Мар 23, 2023
Юрій Чумак – харківський правозахисник. Через повномасштабне вторгнення він ось уже майже рік живе на Черкащині. На рідній Харківщині громадський діяч представляє Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Приїхавши в Черкаси, Юрій дізнався, що наша область – єдина, яка не має регіонального координатора цього фестивалю. Тож нині він «курує» дистанційно його діяльність на Харківщині, а також розвиває на Черкащині.
Ми зустрічаємось із Юрієм через кілька днів після церемонії нагородження головною кінопремією світу «Оскар». Тоді перемогу в номінації «Документальне кіно» здобув фільм про російського опозиціонера Навального, що дуже розчарувало багатьох українців. Адже серед претендентів була і стрічка «Будинок зі скалок», герої якої – діти з Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації. До слова, у 2022 році фільм був у репертуарі Мандрівного Docudays UA.
У новій статті «18000» – розповідь Юрія Чумака про важливість документального кіно, переїзд на Черкащину і перспективи розвитку тут Docudays UA.
Історія появи Docudays UA
Уперше фестиваль відбувся у 2003 році у Києві під назвою «Дні документального кіно в Україні». Здебільшого там були представлені українські документальні фільми. Згодом, коли участь у фестивалі почали брати режисери і режисерки з усіх куточків світу, його назву вирішили перекласти на мову, яка буде зрозуміла в усьому світі. Так «Дні документального кіно в Україні» трансформувалося у Docudays UA.
Як правило, фестиваль проходить у березні в Києві. Серед подій – не лише показ фільмів, а й зустрічі з режисерами, акторами, правозахисниками, а також перфоменси та виставки.
«Вперше я потрапив на фестиваль у 2005 році, після помаранчевої революції. Ніколи не знав, що документальне кіно може так захоплювати, може бути настільки сильним! Документальне кіно – це фільми, де немає акторів. Це історії людей, які проживають своє реальне життя. Це те, що відбувається у конкретний момент. Для мене досі здається фантастикою, як вдається режисеру, оператору влитися у життя інших людей і показати його зсередини. Для мене це міракл, диво», – розповідає про своє знайомство із документальним кіно Юрій Чумак.
У 2020 році фестиваль уперше в історії відбувався онлайн через COVID-19. Пандемія почалась якраз у березні. За словами Юрія, фестиваль став першою потужною подією в Україні, яка пройшла в онлайні за часів карантину. У такому ж форматі фестиваль відбувся й у 2021-му.
У 2022 році запланований початок фестивалю збігся із початком повномасштабної війни. Через це організатори ухвалили рішення перенести його на осінь. Він, хоч і не в такому широкому форматі, як завжди, відбувся у листопаді в Києві.
«Так сталося, що багато людей із оргкомітету фестивалю родом із Херсона. І от уявіть: 11 листопада відкривається фестиваль, виходить ведучий і каже: сьогодні Херсон визволили! Люди плакали, сміялися, аплодували. Це було неймовірно емоційно», – пригадує Юрій Чумак.
Цього року фестиваль Docudays UA запланований на червень.
З Києва – в регіони: як працює мандрівний фестиваль
Під час фестивалю в Києві журі визначає переможців та лауреатів у низці номінацій. Ближче до Міжнародного дня прав людини (10 грудня) фестиваль вирушає як мандрівний, аби з фільмами мала змогу ознайомитися більша кількість людей.
«На основному фестивалі я гість. Натомість у контексті мандрівного – я координую дві області: Харківську і віднедавна Черкаську», – пояснює активіст.
За його словами, на мандрівний фестиваль обирають ті фільми, які найбільше «зайшли» публіці і команді фестивалю. Якщо на Docudays UA в Києві показують 30-40 фільмів, на мандрівному – близько 20. Як правило, це фільми-новинки. Їх демонструють у школах, бібліотеках, музеях, виставкових залах, коледжах, вишах, пенітенціарних закладах (виправних колоніях), військових частинах, поліцейських відділках.
«Словом, ми йдемо скрізь, де нас готові бачити», – додає Юрій.
Мандрівний фестиваль має кілька головних принципів. Він не комерційний і не політичний. Водночас коли Docudays UA домовляється з кінотеатрами, вхід на такі сеанси – платний за квитками. У такому разі виручені гроші беруть не організатори фестивалю, а кінотеатр, адже він витрачає кошти на опалення, електроенергію, персонал тощо. Третє правило фестивалю: покази передбачають обов’язкове обговорення, дискусію.
«Немає такого, що люди просто подивилися фільм, далі чорний екран – і всі розійшлися», – говорить представник кінофестивалю.
Протягом двох років на рідній Харківщині Юрій проводив фестивалі в хабах, молодіжних центрах і просторах.
«У мене одна з цілей була – йти з Харкова, де культурне життя вирує. Натомість намагатися робити покази в містечках, в селищах області, де ще «не ступала нога» кіно про права людини і взагалі будь-які кіно і культурні заходи «ступають» дуже рідко», – пояснює Юрій Чумак.
Правозахисник говорить, що деякі покази він запам’ятав на все життя. Наприклад, одного разу на Харківщині він показував фільм у місцевій сільській школі. Неочікувано, на нього прийшли чи не всі школярі: від 1 до 11 класу.
«Від захоплення вони сиділи з відкритими ротиками. Вони дивилися кіно, а я на них. І я захоплювався від того, що бачу. Коли ми вже їхали, вони поприлипали до вікон і махали нам ручками. Я бачив, що для них це була справді велика подія», – з усмішкою пригадує харків’янин.
Ще один його спогад пов’язаний із фільмом режисерки Аліси Коваленко «Домашні ігри». Це історія про дівчину, яка грає в жіночий футбол. Після смерті матері на її утриманні лишаються менші братик і сестричка, яким вона має замінити матір, поєднуючи це з футболом.
«Ми цей фільм привезли в невеличке містечко Харківської області. Зазвичай у селах людей складно розговорити. Тут же всі так бурхливо обговорювали побачене. Виявилося, у них теж є своя шкільна футбольна команда, яка призові місця на рівні області займає, і для них ця тема надзвичайна близька», – згадує Юрій Чумак.
Оточений Чугуїв і переїзд у Черкаси
Окрім хобі під назвою «Docudays UA» Юрій має основну роботу – у міжнародній організації. Чоловік говорить, що там його попереджали про підготовку росії до нападу. Проте вірити в це не хотілося. Попри певний скепсис, він виконав кілька рекомендацій на випадок небезпеки: купив павербанк, а також додаткову картку іншого оператора. Склав тривожну валізку. Хоч, як з’ясувалося пізніше, зібрав туди не все необхідне, навіть не всі документи.
Ще до вторгнення Юрій усвідомлював, що в разі наступу росії його рідному місту Чугуїв «буде непереливки». Причиною тому є аеродром, розміщений біля багатоповерхівок, а також дислокація в місті однієї з бригад українських військових.
