Warning: A non-numeric value encountered in /home/chuv/centrduma.org.ua/www/wp-content/themes/Divi/functions.php on line 5841
Select Page
Якщо заходи з протидії торгівлі людьми не фінансувати, кількість випадків трудового рабства буде зростати

Якщо заходи з протидії торгівлі людьми не фінансувати, кількість випадків трудового рабства буде зростати

До такого висновку прийшли правозахисники, які напередодні Європейського дня боротьби з торгівлею людьми оприлюднили результати громадського моніторингу дій у сфері протидії торгівлі людьми на Харківщині.

Харківська міська організація Міжнародної організації «Жіноча громада» проводила моніторинг виконання місцевих програм/планів дій у сфері протидії торгівлі людьми у Харківській області за 2019 рік – першу половину 2020 року.

Дані моніторингу свідчать, що в 2019 році на заходи з протидії торгівлі людьми з обласного бюджету було витрачено 8100 грн. А в першому півріччі поточного року Харківська обласна рада кошти на проведення заходів з протидії торгівлі людьми не виділяла.

Більшість районів, міст і об’єднаних територіальних громад Харківщини включили до програм соціального захисту населення питання протидії торгівлі людьми чи затвердили плани заходів з протидії торгівлі людьми на 2020 рік.

Діяльність з запобігання торгівлі людьми спрямована, в першу чергу, на студентську та учнівську молодь у віці до 35 років, незайнятих громадян, сім’ї, які знаходяться в складних життєвих обставинах, учнів професійних ліцеїв, внутрішньо переміщених осіб, демобілізованих військовослужбовців, осіб, які отримують закордонний паспорт і планують працювати за кордоном.

Однак нерідко заходи з попередження торгівлі людьми перемежаються із більш широкою правопросвітницькою роботою про загальнолюдські цінності та попередження насильства, що не завжди є доцільним.

До того ж, у 2020 році відбулося зменшення кількості семінарів-тренінгів та інформаційних заходів з протидії торгівлі людьми, що пов’язано з вимогами дотримання умов карантину COVID-19 і невизначеністю розподілу обов’язків структур районного рівня і ОТГ під час перебігу адміністративно-територіальної реформи в Харківській області.

Вкрай низькі обсяги фінансування заходів з протидії торгівлі людьми для області з населенням у 2,7 млн людей зумовлюють недостатній рівень обізнаності громадян і низьку оцінку особистого ризику постраждати від сучасного рабства. Відсутність фінансування програм протидії торгівлі людьми в період епідемії COVID-19 може спричинити збільшення випадків торгівлі людьми з метою трудової експлуатації.

«Необхідно розглядати проблематику торгівлі людьми як складову загальної задачі щодо забезпеченню БЕЗПЕКИ ЛЮДИНИ та економічного добробуту громади та регіону», – закликають правозахисники.

Дослідження здійснювалося в межах проєкту «Здійснення громадського контролю за виконанням політики протидії торгівлі людьми в Полтавській, Кіровоградській, Донецькій та Харківській областях в 2020 році», що реалізовується Благодійною організацією «Світло надії» за підтримки Міжнародної організації з міграції.

Довідково:

На Харківщині у 2019 році звернулись за отриманням статусу особи, постраждалої від торгівлі людьми, 25 осіб, а отримали статус 18 (3 жінки, 14 чоловіків і 1 дитина). У першому півріччі 2020 року звернулись за отриманням статусу особи, постраждалої від торгівлі людьми, 15 осіб, а отримали статус 8 (3 жінки, 4 чоловіка і 1 дитина). За видами експлуатації, від яких потерпали мешканці області, розподіл є таким: 22 – трудова експлуатація, 1 – сексуальна експлуатація, 2 – втягнення у злочинну діяльність, 1 – полон.

Країни, до яких злочинці доправляли постраждалих: Казахстан, Росія, Фінляндія, Польща, невизнана Республіка Абхазія, Україна (в тому числі непідконтрольна територія), Литва, Данія, Азербайджан, Вірменія, Ізраїль, Китай, Естонія, Італія, Чехія, Словенія, Словаччина.

Георгій Кобзар

Чугуївський «громадський патруль» – проти незаконного обігу алкоголю та наркотиків

Чугуївський «громадський патруль» – проти незаконного обігу алкоголю та наркотиків

Громадські активісти спрямовують свої зусилля на профілактику основних безпекових проблем на Чугуївщині – неконтрольованого вживання алкоголю та поширення наркотиків. Але офіційно зареєструвати районне громадське формування їм наразі не вдається.

У мене задзвонив телефон. Телефонував правозахисник Роман Лихачов: «Знаю, що Ви цікавитеся ініціативами, спрямованими на забезпечення громадського порядку. Так от, ми саме цим і займаємося. Запрошую Вас на вечірнє патрулювання у Чугуєві. Приходьте, буде інтересно!».

Я й прийшов. І дійсно, побачив та почув чимало цікавого.

