Warning: A non-numeric value encountered in /home/chuv/centrduma.org.ua/www/wp-content/themes/Divi/functions.php on line 5841
Select Page
Координатор Мандрівного Docudays UA Юрій Чумак: «Єдність українців ще ніколи не відчувалася так сильно»

Координатор Мандрівного Docudays UA Юрій Чумак: «Єдність українців ще ніколи не відчувалася так сильно»

Що допомагає українцям голими руками зупиняти танки? Збирати мільйони на байрактари? Мандрівний фестиваль Docudays UA і Суспільне Культура підготували десять історій про стійкість українців, які допоможуть знайти відповіді на ці питання.

Публікуємо розмову з президентом Центру правових та політичних досліджень «ДУМА», регіональним координатором Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA на Харківщині Юрієм Чумаком. Він розповідає про відкриття кіноклубу, зміни, які провокує документальне кіно в людях та свою історію війни.

Як я познайомився з документальним кіно

У 2005 році вперше відвідав березневий фестиваль Docudays UA у Києві. До того я не особливо цікавився цим жанром. Може, через те, що на той момент бачив тільки радянські науково-популярні та пропагандистські фільми, які особливих емоцій не викликали. А тоді побачене під час фестивалю на екрані пробудило внутрішню дискусію.

Завдяки цій особливості – здатності включати глибинний діалог, – як на мене, документальне кіно значною мірою цікавіше за художнє.

Також, за моїм спостереженням, у кожному документальному фільмі про права людини наскрізною ниткою простежуються дві цінності, однокореневі слова – право і правда. Ці цінності мені близькі, оскільки все свідоме життя працюю з темою прав людини.

До організації кінопоказів Docudays UA долучився, ще коли працював помічником з прав людини міністра МВС по Харківській області у 2008–2010 роках. Тоді наочно побачив, як потужно впливає документальне кіно навіть на суворих правоохоронців. Пригадую, які сильні людські емоції викликав у міліціонерів фільм «Килимок» українського режисера з Харкова Андрія Роханського. Стрічка присвячена тематиці протидії міліцейському свавіллю та катуванням, вона дуже позитивно вплинула на більшість глядачів у погонах.

У 2012 році я став одним із регіональних партнерів (координаторів) Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA на Харківщині. Вирішив зробити все, щоб про фестиваль знали не тільки в Харкові, а й по всій області, організовував заходи у різних місцях: школах, бібліотеках, міліцейських відділках, військових частинах, виправних колоніях тощо. А коли працював прессекретарем управління пенітенціарної служби Харківської області, робив так, щоб наші фільми бачили в колоніях та СІЗО.

Мрія, що стала реальністю

На початку співпраці з Мандрівним фестивалем Docudays UA у Харкові вже було 3 регіональні координатори, тоді я й вирішив, що візьму на себе Харківську область. По-перше, у Харкові публіка була перенасичена подіями, до війни треба було ледь не голяка танцювати, щоб привернути увагу до культурних заходів. Тим часом в області подій завжди бракувало. По-друге, я вважаю, що круті ініціативи треба максимально масштабувати. Так виникла ідея робити покази там, де «не ступала нога» документального кіно про права людини. Як з’ясувалося потім, я не помилився.

Складно описати емоції, які ти відчуваєш, коли бачиш захоплені очі людей, які вперше за багато років прийшли в закинутий сільський клуб. Те саме відчуваєш, коли приїжджаєш з фільмами у школи, в бібліотеки. Якось робили показ у сільській школі. Після перегляду з усіма попрощалися, сідаємо в машину. Аж тут бачимо – діти прилипли до вікон, складають з пальчиків серденька, прикладають до шибок. Щасливі, усміхнені! Для них це була справжня подія.

Саме тоді я на практиці відчув нашу місію – створення можливостей для кожного в Україні дивитися талановите документальне кіно про права людини.

А ще впродовж останніх двох років мені вдалося реалізувати свою docu-мрію! Цей час був, без перебільшень, найбільш продуктивним та успішним для Мандрівного фестивалю у Харківській області. Про що я мріяв? Охопити нашими показами велику кількість освітніх установ регіону. Реалізувати мрію допомогла регіональна координаторка Анна Смаглюк, яка працює в Академії управління при президентові України, де створена ГО «Харківський університетський консорціум «УНІКОН». Завдяки співпраці ми охопили понад 10 вишів області.

Тогорічний фестиваль вийшов 100% «мандрівним». Я знайшов усі діючі хаби області – молодіжні, культурні, при громадських організаціях чи інших установах, та проводив там кінопокази. Фестивальні покази у Харківській області, організовані Громадським центром «ДУМА», відбулися у 26 населених пунктах. Фільми від Docudays UA переглянули близько 5600 глядачів та глядачок.

«Відкриваю кіноклуб!»

Після декількох років роботи з Мандрівним фестивалем я почав розширювати свою діяльність у ще одному напрямку роботи – організував Docu-клуб при своїй ГО «Центр правових та політичних досліджень «ДУМА». Перший кінопоказ відбувся 22 червня 2017 року.