«Чугуїв били ракетами, бомбили з літаків. Коли відбувається вибух, будинок трясеться. Думаєш, що це десь поряд, а виявляється – за кілька кілометрів влучили», – каже Юрій.
За його словами, ворог пройшов через Чугуїв «транзитом». Натомість, ставши в селищі Мала Рогань, почав обстрілювати Харків. Рідне місто Юрія не захопили, проте воно опинилося у повному оточенні. У магазинах майже зникли продукти, в аптеках – ліки. Разом із дружиною Юрій пробув у Чугуєві до 7 березня.
«Виїжджаючи, не знали з жінкою, куди напоремося: на російський блокпост чи все ж таки нам вдасться якось через поля їх об’їхати, і проїхати до Харкова. І от відкриваються дверцята буса, яким ми їхали, і нам усміхається сонце та українські військові. Це було щастя», – пригадує свої тодішні емоції чоловік.
Далі була складна поїздка в евакуаційному потязі на Західну Україну. У переповнених вагонах людям доводилося їхати буквально «на голові» одне в одного.
«На все життя запам’ятав, як мене попросила жінка, щоб я їхнього сина провів у туалет. Йому було років 10-12. Це прохання усвідомив уже пізніше. Люди стояли так, що ми по спинках сидінь, комусь на плече наступили, щоб пролізти до того туалету», – зазначає Юрій.
Дружина, донька та внучки чоловіка евакуювалися за кордон. Сам же харків’янин певний час залишався на Західній Україні. Через проблеми з житлом місяць він жив у лікарні в палаті для вояків УПА. Чоловік став для лікарні прессекретарем, писав статті та інтерв’ю, натомість отримавши тимчасовий притулок. Згодом до нього зателефонував товариш, повідомивши, що в Черкасах можна орендувати половину будинку. Так Юрій Чумак опинився у Черкасах. Місто одразу прийшло йому до душі.
«Мій батько – військовий, тож життя його добряче покидало. І мене, відповідно, теж. Я жив три роки в Чернігові, потім батька перевели в Чугуїв. А зараз я приїхав у Черкаси. Всі міста – на букву «ч» починаються. Тож мені тепер або в Чернівці, або в Чикаго. Але я не збираюся», – з усмішкою каже Юрій.
Нині час від часу він навідується додому. Проте говорить, що працювати там не може – психологічно складно. Там, чуючи звуки сирени, розумієш, що «прилетіти» може в будь-який момент. Мозок від цих думок «паралізує».
Два нові кіноклуби на Черкащині
Переїхавши в Черкаси, Юрій Чумак дізнався, що ця область – єдина на всю Україну, де не було регіонального координатора Мандрівного фестивалю Docudays UA.
«Мені подобаються Черкаси, але тут стиль життя схожий на Іспанію, часто можна побачити таку собі «сієсту»: люди не спішать. Я собі поставив за мету: якщо я в Черкаській області, і тут не було мандрівного фестивалю, то він буде», – ділиться першими враженнями про місто Юрій.
Минулого року йому вдалося показати фільми в кількох містах, зокрема, у Золотоноші, Каневі, Чигирині, Смілі та в самих Черкасах. У цьому, зокрема, допомогла місцева громадська діячка із ГО «Горизонт змін» Тетяна Кавальчук.
Кінопоказ у Чигирині відбувся попри вимкнення світла та опалення. Фільм «Літургія протитанкових перешкод» дивилися на ноутбуці та зігрівалися чаєм з термоса
Після кінопоказу у Каневі там народився docu клуб. Кіноклуби – ще один формат діяльності Docudays UA.
«Під час мандрівного фестивалю ми організовуємо кінопокази нетривалий час. А потім нам дзвонять люди з проханням показати якийсь фільм, наприклад, до Дня прав дитини. А ми ж відповідальні за тих, кого приручили до документальних фільмів (сміється). Так у нас народилася ініціатива – мережа docu клубів. Кіноклуби працюють весь час, 365 днів на рік можуть показувати документальні стрічки», – пояснює суть цієї ініціативи Юрій Чумак.
За його словами, зараз у каталозі кіноклубів Docudays UA близько 160 стрічок. Час від часу вони змінюються. Наприклад, коли права на якийсь фільм закінчуються або навпаки до колекції додаються нові.
Зазвичай кіноклуби створюють при певних організаціях. Для цього треба лише заповнити анкету і підписати договір, яким організації надають право показувати фільми. Детально про це можна почитати на сайті DocuClub.
Юрій надихнув створити на Черкащині два нові кіноклуби. У Каневі проєкт реалізує організація «Разом» на чолі з модераторкою Діаною Майлат. Оскільки в місті є ще місцевий коледж культури і мистецтв, на покази приходять студенти цього навчального закладу, для них це певна «родзинка». Ще один кіноклуб створили у Вознесенській сільській громаді на Золотоніщині. Там його координаторка – заступниця сільського голови Любов Новак.
«На моїй пам’яті вперше таке, щоб заступниця голови вирішила створити кіноклуб! Чиновники, як правило, на рівні керівника і заступників можуть прийти на показ, щоб про них у медіа написали, але щоб вони самі тягли цей правозахисний «віз» – я вперше бачу таке», – каже Юрій.
За його словами, в Черкасах є ціла мережа кіноклубів, але не всі вони активні. Люди інколи відкривають кіноклуб, але не наважуються проводити там покази. Тож ціль Юрія Чумака на цей рік – побувати в усіх кіноклубах Черкащини, щоб «розворушити їх» і допомогти почати кінопокази.
Більше ніж фільми: кіно як елемент адвокації
За словами представника Docudays UA, документальні фільми – це не лише інструмент просування цінностей прав людини, а й певний елемент адвокації. Показ стрічок допомагає зробити зміни у громаді, яких складно досягти в інший спосіб.
Як приклад, Юрій Чумак пригадує минулорічну адвокаційну кампанію. Для її реалізації він узяв один зі своїх улюблених фільмів «Лізо, ходи додому», що розповідає про дівчинку, у сім’ї якої відбувається психологічне насильство. Завдяки Юрію фільм переглянули різні категорії: батьки, діти, представники пробації, поліцейські, соціальні працівники міськвиконкому, служби у справах дітей.
«Для нас важливо було зробити так, щоб видимими стали діти, які є свідками домашнього насильства. Адже вони теж є постраждалими. Це де-юре, а де-факто залишаються поза увагою. Приміром, відбулося насильство, чоловік побив дружину, приїхала поліція, опитала дружину, опитали цього чоловіка – аб’юзера, у кращому випадку склали адмінпротокол про правопорушення, у гіршому – обмежились попередженням, і поїхали. А те, що в сусідній кімнаті ридає дитина, бо в неї світ зруйнувався, адже люди, яких вона найбільше любить, на її очах билися, залишається поза увагою», – констатує Юрій.
Завдяки показу фільму йому вдалося зібрати інформацію з різних джерел. Опісля він залучив експертку, професорку з психології харківського вишу Наталію Мілорадову. Разом вони розробили брошуру і рекомендації, які ухвалила місцева влада.