У центрі Чугуєва – невеликого міста, що розташоване неподалік від Харкова, зібралося кілька чоловіків середніх років. До них долучилася й одна жінка. Всі одягнуті у світловідбиваючі жилети. «Ідею про таку «уніформу» ми почерпнули з Вашої статті про громадське формування «Безпечне життя» з Дніпра, – говорить Роман Лихачов. – З огляду на те, що наші чергування відбуваються у вечірній час, вирішили, що саме такі жилети нам потрібні, аби бути видимими при світлі фар автомобілів».

Вирушаємо містом. Дорогою знайомлюсь із керівником місцевих «шерифів» – Павлом Кравченком. Питаю, чому він із товаришами вирішили об’єднатися та патрулювати вулиці на громадських засадах. Павло охоче розповідає:

«Наркотики – це взагалі «морок». Вони завжди були проблемою, але зараз ситуація лавиноподібна. Молодь «підсідає» на нові синтетичні засоби, що дуже швидко призводять до згубних наслідків. Тож хочеться щось змінити. Недавно подивився фільм про департамент шерифів в Америці. І вирішив, що і нам треба щось на кшталт «добровільної народної дружини» або, по-модерному – «шерифів».

Я порадив Павлові переглянути вітчизняну документальну стрічку «Українські шерифи», яка, власне, дала поштовх нашому проєкту «Шерифи для нових громад»…

Робимо першу зупинку в сквері, де юні скейтбордисти каталися неподалік від жінок та дітей. Роман сказав, одна із бабусь жалілася, що хтось із молодиків ніби нагрубив на її зауваження про гучний галас. Парубки пообіцяли поводитися чемно. І ми рушаємо далі.

Павло продовжує:

«Я давно знаю Романа Лихачова. Коли поділився думками щодо «шерифів», він сказав, що в реаліях України можна створити громадське формування з охорони порядку. І взялися за організацію такого формування на теренах Чугуївщини. При цьому сподіваючись, що в разі успіху така діяльність може стати прикладом і для інших міст і районів Харківщини».

Дорогою часто зустрічаються написи на стінах латиницею з супровідними словами «клад», «шишки», тощо. Обізнані знають, це – реклама торговців наркотиків, які поширюють їх через «закладки». Тому такі «реклами» зафарбовують.

Питаю в Павла, що вони ще можуть зробити в царині боротьби з поширенням наркотиків, крім замальовування реклами на стінах будинків. Той розповідає:

«Нам люди скидають повідомлення про можливі наркоточки. І ми перевіряємо. Втім, можемо хіба що «погрозити пальцем». Так само заходили до самогонщиків, попереджали. Звісно, якщо матимемо підтверджену інформацію про наркоточки, передаватимемо її до поліції. Щоправда, зараз штат поліції значно скорочений порівняно з міліцією. Один дільничний, який «закриває», приміром, цілий район Чугуєва, не в силах впоратися з роботою. І, скажімо, боротьба з самогоноварінням не є у поліцейських в пріоритеті. Ми якось патрулювали з дільничним, то він нам відверто сказав: «Я іноді просто не встигаю. У мене таке навантаження, що всі ці «злачні» місця обійти ніколи».

Дивуюся, як їм вдалося долучити до свого патрулювання дільничного.

«Ми обов’язково звітуємо про свою громадську діяльність у соціальних мережах. І про нашу роботу дізналися в Головному управління Національної поліції. Тому, я так розумію, надійшла вказівка «надати» нам місцевого поліцейського для патрулювання. Хоча раніше ми зверталися до Чугуївського відділу поліції, аби їх працівники супроводжували нас у вечірніх обходах, але отримали відповідь: «Ви не зареєстровані, тому не можемо з вами патрулювати», – розповідає Павло.

Останнім часом в Україні значно поменшало громадських формувань з охорони порядку, а речники поліції не раз заявляли про необхідну для їх підтримку з боку громадськості. Тож я не міг не поцікавитися, що ж стало на заваді реєстрації чугуївських «шерифів». Кравченко оповідає про їхні «ходіння по мукам»:

«Райдержадміністрація повідомила, що готова сприяти нашій діяльності, однак не уповноважена погоджувати наш статут. Реєстратори роз’яснили: аби офіційно зареєструвати таке громадське формування в районі, потрібно взяти погодження в усіх місцевих радах на його території. Ми тепер звернулися до низки з них. Але, гадаю, що зібрати згоду від всіх просто неможливо. До того ж, для реєстрації необхідно мати не менше 10 членів саме з місцевих громад, а серед нас є кілька харків’ян (у тому числі й я). Не розумію, чому мешканці з інших територіальних одиниць не можуть бути засновниками громадського формування. У мене, наприклад, чимало друзів у Чугуєві та районі, я тут часто буваю і вболіваю, щоб тут стало легше дихати від наркоти та «паленого» алкоголю. Втім, закон є закон, тому ми добрали місцевих, і зараз нас вже 15 активістів. І поки що ми діємо, як народна ініціатива. Вже робили обходи у Чугуєві, в селах Чугуївського району – Зарожному, Великій Бабці… А паралельно намагаємося зареєструватися».