Я вирішив, що мандруватиму з фестивалем не тільки в Чугуєві, не тільки в Харкові, а тому мені потрібен пересувний кіноклуб, щоб їздити з фільмами по області. Зареєстрував кіноклуб «ДУМАй!» і зміг проводити кінопокази не лише під час Мандрівного фестивалю, а цілий рік. На сьогодні в межах кіноклубу відбувся вже 105-тий показ. А ті, що проходили в бібліотеках до відкриття кіноклубу, я сюди навіть не враховую.

Пишаюся тим, що завдяки великій мережі контактів можу допомогти людям. Думаю, що в цьому моя сила. Мережа Docudays UA, без перебільшень, схожа на велику сім’ю, де всі допомагають одне одному. Це справжня синергія! Коли нові координатори навчаються у досвідчених, а потім навпаки. Приміром, мої менті, яким я передавав свій кіноклубний досвід, сьогодні вже на такому рівні, що я сам іноді прошу в них поради.

Цього року мені вже вдалося провести 15 заходів у межах діяльності кіноклубу Docudays UA «ДУМАй!». Зокрема, 4 покази в онлайні – у співпраці з Zero Waste Academy, їх відвідала 71 особа.

А ще Docudays UA подарував мені найкращого друга – Григорія Курачицького, регіонального координатора Мандрівного фестивалю Docudays UA на Донеччині. Ми з ним неодноразово проводили спільні заходи, допомагаємо один одному порадами. Дружу з Ігорем Кофманом, який є професіоналом у документальному кіно, і навчив мене багато чому. І немало інших людей із команди Docudays UA стали моїми надійними друзями й соратниками.

Як відстежувати зміни

Будь-яка діяльність має давати чіткі видимі результати. Але як виміряти свою ефективність у такій особливій діяльності? Мій досвід каже: спостерігати за людьми. Поясню на історіях.

1. Ця ситуація відбулася під час Мандрівного фестивалю у хабі PIXEL міста Лозова Харківської області. На показ прийшла дівчина, яка працює у Центрі безоплатної правової допомоги. Вона так цікавилася усім, що відбувається! Захотіла впровадити побачене та почуте, включно з проєктами Docudays UA, у свою роботу. Я розповів їй про всі можливості й через деякий час Анастасія відкрила кіноклуб.

Минулого року я був її ментором. Анастасія Кушнір, модераторка кіноклубу Docudays UA при громадській ініціативі «Моє покликання», просто горить тим, що робить! Коли у Лозовій «гаряче», вона показує фільми онлайн, коли спокійно – проводить офлайн-події.

2. Ще раніше познайомився з черкащанками, які працюють у темі протидії торгівлі людьми. Тож до 30 липня, Всесвітнього дня протидії торгівлі людьми, вдалося з ними організувати показ фільму «Раби» в Обласному ресурсному центрі для молоді.

Перший раз глядачі зібралися завдяки оголошенню, а вже другого разу, видно, спрацювало «сарафанне радіо», прийшло більше людей, і 8 осіб з місцевої громадської організації. Вийшла дуже вдала подія! Я запросив до обговорення Марину Стадник, експертку з протидії торгівлі людьми. Вона розповіла, що відбувається в Україні на окупованих росією територіях, навела приклади. Після її виступу одна відвідувачка розповіла, що з її родичем сталася схожа біда. А я проконсультував, куди варто звернутися за допомогою.

Я завжди так роблю: після перегляду фільму не просто залишаю людей зі своїми думками й проблемами, а намагаюся дати поради, посилання на корисні ресурси чи матеріали.

Війна. Місяці поневірянь

Чугуїв – Болехів

4:30 ранку 24 лютого. Підриваюся з ліжка від вибухів. Як виявилося згодом – обстрілювали воєнний аеродром. Чугуїв – військове містечко, одним із перших зустріло війну.

На жаль, те, про що нас попереджали, те, у що не хотілося вірити, перетворилося на реальність. З першого дня повномасштабного вторгнення життя стало схожим на пекло.

Чугуїв розташований на північному сході від Харкова, через нас пройшли росіяни. Ми фактично опинилися в «мішку»: з півночі, сходу та півдня місто було оточене, а на заході орки обстрілювали дорогу на Харків.

Перед війною я читав статтю про безпеку під час військових дій, вона починалася так: «Якщо бойові дії наближаються, ви маєте зробити все можливе та неможливе, аби не опинитися в зоні бойових дій: ви маєте виїхати». На жаль, ми цього не зробили. Дружина категорично відмовилася, бо доглядала свою 82-річну матір. Тож ми залишилися вдома.

Моя донька на той момент була в Харкові – в Індустріальному районі, який теж бомбив ворог. Вона, зять та дві внучки, 7 та 13 років, 12 днів просиділи в погребі під постійними обстрілами.