Під час цієї кампанії він дізнався про ще одну проблему. В Україні існує безоплатна вторинна правова допомога, яка є державною. Її надають певним пільговим категоріям громадян. Зокрема, на неї мають право постраждалі від домашнього насильства. Підставою для надання такої допомоги є або документи з поліції, або направлення від соціальних служб.
Як з’ясував Юрій, документів від поліції у постраждалих від насильства зазвичай немає. Наприклад, копію протоколу про адміністративне порушення дають кривдникам, а не постраждалим. А форми направлення від соціальних служб просто не існувало, тому що її мало розробити Мінсоцполітики, але чиновники так і не дійшли до того. Спочатку правозахисник звернувся до міністерства з проханням нарешті зробити це, але отримав відписку. Проте Юрій не зупинився і звернувся вже до Катерини Левченко, урядової уповноваженої з гендерних питань. Зрештою вона написала листа до Мінсоцполітики і вони ухвалили цю форму.
«Завдяки тому, що ми не зупинилися, продовжили бити в ці зачинені двері, зараз постраждалі від домашнього насильства люди по всій Україні отримати механізм отримання безоплатної вторинної правової допомоги, – каже Юрій Чумак. – І ми радимо всім проводити адвокаційні кампанії! Одна справа прийти і сказати: ось у нас є така проблема, давайте цим займатись. Воно може не «торкнути» людей. А коли принесли фільм, з живими історіями, воно чіпляє, люди починають рухатися. В нас є чимало адвокаційних кампаній, завдяки яким на місцевому рівні вдалося зрушити якісь проблеми. І це важливо».
Єлєна Щепак
18000
Фев 4, 2023
Спільне тренування з використанням спеціальних рушниць – лазертаг
Після початку широкомасштабної російської агресії Височанська селищна територіальна громада Харківської області перетворилася ледь не на суцільну «сусідську варту». Активні громадяни разом із поліцейським офіцером громади, за підтримки місцевих владників, об’єдналися задля реагування на нові безпекові виклики, пов’язані з війною.
Громадська охорона у своїх населених пунктах, патрулювання вулиць та допомога правоохоронним органам, волонтерство та надання гуманітарної допомоги нужденним – все це згуртувало чимало небайдужих людей.
Нам вдалося переговорити з 3-ма представниками/цями Височанської громади. І ось що вони розповіли:
1. Валентина Дамбраускас, волонтерка, мати 3-х дітей, одна з ініціаторок створення місцевого формування для патрулювання з забезпечення громадського порядку:
З перших днів війни рашисти почали обстрілювати Височанську громаду, було зруйновано кілька будинків. І майже одразу з’явилися охочі поживитися майном постраждалих. Крім того, цілком імовірно могли активізуватися проросійські елементи, з’являлися повідомлення про можливих коригувальників ворожого вогню. Також до Високого та інших у населених пунктів громади почали приходити та приїжджати невідомі, що викликали певні підозри.
І на 3-й день з початку широкомасштабної війни ми вирішили започаткувати громадську охорону. Дали клич через Facebook, що шукаємо громадян, готових долучитися до охорони нашої громади. Відгукнулися активісти, колишні військові, медики, волонтери – десятки людей. Спочатку планували створити таку громадську охорону винятково в селищі Високий. Але охочих виявилося чимало, і не тільки з Високого – і зі смт Покотилівка, і з села Ржавець. Ми розділилися на 3 групи, у кожній із яких були свої координатори.
Передусім розшукували різні позначки на стовпах, парканах, що з’явилися на місцині, і знищували їх. Були повідомлення від місцевих жителів, що хтось вночі щось підсвічує навколо ліхтариками – це могли бути коригувальники, тому оперативно реагували на такі повідомлення.
Високий був секторально поділений на вулиці, патрулювали їх щонайменше по 2 особи – зміна тривала 2 години. Жінок у нічні чергування не залучали. Якщо в тих, кого зустрічали, не було документів, викликали дільничного (поліцейського офіцера громади). Також, коли надходили повідомлення про підозрілі події, повідомляли його – і він виїжджав навіть уночі.
Якось пізно ввечері з боку села Ржавець до селища Високий прямувала група невідомих, назустріч їм їхали наші хлопці – колишні військові, які мали право на носіння зброї. І непрохані гості воліли втекти. Був випадок, коли «заскочили» групу мародерів, які, вибігши з будинку, щезли в сусідньому лісі.
Створили на в’їзді до громади «блокпости», їх потім передали до Територіальної оборони. Виготовляли «бандеро-смузі» («коктейлі Молотова»).
У нас були чати в «Телеграм», де інформували про події, які потребували реагування. Зокрема, було повідомлення, що вночі в Покотилівці хтось п’яним виїхав на автівці – його зупинили, щоби не накоїв біди.
Владники спочатку до нашої діяльності поставилися насторожено. Але потім зрозуміли, що ми стоїмо на сторожі громади, і навіть допомагали нам. Зокрема, видали тимчасові посвідчення, аби до нас не було претензій від поліції та військових.
Також ми почали активно займатися волонтерською діяльністю. Перші 2 тижні в громаді не працювали магазини, люди просто голодували. Ми збирали кошти на борошно, купували його в інших місцях, доставляли до Височанської громади, до церков, де з нього пекли хліб, роздавали буханці. Нам допомагали місцеві підприємці, приміром, Галина Калініченко віддала свій магазин для розподілу гумдопомоги, а товари побутової хімії передала хлопцям на фронт. Незабаром торгові точки запрацювали, і ситуація в цій сфері стала налагоджуватися.
Наша громадська охорона завзято діяла десь пів року. Активність зменшилася з двох причин. По-перше, значна частина наших чоловіків пішли служити до Збройних сил України, ще більше влилися в лави ТрО. А по-друге, ситуація значно поліпшилася.
Микола Благовестов, фундатор створення ХАБу «Вокзал», голова ГО «Асоціація молодіжних лідерів України»:
Ми почали активізовуватися у Височанській громаді. Про це почув Зеленський. Не той, що президент, а той, що керівник Благодійного фонду «ВолUA» (Харківська спілка волонтерів АТО). Він сказав, що велика кількість гуманітарної допомоги надходить залізницею. І треба організуватися так, щоби ці вантажі не «тирили», щоби нічого не пропадало і все доходило туди, куди треба. Я покликав Сергія Овсяннікова (ГО «Куп’янськ – наш рідний дім») та Яну Білецьку (ГО «Здорова нація – майбутнє України») – і разом ми започаткували Волонтерський логістичний центр гуманітарної допомоги ХАБ «Вокзал». Це волонтерське об’єднання створили для доставлення гуманітарної допомоги мешканцям громад Харківської області, а також для надання логістичних послуг волонтерським організаціям та ініціативам на залізниці Харкова.