Рушаємо на площу. Там роз’яснюємо юнакам, що вживали алкоголь на постаменті колишнього пам’ятника Леніну, протиправність їх дій (після чого вони слухняно прибрали свої недопитки). Далі – в парк, що носить ім’я славетного земляка чугуївців – художника Іллі Рєпіна. Потому «шерифи» їдуть до мікрорайону «Дружба». Я сідаю в автомобіль до громадського активіста Дмитра Дробота. Розговорилися. Дмитро розповідає:

«На «Дружбі» раніше працював великий завод паливної апаратуру для сільгосптехники. Це підприємство було містоутворюючим. Після його закриття чимало людей залишилося без роботи. І довгий час «Дружба» був таким собі «чугуївським Гарлемом». Нині тут теж чимало проблем…

Вже більше місяця десь раз на тиждень ми ходимо на охорону громадського порядку. І не тільки ходимо, але й користуємося власними автівками. Виїжджаємо і до сіл у Чугуївському районі. Спочатку ми просто патрулювали скрізь. Спілкувалися з людьми. Від них дізнавалися, де є проблемні ділянки, точки, що варять самогон або «барижать» наркотиками. Зокрема, в одному з приватних будинків неподалік від залізничного переїзду жінка зізналася, що вона, аби годувати сім’ю, торгує своєю «горілкою». Ми їй порадили знайти інший шлях заробітку. Після профілактичної бесіди ця точка припинила існування. І зараз у нас вже 3 таких перемоги. Так, я на виключаю, що, через деякий час, хтось із наших «клієнтів» знову візьметься за старе. Тоді будемо викликати поліцію…».

Під час патрулювання на «Дружбі» був момент, коли групка чоловіків біля гуртожитку, зі склянками та пляшками, побачивши людей у жовтих жилетах, миттєво зникла за дверима.

Після «Дружби» поїхали до іншого віддаленого району Чугуєва – Башкирівки. Він відомий усій країні через розташування там значної військової бази Збройних сил України. Кілька багатоповерхівок у сосновому борі. Чисте повітря і краса.

Проте й її тут намагаються зіпсувати. На лавці сидять молодики, п’ють «слабоалкоголку», запльовують все навкруги соняшниковим лушпинням. «Шерифам» доводиться і з ними проводити бесіду, роз’яснювати та попереджати, що можуть викликати поліцію. Пляшки та лушпиння прибирають, хлопці розходяться.

Вечірній патруль добігає кінця. «Дружинники» ідуть пити чай. За чаюванням розпитую в Романа Лихачова, чому він, знаний правозахисник, вирішив стати фактично правоохоронцем, хоч і громадським. Роман пояснює:

«Поліція, в першу чергу, займається розкриттям злочинів. А забезпечення порядку на вулицях залишилося, фактично, на плечах самих громадян. Адже зараз немає піших патрулів поліції, а патрульних автомобілів недостатньо…

Коли я був у США за програмою міжнародних візитів, побачив, що там місцеві жителі активно допомагають поліції. Де не в змозі впоратися держава, вона просить громадян допомогти. Цей приклад надихнув. Ми зібрали чимало активних хлопців (і дівчат також). Обходимо вулиці, двори, спілкуємося, проводимо профілактичні бесіди, навідуємося до точок, де, за нашою інформацію, торгують самогоном чи наркотиками. Про такі «малини» небайдужі громадяни інформують нас у соціальних мережах, дзвонять. Здається, люди довіряють більше нам, ніж поліції. Інакше поліцейські вже давно мали б всі ці відомості.

Взагалі, я переконаний, що така діяльність має впроваджуватися так, як у Тростянці. Там є громадське формування, працює воно у тісній взаємодії з поліцією, міська влада йому всіляко допомагає. Поки що на Чугуївщині розбудувати таку модель не вдається. Але переконані, прийдемо до вирішення цього питання».

Також я звернувся до Сергія Зінчука, начальника Чугуївського відділу поліції. Він радо прийняв представника проєкту «Шерифи для нових громад». І підтвердив, що мав зустріч із активістами та готовий їх всіляко підтримувати. Як будь-яку ініціативу, спрямовану на підвищення ефективності охорони публічного порядку.

«Ми тільки «за» громадський патруль! Нам така допомога дуже потрібна. Але ми працюємо виключно в межах законодавства. Після того, як представники майбутнього громадського формування змінять склад своїх засновників, щоб місце проживання громадян відповідало території діяльності, ми не бачимо причин не погодити їх статут.

І завжди знайдемо можливість надати поліцейського для пішого патрулювання разом із громадським формуванням».

Правовий коментар. Олена Старюк, юристка проєкту «Шерифи для нових громад»:

Закон, що дозволяє цивільним громадянам брати участь в охороні громадського порядку, ухвалено ще у 2000 році. І він має певні застарілі норми.