Для розуміння: з Чугуєва до Харкова – 20 км, але навіть за 10 000 гривень водії таксі відмовлялися їхати. Одного дня росіяни бахнули склад з боєприпасами, які вибухали протягом 3-4-х годин, ми рахували їх, ховаючись у погребі. Було дуже страшно, бо ми не знали, що це: чи це росіяни наступають, чи гатять по місту.

Я не міг ні їсти, ні спати, ні говорити. Постійно думав про те, як вивезти жінок і дітей.

Після сильного обстрілу на початку березня дружина таки погодилася їхати. Тещу вмовити тоді не вдавалося. І фактично з того моменту почалася моя «подорож-епопея», яка закінчилася тільки сьогодні. [Інтерв’ю записане 12 серпня – ред.].

7 березня нас вивезли з Чугуєва. Дістатися до Харкова допомогли волонтери. Їхали якимись об’їзними шляхами із завішаними в автомобілі вікнами, щоб не наражати себе на небезпеку. Водночас інші волонтери везли мою доньку, внучок та ще двох знайомих, які переховувалися у підвалі.

Прийшли на той залізничний вокзал, сльози течуть, всі налякані. Та я сам плакав.

Словом, до рідного міста не повернувся. Відчув відповідальність за кожну з шести моїх дівчат.

Їхали понад добу, через повітряні тривоги та зупинки. Доїхали до м. Болехів Івано-Франківської області. Думали лишитися, але там теж почалися повітряні тривоги. Дівчата падали на підлогу і плакали. У мене серце не витримувало! Ще й ходили чутки, що Білорусь ось-ось нападе. Вирішив відправити їх за кордон. Зараз мої рідні живуть у Німеччині. Місяць мешкали у таборі для біженців, тепер більш-менш обжилися, хоча й плачуть, і хочуть додому. Внучки пішли до школи…

Болехів Долина

Потім перебрався до сусіднього міста Долина на Івано-Франківщині. Там волонтерив у лікарні, допомагав розвантажувати ліки і як комунікаційний менеджер та редактор. Писав статті для їхнього сайту та соцмереж. А вони мені натомість запропонували жити в палаті для вояків УПА.

Прожив там місяць, може, жив би й далі, але в Чугуєві залишилися теща й син. Треба було їх звідти витягти.

Долина Полтава

Почав планувати переїзд! Про те, що я шукаю прихистку, дізналися у мережі Мандрівного Docudays UA, тоді Тетяна Білоброва, колишня регіональна координаторка фестивалю у Полтаві, запропонувала зупинитися в її батьків на дачі. Тож за деякий час поселився там з сином і тещею. Таня також відвідувала з подарунками моїх рідних у Німеччині.

Полтава Черкаси

Але це була дача. Дача у квітні. На вулиці холодно. Тож я був змушений шукати тепліше житло. Знову звернувся до знайомих. Так ми опинилися в Черкасах. Але через місяць мій син із тещею вирішили повертатися додому, переконати їх залишитися не вдалося. Незабаром поїхав їх провідати. А вже 21 червня (цю дату я ніколи не забуду) стало чи не найстрашнішим днем для Чугуєва. Сильні обстріли та вибухи відбувалися постійно. Ракета прилетіла на автостанцію, де в результаті загинуло 6 людей. Того ж дня у моєї тещі на городі розірвалися три касетні міни зі «смерча». А коли я приїхав до неї, вибухи почалися знову й за 30 метрів від нас розірвалася міна… Наступного дня тещу вивіз із Чугуєва і відправив за кордон до рідних.

Останнім часом жити в Чугуєві стало взагалі нестерпно. Тож саме сьогодні, 12 серпня, у Міжнародний день молоді, сина вивезли з міста волонтери. До речі, він теж часто долучався до Мандрівного фестивалю як фотограф, любить документальне кіно і має правозахисну самосвідомість… Нарешті, тепер хоч трохи видихну.

Вірю: наступна зупинка – рідна Харківщина

Впродовж півроку я допоміг багатьом людям вибратися з пекла російських обстрілів і знайти для себе прихисток. Постійно зідзвонювався з волонтерами, передавав контакти, давав поради.

Єдність та взаємопідтримка українців ще ніколи не відчувалася так сильно.

Також під час перебування на заході України активно долучався до розвантаження-завантаження та сортування гуманітарних вантажів, що йшли на схід нашої держави. Співпрацюю з програмою «Мріємо та діємо», яка надає поміч молодіжним просторам, зокрема, на Харківщині.

Що буде далі? Якщо залишуся в Черкасах, то планую тут провести Мандрівний фестиваль Docudays UA. А якусь частину, можливо, онлайн, хочу організувати для Харківської області. Де б я не був, що б не робив, моя діяльність завжди дотична до Docudays UA.

Складно планувати, коли не знаєш, що буде завтра. Єдине, у чому я впевнений, – це в нашій перемозі. Все буде Україна!

Моя наступна зупинка – рідна Харківщина!