Тепер працюємо фактично на всю Харківщину. Також стали ідейниками-засновниками Незалежної ради волонтерів Слобожанщини. Пробуємо долучатися й до роботи з відновлення зруйнованих багатоповерхових будинків у Харківській області.
Роман Пащенко, поліцейський офіцер громади Височанської територіальної громади, капітан поліції.
Служу в поліції з 2010 року. З 2018 року працюю у Височанській громаді. На початку 2022 року став поліцейським офіцером громади, оскільки розумію: ця робота справді корисна для людей, адже ми працюємо не на «показники», а саме на них. Тоді зі мною ще працювали 2 дільничних – у селищах Покотилівка та Бабаї…
Рано вранці 24 лютого 2022 року нас підняли по тривозі, зібрали в територіальному відділі поліції. Багато людей того дня намагалися якнайшвидше покинути Харків, до якого наблизилися російські війська. На території громади був великий затор автомобілів, і я долучився до регулювання руху.
Потім поїхав до Високого. Чимало громадян тоді взагалі не розуміли, що відбувається. Я проводив роз’яснювальну роботу… Незабаром зібралося чимало молодих хлопців, які заявили, що готові боронити громаду.
У нас і раніше були активісти, вони брали участь у пошуках зниклих, допомагали поліції – таких було близько 15. А з початком масштабної російської агресії їх кількість зросла в рази. З огляду на те, що двох моїх колег-дільничних відправили охороняти адмінбудівлі в іншій громаді, і на всю Височанську я залишився один, допомога з боку громадськості стала дуже в пригоді.
Я був приємно вражений, бо очікував, що більшість просто ховатиметься по хатах. А виявилося, у громаді є чимало активних патріотичних людей, вони готові стати на захист своїх рідних і близьких, на захист України.
Перший заступник Височанського селищного голови Іван Михайличенко та старости сприяли мені в підборі хлопців, разом з якими ми їздили, виявляли порушення маскувального режиму в темний час доби, перевіряли підозрілих. Приємно, що владники допомагали нам і з пальним.
Інформації надходило багато. Так, з’явилися якісь наркозалежні, що вешталися по лісах, у тому числі й біля наших військових об’єктів, нібито в пошуках «закладок». Ми їх затримували та доставляли до поліції.
Також нам доводилося після рашистських обстрілів знаходити касетні боєприпаси, які вороги розкидали навкруги. Ми їх фіксували, занотовували координати, забезпечували охорону та повідомляли службу порятунку. Якось у лісі навіть відшукали півтонну авіабомбу, що не вибухнула.
І вдень, і вночі виїжджали за повідомленнями наших активістів із місцевої громадської охорони. У нас по всій громаді працювала своєрідна «сусідська варта»: коли хтось бачив незнайому автівку чи підозрілу особу – одразу інформував у відповідній групі соцмереж.
Були й курйозні випадки. Так, якось зателефонували та сказали, що горить хата на околиці села. Коли я під’їхав до неї, виявилося, місяць на небі був настільки яскравий, що, здавалося, нібито будиночок, на який падає місячне сяйво, був охоплений вогнем…
Зупиняли автівки, якими керували нетверезі. Затримували порушників комендантської години. Проводили суботники, прибирали сміття… Чесно кажучи, мій перший вихідний, коли зміг залишитися в неділю з сім’єю, був тільки в серпні 2022 року.
Попри те, що значна частина учасників громадської охорони нині зайнята іншими справами – пішли в ЗСУ чи стали волонтерами – залишився певний кістяк. З ним я співпрацюю й зараз. Так нещодавно разом з активістами (зібралися людей 15 – 20) ми у Високому та Бабаях замальовували написи з «рекламою» сайтів та груп, з яких ведеться продаж наркотичних засобів. При цьому селищний голова Олександр Мороз допоміг нам із фарбою, бо вона сьогодні вартує недешево.
Сьогодні активісти нашої громадської охорони думають про реєстрацію громадського формування з охорони громадського порядку. Уже підготували проєкт статуту. Але через війну це питання наразі «заморожене».
Юрій Чумак
Шерифи для нових громад
Дек 12, 2022
Жителі чотирьох міст, зокрема Черкас, та вимушені переселенці одночасно переглянули документальну стрічку «Фортеця Маріуполь. Орест». Захід відбувся у межах Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA 10 грудня в освітньому хабі «Halabuda», – про це повідомляє кореспондент видання «Прочерк».
Подію провели у Міжнародний день прав людини. Спільний перегляд кінофільму з репертуару Docudays UA здійснили в чотирьох містах, які сполучили у режимі онлайн: Дніпро, Харків, Чорноморськ та Черкаси. Фестиваль документального кіно про права людини «Docudays UA» щорічно проводять у Києві, після чого найкращі фільми демонструють у рамках Мандрівного фестивалю.
«Фортеця Маріуполь» – це цикл фільмів, побудованих на відеодзвінках до українських воїнів, які були оточені російською армією на заводі «Азовсталь».
«Для спільного показу обрали саме цю стрічку, бо Маріуполь став певним символом опору в російсько-українській війні. Це найбільше місто, яке захопили та зруйнували окупанти під час широкомасштабної агресії. Фільм «Фортеця Маріуполь. Орест» є концентратом сенсів, які несе сьогодення. Також для нас сьогодні було важливо те, що, незважаючи на війну та вимкнення світла, нам вдалося об’єднати кілька міст», – поділився Юрій Чумак, організатор заходу та регіональний координатор Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.
До заходу в онлайн режимі долучився головний герой фільму – Дмитро Козацький на псевдо «Орест» – голова пресслужби полку «Азов». Він від початку російського вторгнення висвітлював ситуацію в Маріуполі та на «Азовсталі», а згодом разом із побратимами перебував у полоні. «Орест» був у неволі чотири місяці. Вже після виходу в світ документальної стрічки української режисерки Юлії Гонтарук «Фортеця Маріуполь. Орест», Дмитра Козацького повернули додому під час обміну бранцями.
До фільму «Фортеця Маріуполь. Орест» увійшли також кадри, які Дмитро Козацький відзняв особисто під час оборони міста Марії. Він розповів, що фільмував події для того, щоб показати світові, як жорстоко російські війська обстрілюють Маріуполь та «Азовсталь».
«Перший час, поки була можливість, ми їздили містом та знімали відео, які журналісти могли б використовувати у своїх сюжетах, щоб висвітлювати події, що відбувалися у Маріуполі. Деякі кадри відзняті мною просто на телефон. Наприклад, коли в госпіталь прилетіла авіабомба, завалила операційну та кімнату, в якій лежали поранені бійці, тоді я знімав усе на емоціях. Я розумів: все, що я маю зараз робити – знімати, для того щоб усе це задокументувати. Це дало нам змогу повідомити про те, що стався цинічний обстріл польового госпіталю. Тоді кожен день міг бути останнім, і я не думав, що відзняті мною кадри стануть частиною документального фільму», – пригадує військовий «Орест».