Так, частина 1 статті 4 ЗУ «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» передбачає, що «громадські формування з охорони громадського порядку… створюються на добровільних засадах за місцем роботи, навчання або проживання громадян». Як це було ще за радянських «добровільних народних дружин». І під «проживанням», звісно, поліцейські та чиновники мають на увазі місце реєстрації.

Вже й виборцям в Україні законодавці дозволили змінювати виборчу адресу за власним бажанням, незалежно від «прописки». Підприємці можуть діяти, де завгодно. Громадські організації позбавили «прив’язки» до певної адміністративно-територіальної одиниці. А майбутні члени громадських формувань мають пред’являти докази того, що живуть саме в тій місцині, де прагнуть допомагати поліції та владі наводити лад. В умовах сьогодення це виглядає, як анахронізм.

Крім того, ч. 4 ст. 5 вищевказаного Закону містить вимогу про те, що «положення (статут) узгоджується з керівництвом відповідного територіального органу Національної поліції, а також виконавчого органу ради, на території якої діятиме це громадське формування».

Однак на рівні районів (як і областей) немає виконавчих органів рад, позаяк ст. 11 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає виконавчі органи лише в сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) радах. Це виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про місцеві державні адміністрації, «виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації».

А районні (та обласні) державні адміністрації не наділені повноваженнями органів місцевого самоврядування щодо узгодження положень (статутів) громадських формувань з охорони громадського порядку.

Тому виникає нагальна потреба щодо внесення змін у профільне законодавство, які б не ставили необґрунтованих перепон при реєстрації громадських формувань, які дійсно налаштовані працювати.

Довідково:

Серед проблем у царині безпеки, які найбільше турбують мешканців Харкова та області, уже кілька років найчастіше називаються чотири основні: 1) вживання наркотиків та «закладки»; 2) майнові злочини (крадіжки, грабежі, розбої, шахрайства); 3) вживання алкоголю та «наливайки» і 4) порушення публічного порядку (хуліганство та вандалізм, бійки і дебоші).

Такі дані наводяться в дослідженні «Публічна безпека та довіра до правоохоронних органів – 2019», проведеного фахівцями Харківського національного університету внутрішніх справ. Керівником наукової розвідки виступив Олексій Сердюк – заступник завідувача науково-дослідної лабораторії з проблем протидії злочинності ХНУВС, кандидат соціологічних наук, підполковник поліції.

Дослідники з’ясовували думку респондентів як віч-на-віч, так і за допомогою інтернет-опитування. В 2019 р. опитані найгірше оцінили виконання покладених на поліцію завдань у сферах: «Боротьба з незаконним продажем та вживанням алкоголю», «Боротьба з незаконним обігом наркотиків» та «Боротьба з корупцією»… Саме ці проблеми як найбільш гострі були озвучені мешканцями Харківщини.

До речі, Чугуївською правозахисною групою у 2017 році проводилось анкетування мешканців м. Чугуєва, Чугуївського та Печенізького районів Харківської області «Поліція та громада – співпраця, направлена на результат». Опитування відбувалося шляхом заповнення паперових анкет та анкети такого ж змісту, розміщеної в Google-формі. І тоді на питання «Які проблеми у сфері безпеки та правопорядку найбільше турбують Вас або Ваших близьких?» більшість опитаних (51,5%) відповіли: реалізація та збут наркотичних речовин. Коментарі теж були характерні: «у місті Чугуєві обіг наркотичних речовин процвітає, а вік споживачів зменшується», «в Чугуєві, як і в інших містах, багато злочинів, де пов’язані діти», «молодь у громадських місцях вживає алкоголь та палить».

Юрій Чумак

Публікація підготовлена в рамках проєкту «Шерифи для нових громад». З 2019 року проєкт реалізується Благодійною організацією «Фонд милосердя та здоров’я» та Громадською організацією «Інформаційний ресурсний центр «Правовий простір» за підтримки Міжнародного фонду Чарльза Стюарта Мотта.

Шерифи для нових громад

Виборчі дільниці на Харківщині є малодоступними

Виборчі дільниці на Харківщині є малодоступними

Резюме моніторингу доступності виборчих дільниць у Харківській області.

Протягом 2 половини липня – 1 половини серпня 2020 року виборчим омбудсменом Громадянської мережа ОПОРА проведено моніторинг доступності 30 виборчих дільниць у Харківській області. Об’єктами моніторингу були 28 звичайних дільниць та 2, розташовані в лікувальних закладах.

Такий моніторинг здійснювався ОПОРОЮ в усіх регіонах Україні за спеціально розробленим індексом «Доступність виборчих дільниць», який було складено на основі критеріїв доступності виборчих дільниць та приміщень для голосування, розробленим Центральною виборчою комісією спільно з інститутами громадянського суспільства.