Інтерв’ю записала Христина Біляковська

Суспільне Культура

Харків – любов не з першого погляду

Харків – любов не з першого погляду

Я пішов у 5-й клас школи, коли мого батька перевели служити з Чернігова до Чугуєва Харківської області. І перші мої візити до Харкова, чесно кажучи, не дуже надихали. Місто приголомшувало, «прибивало» не тільки своїми великими розмірами, але й суцільною сірістю, пилом та сміттям на вулицях. Любов до Харкова прийшла набагато пізніше.

Лихі 90-ті промайнули під знаком розвія ринкової (скоріше, базарної) торгівлі, коли кіоски, лотки та просто столики з різним крамом з’являлися у Харкові не тільки біля вокзалів, станцій метро та зупинок громадського транспорту, але й скрізь, де була хоча б мінімальна можливість ті кіоски, лотки та столики втулити. В ту пору ми обурювалися: мовляв, «як же ж задовбали ці торгаші», а зараз прийшло розуміння, що саме коробейники з «кравчучками» врятували тоді нашу економіку.

У 2001 році вперше довелося побувати на Західній Україні – у файному місті Івано-Франківську. І побачене мене здивувало – будинки в цьому місті не сірі, як у тодішньому пострадянському Харкові, а розфарбовані у різні кольори мальовничої палітри (а що, так можна було?!). Виявляється – можна, і не тільки в західних регіонах України. На мою думку, розцвіт – в усіх сенсах цього слова – почався у Харкові в 2004 році, коли місто святкувало своє 350-річчя. Тоді провели доволі значну реконструкцію будівлі велетенського Держпрому, а також привели до тями кілька інших домів у центрі Харкова.

З тих пір Харків розвивався стрімко. Друге за населенням та економічним потенціалом місто в Україні почало наочно демонструвати, що багато в чому може не поступатися й Києву. У Харкові не тільки найбільший ринок у Східній Європі (біля м. Академіка Барабашова), але й найвища кількість вишів та студентів в Україні. У Харкові не тільки величезна площа в нашій країні (майдан Свободи), але й шикарний Центральний парк культури та відпочинку… І цей перелік можна довго продовжувати.

Я зараз не буду зупинятися на постаті багаторічного керівника Харкова Геннадія Кернеса – історія розсудить його прихильників та опонентів. Але з пісні слів не викинеш – саме під його проводом Харків перетворився на місто, в якому чисто не тому, що не смітять, а через те, що завзято прибирають, в якому комфортно жити, в якому є де працювати та файно відпочивати.

Достатньо згадати, що жителі сусіднього російського Білгорода до 2014 року полюбляли приїжджати до харківських аквапарку, дельфінарію, зоопарку, скуповувалися та розважалися в багаточисельних місцевих ТРЦ. Зараз із Білгорода летять на Харків ракети, а колишні його російські відвідувачі скрипять зубами у безсилому замаху знищити наше любиме місто…

Раніше харків’яни часто сперечалися з приводу того, яким є 1,5 мільйонний мегаполіс. Хтось із гордістю заявляв, що місто – безперечний науковий та студентський центр України. Хтось наголошував, що місто лишилося купецьким, бо чималий внесок в його економіку приносять ринки та магазини. Хтось зауважував, що, незважаючи на значне зменшення обсягів виробництва, Харків зостається вагомим промисловим містом. Хтось додавав, що історико-культурна спадщина Харкова є просто неоціненною. Я й тут не буду приставати на будь-чию сторону, оскільки вважаю, що Харків є потужним завдяки поєднанню всіх цих та інших складових.

А зараз Харків ще й став сильним і міцним містом, яке мужньо тримає оборону від рашистської навали орків. Навіть більшість із тих харків’ян, хто раніше поблажливо ставилися до «руського миру», зіткнувшись із ним в реальному житті, жахнулися та зрозуміли, що нам не по дорозі з руснею. Волонтерські ініціативи та владники, добровольці, воїни тероборони та вояки ЗСУ дають відсіч ворогам, що підступно пнуться до Харкова з півночі та сходу. Харків став містом-героєм, перетворився на місто-залізобетон!

Я вже багато років працюю у Харкові, приїжджаю до нього по справах, приймаю участь у суспільному та громадському житті. Бо люблю Харків, як своє рідне місто. Так, це любов не з першого погляду. Але, певен – на все життя!

23 серпня Харків відзначає День міста. З Днем народження, Харкове! Миру, Перемоги! Все буде Україна!

Юрій Чумак

Рубрика

«Я народилась та живу в Україні!»

«Я народилась та живу в Україні!»

Поліна Жилка – з сім’єю

Інтерв’ю в молодої громадської активістки з Харківщини Поліною Жилкою – до Міжнародного дня молоді

1. Звідки ви в Україні? Де ви були 24 лютого?