Кореспонденту «Прочерка» боєць розповів про найскладніший для нього день перебування на «Азовсталі»: «Весь період оборони був складним. Найважчий день – 15 квітня, коли по нашому бункеру прилетіла авіабомба. Загинули побратими, багатьох поранило. Твої друзі помирають перед тобою, ти бачиш їхні тіла, як їх відкопують. Страшно, коли ти знаходишся в епіцентрі цього всього, але сам не можеш нічого зробити»…
По завершенню кінопоказу глядачі з чотирьох міст онлайн обговорили нову стрічку, поділилися власними враженнями та мали можливість поставити свої запитання Дмитру Козацькому. Крім того, боєць полку «Азов» закликав не забувати про тих, хто досі перебуває у полоні.
Організатор заходу Юрій Чумак зазначив: «Наш формат передбачає обговорення глядачами побаченого. Кіно є для нас інструментом, завдяки якому ми унаочнюємо та доносимо цінності прав людини. Під час обміну думками ми розуміємо, як фільм спрацював на аудиторію».
«Такі заходи є важливими для регіонів, які перебувають у тилу. Тут люди більше спостерігають за війною з новин та інколи забувають про те, що відбувається на фронті. Особисто мене найбільше вразила розповідь Дмитра Козацького про те, що у Маріуполі постійно лунали вибухи. Люди безперервно перебували «у повітряній тривозі». Після перегляду переселенці розповідали власні історії, це дало змогу ще глибше зануритися у ті події», – поділилася враженнями учасниця заходу Людмила Фіть.
Окрім обласного центру, Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини «Docudays UA» завітав на Черкащині до Канева, Золотоноші, Чигирина та Сміли.
Прикметно те, що у Черкасах показ стрічки «Фортеця Маріуполь. Орест» відбувся в евакуйованому з Маріуполя хабі «Halabuda». У 2015 році подружжя Дмитро та Людмила Чичери почали збирати та надавати гуманітарну допомогу військовим, а також переселенцям, які їхали з окупованих росією територій до Маріуполя. Згодом волонтерська діяльність масштабувалася в один із найбільших маріупольських хабів. На базі «Halabuda» Дмитро Чичера створив освітній простір, де заснував першу Маріупольську школу фотографії. Також хаб пропонував курси іноземних мов, групи психологічної підтримки, пізніше серед послуг з’явилася бізнес-освіта. Від початку повномасштабного вторгнення росії «Halabuda» знову перетворилася у волонтерський штаб.
«За той час, поки частині нашої команди вдалося там протриматися, ми надали допомогу більше ніж 25 тисячам маріупольців. Члени нашої команди розвозили допомогу по всьому місту. У самому хабі створили невеличкий кабінет, де волонтери, які мають відповідну освіту, надавали першу медичну допомогу. Це тривало, поки у Маріуполі не почалися вуличні бої», – пригадує Людмила Чичера.
Вона разом із дітьми евакуювалася до Запоріжжя. Її чоловік Дмитро Чичера залишився у Маріуполі, щоб продовжувати допомагати людям, 17 березня він зник безвісти. Уся матеріально-технічна база «Halabudи» була розграбована окупантами. Людмила Чичера почала відроджувати хаб у Запоріжжі. Допомагали військовим підрозділам запорізького напрямку та відновлювали освітні проєкти. Проте, через постійні обстріли Запоріжжя, «халабудяни» були змушені переїхати до Черкас.
«Черкасці нас привітно прийняли, не хочеться думати про те, що через війну доведеться їхати ще далі від дому. Ми раді працювати на благо черкаської громади та допомагати переселенцям, таким, як ми. Продовжуємо свої освітні проєкти, тому що розуміємо, що людям потрібно дати вудку, для того, щоб вони могли собі зловити рибку», – поділилася координаторка хабу Людмила Чичера.
Завдяки міжнародним партнерам у «Halabuda» безкоштовно проводять різнопланові заходи: тренінги з бізнес-освіти, арт-терапевничну діяльність у супроводі психологів, воркшопи для дітей зі створення анімації, комп’ютерні курси для початківців, групи невимушеного спілкування для психологічної підтримки. Також Людмила Чичера мріє відродити справу свого чоловіка – Маріупольську школу фотографії та створити на базі «Halabuda» у Черкасах фотоклуб. Наразі ж у хабі провели перший майстер-клас з фотографування, щоб зрозуміти, чи цікаво це для черкасців.
Крім того, у Черкасах дехто з членів «Halabudа» займаються ремонтом дронів для військових підрозділів. Людмила Чичера розповіла, що через їхні руки пройшли вже сотні безпілотників.
Анастасія Бут
Прочерк
Ноя 25, 2022
Що допомагає українцям голими руками зупиняти танки? Збирати мільйони на байрактари? Мандрівний фестиваль Docudays UA і Суспільне Культура підготували десять історій про стійкість українців, які допоможуть знайти відповіді на ці питання.
Публікуємо розмову з президентом Центру правових та політичних досліджень «ДУМА», регіональним координатором Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA на Харківщині Юрієм Чумаком. Він розповідає про відкриття кіноклубу, зміни, які провокує документальне кіно в людях та свою історію війни.
Як я познайомився з документальним кіно
У 2005 році вперше відвідав березневий фестиваль Docudays UA у Києві. До того я не особливо цікавився цим жанром. Може, через те, що на той момент бачив тільки радянські науково-популярні та пропагандистські фільми, які особливих емоцій не викликали. А тоді побачене під час фестивалю на екрані пробудило внутрішню дискусію.
Завдяки цій особливості – здатності включати глибинний діалог, – як на мене, документальне кіно значною мірою цікавіше за художнє.
Також, за моїм спостереженням, у кожному документальному фільмі про права людини наскрізною ниткою простежуються дві цінності, однокореневі слова – право і правда. Ці цінності мені близькі, оскільки все свідоме життя працюю з темою прав людини.
До організації кінопоказів Docudays UA долучився, ще коли працював помічником з прав людини міністра МВС по Харківській області у 2008–2010 роках. Тоді наочно побачив, як потужно впливає документальне кіно навіть на суворих правоохоронців. Пригадую, які сильні людські емоції викликав у міліціонерів фільм «Килимок» українського режисера з Харкова Андрія Роханського. Стрічка присвячена тематиці протидії міліцейському свавіллю та катуванням, вона дуже позитивно вплинула на більшість глядачів у погонах.
У 2012 році я став одним із регіональних партнерів (координаторів) Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA на Харківщині. Вирішив зробити все, щоб про фестиваль знали не тільки в Харкові, а й по всій області, організовував заходи у різних місцях: школах, бібліотеках, міліцейських відділках, військових частинах, виправних колоніях тощо. А коли працював прессекретарем управління пенітенціарної служби Харківської області, робив так, щоб наші фільми бачили в колоніях та СІЗО.