Загалом досліджувалось 15 індикаторів архітектурної доступності. Об’єктами дослідження були: територія навколо виборчої дільниці, приміщення для голосування та санітарно-гігієнічні приміщення, які розташовані поряд із приміщенням для голосування.

За результатами визначався рівень доступності виборчої дільниці (від 0 до 15 балів – недоступна, від 16 до 25 балів – малодоступна, від 26 до 30 балів – доступна) та проводився аналіз факторів, які впливають на забезпечення безперешкодного доступу. Фактори визначались методом опитування представників адміністрацій закладів, органів місцевого самоврядування, виконавчої влади.

Аналіз доступності проводився у населених пунктах різного розміру та статусу, що надало змогу побачити реальну картину з доступністю виборчих дільниць та приміщень для голосування на Харківщині.

З даного аналізу можна дійти висновку, що на сьогоднішній день доступність виборчих дільниць та приміщень для голосування у Харківській області перебуває на досить невисокому рівні.

Загалом з вибраних дільниць 26 є малодоступними та 4 недоступними для маломобільних груп населення. Жодна з виборчих дільниць не відповідає всім критеріям доступності.

Якщо вирахувати середній бал, він складатиме 19,5 балів на 1 виборчу дільницю, що відповідає за шкалою оцінювання малодоступності. На жаль, доступні дільниці в ході моніторингу на Харківщині не були знайдені.

Адже зафіксовані численні проблемні моменти. Зокрема:

Майже на всіх виборчих дільницях відсутні парковки та парковочні місця для автомобілів людей з інвалідністю. Лише на 1 з 30 дільниць є маркування на сходах світловідбивними елементами.

Тільки в одній виборчій дільниці (вона у Харкові) є спеціально облаштований туалет для людей з інвалідністю – неподалік від приміщення для голосування.

Тільки в одній виборчій дільниці (вона у Харкові) є спеціально облаштований туалет для людей з інвалідністю – неподалік від приміщення для голосування. У селах же на 7 дільницях зафіксовано відсутність у будівлях будь-яких вбиралень, що, звісно, створюватиме проблеми не тільки для представників маломобільних груп населення, але й для всіх виборців та членів виборчих комісій.

На багатьох об’єктах відсутній пандус. І нерідко там, де пандус у наявності, він не відповідає нормативам (слизька поверхня, кут нахилу понад 8 градусів та відсутні дворівневі поручні висотою 70 та 90 см).

Також заважають доступності численні пороги в будівлях. Характерно, що пороги є не тільки «набутком радянського минулого», іноді вони містяться й у нових склопластикових дверях.

Значною проблемою є розташування виборчих дільниць на 2 поверсі, що створює значні проблеми із доступністю для маломобільних груп громадян. У Харкові з 11 дільниць, які були об’єктами моніторингу, 3 розміщені на 2 поверсі. В області таких – тільки одна з 19. Причому її відносно нещодавно перенесли з 1 поверху на 2 через те, що… зробили ремонт у фойє на першому.

І приміщення для голосування 3 (з 4) виборчих дільниць, які за результатами моніторингу виявилися недоступними, розташовані на 2 поверсі.

Певним чином, саме розміщення виборчих дільниць на 2 поверсі призвело до того, що ситуація з доступністю у Харкові, в середньому, не краще, ніж у сільській місцевості.

20 з 30 виборчих дільниць «поселилися» у школах, гімназіях, ліцеях, НВК та інших навчальних закладах. Решта – у клубах, будівлях сільських рад та лікарнях. Тобто, всі – в публічних закладах. Доступність до яких має бути забезпечена не тільки раз на кілька років, у день виборів, а повсякчасно.

І хоча Виборчим кодексом України визначено, що органи виконавчої влади та місцевого самоврядування повинні забезпечити для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення доступність до приміщень, що надаються дільничним виборчим комісіям, в строк до… 1 січня 2025 року, владники повинні задіяти зусиль щодо переобладнання таких будівель вже зараз, аби забезпечити безбар’єрний доступ для відвідувачів цих закладів.

P.S. Проблема доступності дільниць стосується не лише людей з інвалідністю. Пункт 3.23 Державних будівельних норм (ДБН) В.2.2-40:2018 «Інклюзивність будівель і споруд. Основні положення» визначає: маломобільні групи населення (МГН) – люди, що відчувають труднощі при самостійному пересуванні, одержанні послуги, необхідної інформації або при орієнтуванні в просторі. До МГН віднесені не тільки особи з інвалідністю, але й люди з тимчасовим порушенням здоров’я, вагітні жінки, літні люди, люди з дитячими колясками. Таким чином, під дану категорію підпадає доволі велика частка населення. За даними дослідників, вона складає від 30 до 50% всього населення. А якщо врахувати, що в Україні більшу активність на виборах традиційно виявляють люди поважного віку, то представники МГН сягають понад половину виборців. Тобто, проблема доступності виборчих дільниць є нагальною не для «окремих громадян» (як вважають деякі чиновники), а для більшості тих, хто воліє проголосувати!