Я народилась та живу у Лозовій Харківської області. В Україні! Вже 10 років працюю вчителькою української мови та літератури. З 2020 року почала співпрацювати з програмою «Мріємо та діємо» від IREX у проєкті «Вивчай та розрізняй: інфо-медійна грамотність». Стала медіадрайверкою, драйверкою з кібербезпеки та кібергігієни. Тішилася з того, що несу дітям та підліткам корисні знання та навички. І начебто все було супер…

Але 24 лютого почалася війна! З того часу світ перевернувся з ніг на голову, все змінилося. Я не знала, що робити далі… Дуже багато знайомих та рідних виїхали за кордон. Думала, може і мені поїхати. Проте ж як можна покинути все? Багато думок країлося в голові. Але я так і не змогла покинути рідне місто.

2. Ви вирішили, що зараз важливо підтримати свою країну. Що спонукало вас до такого рішення, і з огляду на таку велику кількість людей, які потребують допомоги, як ви вирішили, де саме вам найкраще допомогати?

Нині у нас багато переселенців, і я вирішила, що можу допомагати людям не тільки фізично, фінансово, речами чи їжею, а й знаннями, які отримала під час роботи з «Мріємо та діємо». Зараз я координаторка у «ВільноХабі», проводжу тренінги в Молодіжному просторі STREAM – з кібербезпеки, медійної грамотності та кібергігієни. До нас приходить місцева молодь та молоді люди з числа ВПО. Їм не тільки цікаво послухати чи подивитись, що наша команда розповідає, але вони тягнуться за простим «живим» спілкуванням та підтримкою.

Одного разу до нас завітали два брати-переселенці, їх поведінка бажала кращого, ми не розуміли, чому хлопці себе ведуть агресивно та будь-які суперечки намагаються вирішувати із застосуванням сили. Ми дізнались, що цих дітей вивозили з-під обстрілів, їх рідний дім – Борова, яка, на жаль, зараз окупована. І завдяки нашій праці, спілкуванню, психологічним вправам ми досягли успіху. На даний момент хлопці більше не розпускають руки і стали спокійнішими. І для мене це велике досягнення.

3. Яке ваше бачення України? Що дає надію на майбутнє?

Майбутнє – це наші діти і, сподіваюсь, що вони будуть жити мирним життям, не будуть ховатися в бункерах та льохах, пригинатися, як побачать літак, і більше ніколи в своєму житті не побачать війни. Будуть спати спокійно і бачити гарні сни. Хочу, щоб у кожного була вціліла родина і щаслива сім’я.

4. Як молода людина, яка докладає зусиль до того, щоб втілити своє бачення України, як вам можуть допомогти різні партнери? Які ресурси, навчання чи навички, на вашу думку, є найважливішими для молодих людей, які прагнуть змінити ситуацію?

У наш час важливо вміти критично мислити, бо, коли ми вміємо розрізняти інформацію, тоді можемо приймати правильні й відповідні рішення. Але також хочу сказати, що сьогодні в Україні багато вимушених переселенців, дітей, молоді, молодих матусь, яким потрібна психологічна підтримка, тому що не кожен та кожна може впоратись і наладнати свій емоційний та психологічний стан, відновити спокій в серці. Сподіваюсь, коли ми переможемо, у нас з’являться безкоштовні центри психологічної підтримки, які будуть «чути» всіх та допомагати. Бо тільки здорова молодь з критичним мисленням може розбудувати краще майбутнє.

5. Що ви хочете, щоб світ знав про Україну прямо зараз?

Я хочу, щоб усі в світі знали: Україна – це гарна, мальовнича країна з файними місцями, що завжди привітно та щиро зустрічає кожного гостя, який з миром до нас приїжджає.

Довідково: Поліна Жилка – молода активістка Лозівської міської територіальної громади, вчителька української мови та літератури Панютинського ліцею, волонтерка.

Активно співпрацює з програмою «Мріємо та діємо»: координаторка проєкту «ВільноХаб» у Лозівській громаді, медіадрайверка.

У 2021 році виступила фасилітаторкою в регіональній (Не)конференції для шкільних педагогів «EdCamp «Панютине». Також минулого року отримала грамоту від Лозівського міського голови за те, що вона «активна-реактивна» у роботі з молоддю.

Юрій Чумак

«Доброго ранку, ми зі Слобожанщини!»

«Доброго ранку, ми зі Слобожанщини!»

Микола Благовестов – 1-й ліворуч

Інтерв’ю в молодого громадського активіста з Харківщини Миколи Благовестова – до Міжнародного дня молоді

1. Звідки ви в Україні? Де ви були 24 лютого?

Доброго ранку, ми зі Слобожанщини! )

Мене звуть Микола Благовестов, мені 31 рік, я народився та живу в Харкові – місті-Герої, який першим прийняв на себе удар російських окупантів, і досі боронить східні рубежі нашої держави. Його називають «залізобетонним» містом – не тільки через архітектуру конструктивізма, яка є візитівкою нашого міста, а ще й через залізну волю та спротив нашого мегаполісу рашистській навалі.

24.02.2022 я, як і переважна кількість містян, мирно спав у своїй домівці, і прокинувся від звуків обстрілів нашого району, бо мешкаю на східній околиці міста. Коли зрозумів, що почалася війна, швидко зібрав речі і відправив дружину в безпечне місце, а після цього пішов у військкомат, аби стати на захист своєї країни. У військкоматі мене взяли на облік і відправили додому – чекати, коли мене викличуть стати до лав Збройних Сил України.