Мрія, що стала реальністю
На початку співпраці з Мандрівним фестивалем Docudays UA у Харкові вже було 3 регіональні координатори, тоді я й вирішив, що візьму на себе Харківську область. По-перше, у Харкові публіка була перенасичена подіями, до війни треба було ледь не голяка танцювати, щоб привернути увагу до культурних заходів. Тим часом в області подій завжди бракувало. По-друге, я вважаю, що круті ініціативи треба максимально масштабувати. Так виникла ідея робити покази там, де «не ступала нога» документального кіно про права людини. Як з’ясувалося потім, я не помилився.
Складно описати емоції, які ти відчуваєш, коли бачиш захоплені очі людей, які вперше за багато років прийшли в закинутий сільський клуб. Те саме відчуваєш, коли приїжджаєш з фільмами у школи, в бібліотеки. Якось робили показ у сільській школі. Після перегляду з усіма попрощалися, сідаємо в машину. Аж тут бачимо – діти прилипли до вікон, складають з пальчиків серденька, прикладають до шибок. Щасливі, усміхнені! Для них це була справжня подія.
Саме тоді я на практиці відчув нашу місію – створення можливостей для кожного в Україні дивитися талановите документальне кіно про права людини.
А ще впродовж останніх двох років мені вдалося реалізувати свою docu-мрію! Цей час був, без перебільшень, найбільш продуктивним та успішним для Мандрівного фестивалю у Харківській області. Про що я мріяв? Охопити нашими показами велику кількість освітніх установ регіону. Реалізувати мрію допомогла регіональна координаторка Анна Смаглюк, яка працює в Академії управління при президентові України, де створена ГО «Харківський університетський консорціум «УНІКОН». Завдяки співпраці ми охопили понад 10 вишів області.
Тогорічний фестиваль вийшов 100% «мандрівним». Я знайшов усі діючі хаби області – молодіжні, культурні, при громадських організаціях чи інших установах, та проводив там кінопокази. Фестивальні покази у Харківській області, організовані Громадським центром «ДУМА», відбулися у 26 населених пунктах. Фільми від Docudays UA переглянули близько 5600 глядачів та глядачок.
«Відкриваю кіноклуб!»
Після декількох років роботи з Мандрівним фестивалем я почав розширювати свою діяльність у ще одному напрямку роботи – організував Docu-клуб при своїй ГО «Центр правових та політичних досліджень «ДУМА». Перший кінопоказ відбувся 22 червня 2017 року.
Я вирішив, що мандруватиму з фестивалем не тільки в Чугуєві, не тільки в Харкові, а тому мені потрібен пересувний кіноклуб, щоб їздити з фільмами по області. Зареєстрував кіноклуб «ДУМАй!» і зміг проводити кінопокази не лише під час Мандрівного фестивалю, а цілий рік. На сьогодні в межах кіноклубу відбувся вже 105-тий показ. А ті, що проходили в бібліотеках до відкриття кіноклубу, я сюди навіть не враховую.
Пишаюся тим, що завдяки великій мережі контактів можу допомогти людям. Думаю, що в цьому моя сила. Мережа Docudays UA, без перебільшень, схожа на велику сім’ю, де всі допомагають одне одному. Це справжня синергія! Коли нові координатори навчаються у досвідчених, а потім навпаки. Приміром, мої менті, яким я передавав свій кіноклубний досвід, сьогодні вже на такому рівні, що я сам іноді прошу в них поради.
Цього року мені вже вдалося провести 15 заходів у межах діяльності кіноклубу Docudays UA «ДУМАй!». Зокрема, 4 покази в онлайні – у співпраці з Zero Waste Academy, їх відвідала 71 особа.
А ще Docudays UA подарував мені найкращого друга – Григорія Курачицького, регіонального координатора Мандрівного фестивалю Docudays UA на Донеччині. Ми з ним неодноразово проводили спільні заходи, допомагаємо один одному порадами. Дружу з Ігорем Кофманом, який є професіоналом у документальному кіно, і навчив мене багато чому. І немало інших людей із команди Docudays UA стали моїми надійними друзями й соратниками.
Як відстежувати зміни
Будь-яка діяльність має давати чіткі видимі результати. Але як виміряти свою ефективність у такій особливій діяльності? Мій досвід каже: спостерігати за людьми. Поясню на історіях.
1. Ця ситуація відбулася під час Мандрівного фестивалю у хабі PIXEL міста Лозова Харківської області. На показ прийшла дівчина, яка працює у Центрі безоплатної правової допомоги. Вона так цікавилася усім, що відбувається! Захотіла впровадити побачене та почуте, включно з проєктами Docudays UA, у свою роботу. Я розповів їй про всі можливості й через деякий час Анастасія відкрила кіноклуб.
Минулого року я був її ментором. Анастасія Кушнір, модераторка кіноклубу Docudays UA при громадській ініціативі «Моє покликання», просто горить тим, що робить! Коли у Лозовій «гаряче», вона показує фільми онлайн, коли спокійно – проводить офлайн-події.
2. Ще раніше познайомився з черкащанками, які працюють у темі протидії торгівлі людьми. Тож до 30 липня, Всесвітнього дня протидії торгівлі людьми, вдалося з ними організувати показ фільму «Раби» в Обласному ресурсному центрі для молоді.
Перший раз глядачі зібралися завдяки оголошенню, а вже другого разу, видно, спрацювало «сарафанне радіо», прийшло більше людей, і 8 осіб з місцевої громадської організації. Вийшла дуже вдала подія! Я запросив до обговорення Марину Стадник, експертку з протидії торгівлі людьми. Вона розповіла, що відбувається в Україні на окупованих росією територіях, навела приклади. Після її виступу одна відвідувачка розповіла, що з її родичем сталася схожа біда. А я проконсультував, куди варто звернутися за допомогою.
Я завжди так роблю: після перегляду фільму не просто залишаю людей зі своїми думками й проблемами, а намагаюся дати поради, посилання на корисні ресурси чи матеріали.
Війна. Місяці поневірянь
Чугуїв – Болехів
4:30 ранку 24 лютого. Підриваюся з ліжка від вибухів. Як виявилося згодом – обстрілювали воєнний аеродром. Чугуїв – військове містечко, одним із перших зустріло війну.
На жаль, те, про що нас попереджали, те, у що не хотілося вірити, перетворилося на реальність. З першого дня повномасштабного вторгнення життя стало схожим на пекло.
Чугуїв розташований на північному сході від Харкова, через нас пройшли росіяни. Ми фактично опинилися в «мішку»: з півночі, сходу та півдня місто було оточене, а на заході орки обстрілювали дорогу на Харків.
Перед війною я читав статтю про безпеку під час військових дій, вона починалася так: «Якщо бойові дії наближаються, ви маєте зробити все можливе та неможливе, аби не опинитися в зоні бойових дій: ви маєте виїхати». На жаль, ми цього не зробили. Дружина категорично відмовилася, бо доглядала свою 82-річну матір. Тож ми залишилися вдома.
Моя донька на той момент була в Харкові – в Індустріальному районі, який теж бомбив ворог. Вона, зять та дві внучки, 7 та 13 років, 12 днів просиділи в погребі під постійними обстрілами.