Юрій Чумак, виборчий омбудсмен Громадянської мережі ОПОРА в Харківській області

Ударил муж, но полиция не едет. Что делать?

Ударил муж, но полиция не едет. Что делать?

Разобрались в ситуации на примере многодетной семьи в Харьковской области.

В селе Бригадировка Балаклейского района пьяный мужчина пришел вечером домой и избил жену на глазах у детей. Испуганные ребята выбежали на улицу, старшая дочь вызвала полицию, но правоохранителей пришлось ждать долго. На помощь маме с семью детьми пришел Благотворительный фонд «Волонтеры: Взрослые – детям», который опекает семью. Глава организации Виктория Тищенко позвонила в дежурную часть Балаклейского райотдела полиции с повторным вызовом. Спустя два часа после первого вызова патрульные приехали по адресу. По словам Виктории, они приняли заявление и уехали.

«Полиция действовала непрофессионально и даже халатно. Протокол по насилию не был выполнен должным образом. Не была осуществлена оценка рисков семьи. Не выдано срочное запретное предписание в отношении обидчика. В дом даже не зашли, угрозу не ликвидировали. В общении с потерпевшей патрульный не сообщил о правах женщины, наоборот, сказал: «Зачем вам-то заявление?». Направление на медицинское обследование или вызов скорой помощи – отсутствуют. Женщине не сказали, что ей бы в больницу, чтобы зафиксировать побои», – возмущается Виктория.

Дело на этом и закончилось, если бы не подключились активисты. Маму и детей на время поселили в доме Фонда, где живут другие подопечные. Ночью сотрудники Фонда отвезли женщину в больницу. Там врачи установили сотрясение мозга и вызвали полицию.

Директорка «Волонтеров» подала жалобу в полицию, обращалась к главе сельсовета, в районный и областной центры социальных служб, ОО «Ла Страда» и другие организации, занимающиеся вопросами домашнего насилия. Уже на следующий день подключилась мобильная бригада в составе правоохранителей и представителей центра соцслужб. Вместе с пострадавшей они приехали в дом, где живет семья. Патрульные пообщались с мужем и выдали ему предписание о запрете приближаться к родным на 10 дней. Сейчас мама с детьми находятся дома. Женщина готовит документы, чтобы подать в суд на развод и получение алиментов.

Побои в семье случались и до этого. Волонтеры не понимают, почему патрульные действовали не по протоколу и маме с детьми не помогли сразу.

Что не так?

В Украине действует Закон «О предотвращении и противодействии домашнему насилию». Он регламентирует работу всех структур, отвечающих за борьбу с насилием. В первую очередь потерпевшим помогают полицейские (в том числе патрульные, участковые и ювенальные инспекторы), органы соцзащиты, медики, представители системы образования, центры бесплатной правовой помощи. Порядок их взаимодействия прописан в постановлении Кабмина.

«Когда поступает обращение в органы соцзащиты или полиции, в течение суток сообщаются все субъекты. Если во время домашнего насилия пострадал ребенок или он был свидетелем такого случая, то в первую очередь оповещается служба по делам детей. Затем собирается междисциплинарная команда, которая выезжает к семье, оценивает потребности жертвы насилия и составляет план по оказанию помощи», – объясняет начальница отдела по делам семьи и по работе с общественностью Департамента соцзащиты ХОГА Юлия Карпачева.

В обязанности полицейских входит:

  1. Выявлять и своевременно реагировать на факты домашнего насилия.
  2. Принимать заявления/сообщения о совершении домашнего насилия и меры для его пресечения, а также оказывать помощь пострадавшим.
  3. Разъяснить пострадавшим их права и рассказать о социальных услугах, которыми они могут воспользоваться.
  4. Оценить риски: насколько опасна ситуация для жертвы, есть ли вероятность продолжения или повторения насилия. Полицейский в беседе с пострадавшим заполняет форму оценки рисков. Она состоит из 27-ми вопросов: угрожал ли обидчик убийством, распускал руки или нет, злоупотребляет ли алкоголем или наркотиками, был ли пьян во время нападения и т. п. По результатам опроса правоохранитель оценивает уровень опасности: «высокий», «средний» или «низкий».

⇒ Форма оцінки ризиків

  1. Выносить временное запретительное предписание в отношении обидчика (запрещает любым способом контактировать с пострадавшей стороной, а также находиться в доме или квартире, где живет жертва).
  2. Ставить на профилактический учет обидчиков.
  3. Контролировать, чтобы нарушители соблюдали ограничительные предписания.
  4. Аннулировать разрешение на право покупки, хранения, ношения и владения оружием, если оно использовалось для нанесения вреда человеку.;
  5. Передавать информацию другим службам, чтобы они подключились к помощи (социальной, психологической, правовой, медицинской).