2. Ви вирішили, що зараз важливо підтримати свою країну. Що спонукало вас до такого рішення, і з огляду на таку велику кількість людей, які потребують допомоги, як ви вирішили, де саме вам найкраще допомогати?

Але просто сидіти в бомбосховищі, склавши руки, я не міг. І вирішив, що маю робити щось корисне для своєї країни з тими силами і можливостями, які маю. З 2010-го року я займався активною суспільною роботою, з 2014-го – волонтерів, тому мій вибір був очевидним – допомагати тим, хто того потребує найбільше. По-перше це була армія, разом з однодумцями я поїхав закупати термобілизну, технічні засоби, продукти харчування та гігієни для наших бійців, перш за все цього потребували добровольчі об’єднання і ТрО , які активно формувалися і озброювались в перші дні війни. У Харкові та області мене добре знали як молодіжного лідера, тому бажаючих допомагати було багато: прості люди віддавали домашню консервацію, теплі речу, шкарпетки, білизну для наших бійців, бізнесмени привозили військове обладнання та інші коштовні речі, яких потребували військові. Ми всі згуртувалися навколо захисту Харкова, Височанської громади та всієї Харківщини. І коли перші атаки й спроби захопити Харків були відбиті, місто опинилося в ізоляції і без постачання найнеобхіднішого: в магазинах закінчилися продукти, аптеки зачинилися, супермаркети не працювали… Місто та область опинилися на межі гуманітарної катастрофи, люди не могли купити хліба, ба навіть борошна, щоб його спекти. І тоді, під загрозою постійних обстрілів, ми кинулися шукати бодай якісь продукти харчування, що б зарадити цивільним людям.

Завдяки взаємодопомозі і взаємодії з іншими волонтерськими об’єднаннями, ми знайшли і борошно, і залишки продуктів на складах, і змогли допомогти Височанській громаді (20 км від Харкова), в якій я є депутатом, бо найбільше звернень було саме від неї. Ми з колегою Наталією Пахніною налагодили випікання хліба в громаді та надали ліки й продукти, яких потребували люди, що залишилися без постачання цих необхідних для життєдіяльності речей. Згодом постачання харчів почало відновлюватись, Але цього було замало, бо більше допомоги потребували й інші громади нашої області. І тоді я з однодумцями (Максимом Зеленським, Яною Білецькою, Сергієм Овсянніковим та Наталію Пахніною) створили волонтерський логістичний центр гуманітарної допомоги «ХАБ ВОКЗАЛ», який зараз допомагає більш ніж 20 громадам Харківської області, зокрема тим, на території яких ідуть бойові дії або які знаходились під окупацією. Також продовжуємо допомагати військовим – від бронежилетів і військового спорядження – до автівок.

3. Яке ваше бачення України? Що дає надію на майбутнє?

Я вважаю, що Україна зараз – форпост цивілізованого світу, яка боронить його від дикої варварської навали путінської росії. Безпрецедентна жорстокість та цинізм нашого ворога згуртувала народ, який став загартованою в боях нацією, що здатна перемогти і збудувати Україну нашої мрії – вільну, незалежну, заможну країну, яка стане взірцем демократії для всього світу.

4. Як молода людина, яка докладає зусиль до того, щоб втілити своє бачення України, як вам можуть допомогти різні партнери? Які ресурси, навчання чи навички, на вашу думку, є найважливішими для молодих людей, які прагнуть змінити ситуацію?

Зараз разом із однодумцями започаткували будівництво Храму Української православної церкви на території Височанської громади. За підтримки програми «Мріємо та діємо» розбудовуємо Молодіжний центр «Високий» – для розвитку та дозвілля нашої молоді та ВПО. І наразі потребуємо вашої підтримки: моральної, матеріально-технічної, фінансової. Ми відкриті для взаємодії з нашими західними партнерами, без Вашої допомоги нам буде дуже важко. Українська молодь прагне навчання соціальним, комунікаційним навичкам, профорієнтації з сучасних, затребуваних у світі професій в IT-індустрії, фінансовій сфері та інноваційних технологіях. Актуальним також є навчання учасників волонтерського руху з парамедицини та іншим корисним навичкам, потрібним під час війни.

5. Що ви хочете, щоб світ знав про Україну прямо зараз?

Кожного дня в Україні гинуть кращі її доньки та сини, відстоюючи демократичні цінності та свободу свого народу, але все одно Україна – це країна з величним майбутнім, бо це держава Героїв, здатних не тільки помирати за свої ідеали, а й жити та відбудовувати свою країну, яка для нас – понад усе!

Довідково: Микола Благовестов – місцевий активіст Височанської селищної територіальної громади, депутат Височанської селищної ради, голова ГО «Асоціація молодіжних лідерів України».