Для розуміння: з Чугуєва до Харкова – 20 км, але навіть за 10 000 гривень водії таксі відмовлялися їхати. Одного дня росіяни бахнули склад з боєприпасами, які вибухали протягом 3-4-х годин, ми рахували їх, ховаючись у погребі. Було дуже страшно, бо ми не знали, що це: чи це росіяни наступають, чи гатять по місту.
Я не міг ні їсти, ні спати, ні говорити. Постійно думав про те, як вивезти жінок і дітей.
Після сильного обстрілу на початку березня дружина таки погодилася їхати. Тещу вмовити тоді не вдавалося. І фактично з того моменту почалася моя «подорож-епопея», яка закінчилася тільки сьогодні. [Інтерв’ю записане 12 серпня – ред.].
7 березня нас вивезли з Чугуєва. Дістатися до Харкова допомогли волонтери. Їхали якимись об’їзними шляхами із завішаними в автомобілі вікнами, щоб не наражати себе на небезпеку. Водночас інші волонтери везли мою доньку, внучок та ще двох знайомих, які переховувалися у підвалі.
Прийшли на той залізничний вокзал, сльози течуть, всі налякані. Та я сам плакав.
Словом, до рідного міста не повернувся. Відчув відповідальність за кожну з шести моїх дівчат.
Їхали понад добу, через повітряні тривоги та зупинки. Доїхали до м. Болехів Івано-Франківської області. Думали лишитися, але там теж почалися повітряні тривоги. Дівчата падали на підлогу і плакали. У мене серце не витримувало! Ще й ходили чутки, що Білорусь ось-ось нападе. Вирішив відправити їх за кордон. Зараз мої рідні живуть у Німеччині. Місяць мешкали у таборі для біженців, тепер більш-менш обжилися, хоча й плачуть, і хочуть додому. Внучки пішли до школи…
Болехів – Долина
Потім перебрався до сусіднього міста Долина на Івано-Франківщині. Там волонтерив у лікарні, допомагав розвантажувати ліки і як комунікаційний менеджер та редактор. Писав статті для їхнього сайту та соцмереж. А вони мені натомість запропонували жити в палаті для вояків УПА.
Прожив там місяць, може, жив би й далі, але в Чугуєві залишилися теща й син. Треба було їх звідти витягти.
Долина – Полтава
Почав планувати переїзд! Про те, що я шукаю прихистку, дізналися у мережі Мандрівного Docudays UA, тоді Тетяна Білоброва, колишня регіональна координаторка фестивалю у Полтаві, запропонувала зупинитися в її батьків на дачі. Тож за деякий час поселився там з сином і тещею. Таня також відвідувала з подарунками моїх рідних у Німеччині.
Полтава – Черкаси
Але це була дача. Дача у квітні. На вулиці холодно. Тож я був змушений шукати тепліше житло. Знову звернувся до знайомих. Так ми опинилися в Черкасах. Але через місяць мій син із тещею вирішили повертатися додому, переконати їх залишитися не вдалося. Незабаром поїхав їх провідати. А вже 21 червня (цю дату я ніколи не забуду) стало чи не найстрашнішим днем для Чугуєва. Сильні обстріли та вибухи відбувалися постійно. Ракета прилетіла на автостанцію, де в результаті загинуло 6 людей. Того ж дня у моєї тещі на городі розірвалися три касетні міни зі «смерча». А коли я приїхав до неї, вибухи почалися знову й за 30 метрів від нас розірвалася міна… Наступного дня тещу вивіз із Чугуєва і відправив за кордон до рідних.
Останнім часом жити в Чугуєві стало взагалі нестерпно. Тож саме сьогодні, 12 серпня, у Міжнародний день молоді, сина вивезли з міста волонтери. До речі, він теж часто долучався до Мандрівного фестивалю як фотограф, любить документальне кіно і має правозахисну самосвідомість… Нарешті, тепер хоч трохи видихну.
Вірю: наступна зупинка – рідна Харківщина
Впродовж півроку я допоміг багатьом людям вибратися з пекла російських обстрілів і знайти для себе прихисток. Постійно зідзвонювався з волонтерами, передавав контакти, давав поради.
Єдність та взаємопідтримка українців ще ніколи не відчувалася так сильно.
Також під час перебування на заході України активно долучався до розвантаження-завантаження та сортування гуманітарних вантажів, що йшли на схід нашої держави. Співпрацюю з програмою «Мріємо та діємо», яка надає поміч молодіжним просторам, зокрема, на Харківщині.
Що буде далі? Якщо залишуся в Черкасах, то планую тут провести Мандрівний фестиваль Docudays UA. А якусь частину, можливо, онлайн, хочу організувати для Харківської області. Де б я не був, що б не робив, моя діяльність завжди дотична до Docudays UA.
Складно планувати, коли не знаєш, що буде завтра. Єдине, у чому я впевнений, – це в нашій перемозі. Все буде Україна!
Моя наступна зупинка – рідна Харківщина!
Інтерв’ю записала Христина Біляковська
Суспільне Культура
Авг 23, 2022
Я пішов у 5-й клас школи, коли мого батька перевели служити з Чернігова до Чугуєва Харківської області. І перші мої візити до Харкова, чесно кажучи, не дуже надихали. Місто приголомшувало, «прибивало» не тільки своїми великими розмірами, але й суцільною сірістю, пилом та сміттям на вулицях. Любов до Харкова прийшла набагато пізніше.
Лихі 90-ті промайнули під знаком розвія ринкової (скоріше, базарної) торгівлі, коли кіоски, лотки та просто столики з різним крамом з’являлися у Харкові не тільки біля вокзалів, станцій метро та зупинок громадського транспорту, але й скрізь, де була хоча б мінімальна можливість ті кіоски, лотки та столики втулити. В ту пору ми обурювалися: мовляв, «як же ж задовбали ці торгаші», а зараз прийшло розуміння, що саме коробейники з «кравчучками» врятували тоді нашу економіку.
У 2001 році вперше довелося побувати на Західній Україні – у файному місті Івано-Франківську. І побачене мене здивувало – будинки в цьому місті не сірі, як у тодішньому пострадянському Харкові, а розфарбовані у різні кольори мальовничої палітри (а що, так можна було?!). Виявляється – можна, і не тільки в західних регіонах України. На мою думку, розцвіт – в усіх сенсах цього слова – почався у Харкові в 2004 році, коли місто святкувало своє 350-річчя. Тоді провели доволі значну реконструкцію будівлі велетенського Держпрому, а також привели до тями кілька інших домів у центрі Харкова.
З тих пір Харків розвивався стрімко. Друге за населенням та економічним потенціалом місто в Україні почало наочно демонструвати, що багато в чому може не поступатися й Києву. У Харкові не тільки найбільший ринок у Східній Європі (біля м. Академіка Барабашова), але й найвища кількість вишів та студентів в Україні. У Харкові не тільки величезна площа в нашій країні (майдан Свободи), але й шикарний Центральний парк культури та відпочинку… І цей перелік можна довго продовжувати.