Запрет как экстренная мера

Временное запретительное предписание выдается полицейскими на срок до 10 суток по заявлению потерпевшей/потерпевшего или по решению самого полицейского. При этом учитывается уровень опасности ситуации. Если он «высокий», полицейский обязательно должен выдать обидчику предписание. Если же уровень «низкий» или «средний», и нет других факторов, которые могут ухудшить ситуацию, то правоохранитель может не выписывать запретительный документ.

Предписание вручается обидчику, а его копия – жертве или ее представителю.

Что делать, если полицейских долго нет или они не помогли устранить угрозу?

Ориентировочное время, за которое наряд полиции прибывает на место:

  •  по городу – до семи минут (если бригада находится в зоне оперативного реагирования) или до десяти (если приедет наряд из другой зоны обслуживания);
  •  в сельской местности – до 20-ти или до 40-ка минут соответственно.

«Если наряд не едет, нужно жаловаться в вышестоящие органы. Есть горячие линии Нацполиции, МВД, Патрульной полиции, – отмечает правозащитник Юрий Чумак. – Управлению Патрульной полиции в Харьковской области подчиняются де-факто только подразделения Харькова. На местах они подотчетны отделам Нацполиции».

Если правоохранители уехали, но проблема осталась, юрист советует временно уйти из дома.

«Очень важно, чтобы жертвы имели возможность куда-то убежать. Есть кризисные центры в Харькове и области, где женщины и дети могут некоторое время анонимно пребывать в безопасности. Их адреса конфиденциальные, поэтому нужно обратиться в социальные службы, там подскажут адреса и, возможно, помогут с отправкой в центр, – объясняет Чумак. – Если жертва домашнего насилия – мужчина, ему-то и спрятаться негде, кроме как у родственников или на вокзале».

Как и где получить помощь?

  • Вызов патруля по номеру
  • Харьковский центр социальных служб для семьи, детей и молодежи «Доверие». Адрес: площадь Свободы, 5, 6-й подъезд, 6-й этаж. Телефон: (057) 705-61-65.
  • Государственная горячая линия для пострадавших от домашнего насилия 15-47.
  • Национальная горячая линия по предупреждению домашнего насилия, торговли людьми и гендерной дискриминации: 0-800-500-335или 116-123.
  • Горячая линия системы бесплатной правовой помощи0-800-213-103.
  • Мобильные бригады социально-психологической помощи в области (работают по будням с 8:00 до 17:00). Адреса и контакты можно посмотреть здесь.

В полиции, в центрах социальных служб и бесплатной правовой помощи или по телефонам «горячей линии» можно узнать контакты приютов.

Анна Мясникова

Накипело

Немає порядку. В навчанні членів громадських формувань з охорони громадського порядку

Немає порядку. В навчанні членів громадських формувань з охорони громадського порядку

В рамках проєкту «Шерифи для нових громад» ми вивчаємо, як забезпечують свою безпеку різні міста та містечка України – на засадах співпраці поліції та громадськості. Предметом дослідження є діяльність різних категорій цивільних осіб, що долучаються до профілактики правопорушень. І один із акцентів уваги спрямовано на роботу громадських формувань з охорони громадського порядку.

При спілкуванні з правоохоронцями та членами громадських формувань я неодноразово задавав запитання щодо того, як проводиться навчання та підготовка останніх до участі в забезпеченні публічного порядку. Оскільки така діяльність є надзвичайно відповідальною, і непідготовлених осіб не можна долучати до правоохоронної діяльності. Однак, зазвичай, поліцейські та активісти відповідали ухильно: мовляв, час від часу здійснюються «навчання з правових питань» та регулярно – інструктажі безпосередньо перед патрулюваннями.

Складалося враження, що відомчих документів, які б чітко регулювали порядок такого навчання членів громадських формувань, не існує, і в кожній місцині поліція організовує підготовку «за власними лекалами». Як виявилося, це не просто враження, а сумна реальність.

Справа в тому, що раніше питання організації роботи міліції/поліції з громадськими формуваннями регламентувались наказом МВС України від 23.08.2011 №608 «Про затвердження Інструкції щодо організації роботи органів внутрішніх справ України із забезпечення взаємодії з населенням та громадськими формуваннями з охорони громадського порядку у сфері профілактики правопорушень».

З метою проходження кандидатами, членами громадських формувань відповідної правової та спеціальної підготовки, вищевказаним наказом:

— на уповноважених осіб міліції покладались завдання підготовки методичних рекомендацій, із визначенням спеціальної тематики щодо організації роботи з особами, задіяними до охорони громадського порядку та профілактики правопорушень;

— врегульовувались організаційні питання проведення занять на базі органів внутрішніх справ;

— визначались обов’язки з організації навчання членів громадських формувань формам і методам попередження правопорушень, здійснення профілактичної роботи.

Про проходження курсів з правової та спеціальної підготовки членам громадських формувань надавались довідки встановленого зразка.

Проте, відповідно до наказу МВС України №333 від 26 квітня 2019 року «Про визнання такими, що втратили чинність, наказів Міністерства внутрішніх справ України», наказ від 23.08.2011 №608 «наказав довго жити».