Активно співпрацює з програмою «Мріємо та діємо»: координатор Височанського молодіжного центру «High», координатор проєкту «ВільноХаб» у Височанській селищній територіальній громаді, медіадрайвер Височанської громади.

Успішно реалізує молодіжні та гуманітарні проєкти у себе в громаді, а також бере активну участь у ХАБі «Вокзал». ХАБ «Вокзал» – це волонтерське об’єднання, яке створено для надання гуманітарної допомоги мешканцям громад Харківської області, а також логістичних послуг волонтерським організаціям та ініціативам на Південній залізниці Харкова.

Наталія Пахніна

Росія розпочала в Україні ІV світову війну

Росія розпочала в Україні ІV світову війну

Неоголошена війна путінської Росії проти України триває вже 5 місяців. І з моменту, як РФ вдалася до відкритої агресії, почали лунати голоси політиків, які говорять про те, що ці бойові дії є провісником ІІІ світової війни.

Приміром, ще на початку березня радник керівника Офісу Президента України Михайло Подоляк заявив, що Третя світова війна вже почалась, але світ цього не розуміє. Як зазначив Подоляк, західна спільнота думає, що, якщо втручатиметься, то буде Третя світова війна. «Вона вже є. Це конкретні прояви Третьої світової», – наголосив він. Радник керівника ОП переконаний, що Росія не зупиниться на Україні, а піде з війною в інші країни.

Натомість, із початку цієї війни частими стали її порівнювання з ІІ світовою. Лунали навіть пропозиції назвати її «Вітчизняною війною українського народу». І певні паралелі дійсно напрошуються. Зокрема, закон про ленд-ліз на захист демократії в Україні від 9 травня 2022 року, згідно з яким США забезпечуватимуть український уряд воєнними ресурсами аналогічно з законом про ленд-ліз часів Другої світової війни. Крім того, чимало українців чекають на корінний перелом у війні та масований наступ нашої армії, як це сталося після Сталінградської та Курської битв у 1943 році.

Однак деякі аналітики, приміром, Олег Жданов та Юрій Швець, вважають, що війна зараз набула статусу позиційної. За таких умов противники здебільшого намагаються утримати зайняті позиції, ведуться масовані обстріли, воїни ховаються у бліндажах та окопах. Тому позиційну війну історики ще називають «траншейною» чи «окопною». І класичним прикладом є Перша світова, коли нечасті наступальні операції змінювалися на довгі місяці позиційної війни – в очікуванні, коли супротивник виснажиться. Звісно, що Україну аж ніяк не влаштовує такий сценарій розвитку подій, ми жадаємо якнайшвидшої Перемоги над ворогом. Утім, це вже трохи інша тема…

Зі свого боку насмілюся висловити думку, що нинішня війна скоріше є складовою IV світової. Розумію, що зараз купа народу здивується та почне волати: а коли ж тоді була ІІІ світова, як же ми її пропустили? Відповім: і дійсно «пропустили», адже якось не прийнято вважати так звану «холодну» війну ІІІ світовою. Але ж глобальна геополітична, економічна та ідеологічна конфронтація між Радянським Союзом і його союзниками – з одного боку, та США, країнами Західної Європи та їхніми союзниками – з іншого, що тривала фактично з моменту завершення ІІ світової аж до розвалу СРСР та так званого «соціалістичного табору» в 90-х роках минулого століття, мала чимало ознак війни. Та й нерідко супроводжувалася «звичаєвими» локальними війнами в різних частинах світу.

Понад століття назад, наприкінці 1918 року, дивлячись на мапу, можна було подумати, що Німеччина бере гору у І світовій війні, адже на той час її війська контролювали значні території колишньої Російської імперії, та й на Заході ще утримували певні загарбані шматки. Однак країнам Антанти вдалося досягти рішучої переваги та розпочати масований наступ. Ситуація всередині Німеччини загострилася, грянула революція. Нова влада незабаром підписала принизливий Версальський мирний договір. Ці події молодий на той час військовий Адольф Гітлер назвав «зрадницьким ударом ножем у спину Німеччині». На зміну «2-му рейху» прийшла демократична Веймарська республіка, недовге існування якої супроводжувалося політичними та економічними кризами. Прийшовши до влади, Гітлер, завзятий реваншистськими настроями, розв’язав ІІ світову війну.

Гадаю, саме ці історичні події згадував президент Франції Еммануель Макрон, коли нещодавно заявив, що дуже важливо не принижувати Росію, аби, коли бойові дії в Україні припиняться, можна було знайти дипломатичне рішення.