Я зараз не буду зупинятися на постаті багаторічного керівника Харкова Геннадія Кернеса – історія розсудить його прихильників та опонентів. Але з пісні слів не викинеш – саме під його проводом Харків перетворився на місто, в якому чисто не тому, що не смітять, а через те, що завзято прибирають, в якому комфортно жити, в якому є де працювати та файно відпочивати.
Достатньо згадати, що жителі сусіднього російського Білгорода до 2014 року полюбляли приїжджати до харківських аквапарку, дельфінарію, зоопарку, скуповувалися та розважалися в багаточисельних місцевих ТРЦ. Зараз із Білгорода летять на Харків ракети, а колишні його російські відвідувачі скрипять зубами у безсилому замаху знищити наше любиме місто…
Раніше харків’яни часто сперечалися з приводу того, яким є 1,5 мільйонний мегаполіс. Хтось із гордістю заявляв, що місто – безперечний науковий та студентський центр України. Хтось наголошував, що місто лишилося купецьким, бо чималий внесок в його економіку приносять ринки та магазини. Хтось зауважував, що, незважаючи на значне зменшення обсягів виробництва, Харків зостається вагомим промисловим містом. Хтось додавав, що історико-культурна спадщина Харкова є просто неоціненною. Я й тут не буду приставати на будь-чию сторону, оскільки вважаю, що Харків є потужним завдяки поєднанню всіх цих та інших складових.
А зараз Харків ще й став сильним і міцним містом, яке мужньо тримає оборону від рашистської навали орків. Навіть більшість із тих харків’ян, хто раніше поблажливо ставилися до «руського миру», зіткнувшись із ним в реальному житті, жахнулися та зрозуміли, що нам не по дорозі з руснею. Волонтерські ініціативи та владники, добровольці, воїни тероборони та вояки ЗСУ дають відсіч ворогам, що підступно пнуться до Харкова з півночі та сходу. Харків став містом-героєм, перетворився на місто-залізобетон!
Я вже багато років працюю у Харкові, приїжджаю до нього по справах, приймаю участь у суспільному та громадському житті. Бо люблю Харків, як своє рідне місто. Так, це любов не з першого погляду. Але, певен – на все життя!
23 серпня Харків відзначає День міста. З Днем народження, Харкове! Миру, Перемоги! Все буде Україна!
Юрій Чумак
Рубрика
Авг 12, 2022
Поліна Жилка – з сім’єю
Інтерв’ю в молодої громадської активістки з Харківщини Поліною Жилкою – до Міжнародного дня молоді
1. Звідки ви в Україні? Де ви були 24 лютого?
Я народилась та живу у Лозовій Харківської області. В Україні! Вже 10 років працюю вчителькою української мови та літератури. З 2020 року почала співпрацювати з програмою «Мріємо та діємо» від IREX у проєкті «Вивчай та розрізняй: інфо-медійна грамотність». Стала медіадрайверкою, драйверкою з кібербезпеки та кібергігієни. Тішилася з того, що несу дітям та підліткам корисні знання та навички. І начебто все було супер…
Але 24 лютого почалася війна! З того часу світ перевернувся з ніг на голову, все змінилося. Я не знала, що робити далі… Дуже багато знайомих та рідних виїхали за кордон. Думала, може і мені поїхати. Проте ж як можна покинути все? Багато думок країлося в голові. Але я так і не змогла покинути рідне місто.
2. Ви вирішили, що зараз важливо підтримати свою країну. Що спонукало вас до такого рішення, і з огляду на таку велику кількість людей, які потребують допомоги, як ви вирішили, де саме вам найкраще допомогати?
Нині у нас багато переселенців, і я вирішила, що можу допомагати людям не тільки фізично, фінансово, речами чи їжею, а й знаннями, які отримала під час роботи з «Мріємо та діємо». Зараз я координаторка у «ВільноХабі», проводжу тренінги в Молодіжному просторі STREAM – з кібербезпеки, медійної грамотності та кібергігієни. До нас приходить місцева молодь та молоді люди з числа ВПО. Їм не тільки цікаво послухати чи подивитись, що наша команда розповідає, але вони тягнуться за простим «живим» спілкуванням та підтримкою.
Одного разу до нас завітали два брати-переселенці, їх поведінка бажала кращого, ми не розуміли, чому хлопці себе ведуть агресивно та будь-які суперечки намагаються вирішувати із застосуванням сили. Ми дізнались, що цих дітей вивозили з-під обстрілів, їх рідний дім – Борова, яка, на жаль, зараз окупована. І завдяки нашій праці, спілкуванню, психологічним вправам ми досягли успіху. На даний момент хлопці більше не розпускають руки і стали спокійнішими. І для мене це велике досягнення.
3. Яке ваше бачення України? Що дає надію на майбутнє?
Майбутнє – це наші діти і, сподіваюсь, що вони будуть жити мирним життям, не будуть ховатися в бункерах та льохах, пригинатися, як побачать літак, і більше ніколи в своєму житті не побачать війни. Будуть спати спокійно і бачити гарні сни. Хочу, щоб у кожного була вціліла родина і щаслива сім’я.
4. Як молода людина, яка докладає зусиль до того, щоб втілити своє бачення України, як вам можуть допомогти різні партнери? Які ресурси, навчання чи навички, на вашу думку, є найважливішими для молодих людей, які прагнуть змінити ситуацію?
У наш час важливо вміти критично мислити, бо, коли ми вміємо розрізняти інформацію, тоді можемо приймати правильні й відповідні рішення. Але також хочу сказати, що сьогодні в Україні багато вимушених переселенців, дітей, молоді, молодих матусь, яким потрібна психологічна підтримка, тому що не кожен та кожна може впоратись і наладнати свій емоційний та психологічний стан, відновити спокій в серці. Сподіваюсь, коли ми переможемо, у нас з’являться безкоштовні центри психологічної підтримки, які будуть «чути» всіх та допомагати. Бо тільки здорова молодь з критичним мисленням може розбудувати краще майбутнє.
5. Що ви хочете, щоб світ знав про Україну прямо зараз?
Я хочу, щоб усі в світі знали: Україна – це гарна, мальовнича країна з файними місцями, що завжди привітно та щиро зустрічає кожного гостя, який з миром до нас приїжджає.
Довідково: Поліна Жилка – молода активістка Лозівської міської територіальної громади, вчителька української мови та літератури Панютинського ліцею, волонтерка.
Активно співпрацює з програмою «Мріємо та діємо»: координаторка проєкту «ВільноХаб» у Лозівській громаді, медіадрайверка.
У 2021 році виступила фасилітаторкою в регіональній (Не)конференції для шкільних педагогів «EdCamp «Панютине». Також минулого року отримала грамоту від Лозівського міського голови за те, що вона «активна-реактивна» у роботі з молоддю.
Юрій Чумак