У 1980-х роках Радянський Союз теж нібито перебував на верхівці своєї могутності. Маючи численних сателітів у вигляді «соціалістичних» країн та купу підгодованих «союзників», що проголосили про своє бажання розбудовувати «соціалізм», в Європі, Азії, Африці та навіть у Латинській Америці, СРСР вліз ще зі зброєю в руках до Афганістану та намагався протистояти Заходу в гонці озброєнь. Але надірвався. Прийшла «перебудова», «соціалістичний табір» розпався, а сама імперія зла розвалилася. Ці події відносно молодий тоді КДБ-шник Володимир Путін розцінив як «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття». На зміну комуністичному режиму прийшла відносно ліберальна влада Бориса Єльцина, правління якого, втім, супроводжувалося політичними та економічними кризами. Прийшовши до влади, Путін, завзятий реваншистськими настроями, розв’язав… порахуйте самі, яку за порядковим номером, війну, що має всі шанси перерости на світову.

Тобто, побоювання щодо того, що зараз Росію «принизять» та вона вдасться до агресивних дій у відповідь – м’яко кажучи, є запізнілими. Бо це вже відбулося. Навпаки, колективному Заходу слід докласти всіх можливих зусиль задля того, аби «придушити гадину», добитися нищівної поразки путінської воєнщини. Бажано до того, як вона розпалить справжню IV світову в інших країнах та на інших континентах. А потім, як у Німеччині після ІІ світової війни, провести на уламках нинішньої Російської імперії денацифікацію – систему заходів зі звільнення економіки, політики, культури, ЗМІ та юриспруденції від впливу та наслідків нацизму. У даному випадку – його сучасного різновиду – путінізму. І денацифікацію слід здійснювати разом із демілітаризацією та демократизацією суспільства і державних інститутів. Тоді є шанс, що хижий двоголовий російський орел більше не зможе клювати сусідні країни та народи.

Юрій Чумак, Голова Центру правових та політичних досліджень «ДУМА»

Рубрика

«Край електросміття»: фільм показує, чого не можна робити

«Край електросміття»: фільм показує, чого не можна робити

Вага старих електричних та електронних девайсів, які в 2021 році люди відправили на смітники, перевищила 57 млн тон. Це більше, ніж вага Великої китайської стіни – найважчого штучного об’єкта на нашій планеті.

І тут проявляються всі парадокси сучасного світу. Адже в Європі та США не можна викидати подібне сміття на звалища. Проте цілком законним є його вивезення до країн «третього світу». Попри те, що згідно з Базельською конвенцією заборонено транспортувати токсичні відходи до країн, які розвиваються, на практиці відбувається зовсім інше.

З усього обсягу електронних відходів лише близько 25% переробляються, інші ж 75% потрапляють до країн, як-от Гана. Тут розташоване одне з найбільших у світі сміттєзвалищ списаної електроніки. Щоденно місцеве населення у примітивний спосіб, за допомогою спалювання пластикових оболонок, вилучає з електронного мотлоху метали.

Про це й розповідається у документальному фільмі «Край електросміття», який переглянули 23 липня в онлайні діти та підлітки – учасники/ці Zero Waste Camp – Люботин. Стрічка закінчується закадровим голосом і текстом такого змісту: «Отримані метали переважно експортують з Африки багатонаціональні компанії назад до «розвинутого» світу. В результаті переробки та спалювання електронних відходів у навколишнє середовище потрапляють токсичні пари з пластмас, хімічних речовин і важких металів, таких як свинець, ртуть, кадмій. Це може спричиняти гостре ушкодження легень, клітин крові і нирок, підвищувати ризик ракових захворювань, перешкоджати розвитку мозку, особливо у дітей».

Кіно викликало жвавий відгук у глядачів та глядачок. Під час обговорення вони емоційно співчували не тільки людям, які вимушені жити та працювати у таких жахливих умовах, але й домашнім тваринам, що харчуються рештками від вогнищ, де спалювали різного роду пластмаси. Так, юна Даша зауважила: «Звірі не винні. Вони страждають через недбалість людей. Фільм показує, чого не можна робити».

А пані Олена Калишевська, яка переглянула стрічку разом із сином та кішкою, зазначила: «Дуже вразив фільм. Після нього залишається чітке розуміння – треба сортувати відходи! Не жити сьогоднішнім днем, а думати про майбутнє».

Модератор кінопоказу – керівник клубу медіапросвіти Docudays UA «ДУМАй!» Юрій Чумак закликав подумати, що кожен може зробити задля того, аби кількість електросміття зменшувалася, принаймні в Україні. І діти пропонували:

— не займатися гонитвою за брендами та новими моделями, якщо наявні смартфони, планшети, ноутбуки тощо цілком влаштовують якістю своєї роботи;

— намагатися ремонтувати, а не одразу викидати гаджети, які зламалися;

— у разі, якщо гаджет вже неможливо «повернути до життя», слід або пристосувати його для якихось домашніх потреб – приміром, як підставку, або здати до точки, де деталі з нього ще будуть використовувати (у такому випадку можна навіть сподіватися на отримання певного доходу).

На завершення екологиня, координаторка Zero Waste Camp – Люботин Анна Прокаєва подякувала учасницям та учасницям заходу за активність та зацікавленість у тематиці екології. І висловила впевненість у тому, що нинішні підлітки, коли виростуть, зможуть розбудувати таку Україну, в якій буде легко дихати.

Георгій Кобзар