1. Чи приймалися протягом 2019–2020 років відомчі нормативні акти МВС та/або Національної поліції України, що регламентують організацію роботи поліції з громадськими формуваннями з охорони громадського порядку?

2. Якщо так, просимо надати копію такого (таких) нормативних актів.

3. Якщо ні, просимо роз’яснити, якими документами зараз регулюється робота поліції з громадськими формуваннями з охорони порядку, зокрема, щодо проведення занять з членами цих громадських формувань.

Спочатку Департамент юридичного забезпечення МВС України повідомив, що «у зв’язку з тим, що запит потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, строк його розгляду продовжено до 20 робочих днів».


Втім, і протягом 20 днів речники МВС так і не знайшли у своїх «скрижалях» потрібних документів. І вимушені були констатувати: «За результатами розгляду повідомляємо, що протягом 2019–2020 років нормативно-правові акти Міністерства внутрішніх справ та/або Національної поліції України, які регламентують організацію роботи поліції з громадськими формуваннями з охорони громадського порядку, не видавалися».

Тому доводиться поліцейським при проведенні навчання членів громадських формувань керуватися наказом МВС від 23.08.2011 №608, який втратив чинність, через що його використання є неправомірним. Або, як «пошепки» розповіли нам в одному з відділів Національної поліції, «підглядати» в текст наказу МВС від 15.09.2014 №948, в якому цілий розділ V присвячено порядку організації та проведення правової і спеціальної підготовки та інформування членів громадського формування. І все б нічного, але ж цей наказ має назву «Про затвердження Інструкції про роботу з громадськими формуваннями з охорони державного кордону» (виділено автором), отже, керуватися ним в роботі з громадськими «шерифами», що патрулюють вулиці, теж не можна.

Висловлене Департаментом юридичного забезпечення МВС зауваження, що на сьогодні правові відносини з питань участі громадян в охороні громадського порядку врегульовано низкою інших законодавчих та нормативних актів, у даному питанні навряд чи допоможе. Тому що в усіх тих документах навчання членів громадських формувань або не включено взагалі, або згадуються дуже побіжно.

Наголошу, що стаття 12 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» висуває тверду вимогу: «Члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону можуть брати участь у забезпеченні правопорядку та охороні державного кордону за місцем реєстрації цих об’єднань та лише після проходження відповідної правової та спеціальної підготовки в органах Національної поліції, підрозділах Державної прикордонної служби України і одержання в органі місцевого самоврядування посвідчення члена громадського формування і нарукавної пов’язки… Підготовка членів зазначених громадських формувань здійснюється у порядку, що встановлюється Міністерством внутрішніх справ…».

А порядку такого, як ми з’ясували, на сьогоднішній день, на жаль, немає. Будемо сподіватися, що після того, як проєкт «Шерифи для нових громад» нагадав про дану прогалину, МВС упорядкує це питання.

Юрій Чумак

Держава не здатна створити умови доступності?

Держава не здатна створити умови доступності?

У витягу зі списку виборців для організації голосування «на дому» слід ставити не позначку «не здатний самостійно пересуватися», а «держава не здатна забезпечити умови доступності».

Незабаром на всіх нас чекають чергові місцеві вибори. Однак новий Виборчий кодекс України вимагає від владників забезпечити доступність виборчих дільниць для голосування… до 1 січня 2025 року. Схоже, чиновники вважають, що до того часу порушувати права людей з інвалідністю та представників інших маломобільних груп населення, дозволено.

Виборчим кодексом України визначено обов’язок органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування надати приміщення для організації та проведення виборів, які будуть доступними для людей з інвалідністю та інших маломобільних груп населення. Приміщення дільничної виборчої комісії та приміщення для голосування повинні відповідати вимогам Кодексу, а також встановленим вимогам щодо санітарних та технічних норм, державним будівельним нормам, в тому числі щодо безперешкодного доступу для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення. (ст. 62).

Мало того, у ст. 7 Виборчого кодексу встановлено: «Будь-які прямі чи непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, інвалідності та стану здоров’я, за мовними або іншими ознаками забороняються».

Однак усі ці позитивні новації перекреслюються останнім пунктом «Прикінцевих та перехідних положень» Виборчого кодексу України: «Виконавчим органам сільських, селищних, міських, районних у містах рад, іншим органам (посадовим особам), які відповідно до закону здійснюють їх повноваження, забезпечити у межах коштів державного та відповідних місцевих бюджетів, власних доходів та за рахунок коштів з інших джерел, не заборонених законодавством, до 1 січня 2025 року доступність для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення приміщень, що надаються дільничним виборчим комісіям звичайних виборчих дільниць для організації їх роботи та проведення голосування».

Виходить, що до 2025 року можна особливо й не квапитися із витрачанням коштів на забезпечення доступності дільниць? Загалом, чиновники саме так і розуміють цю норму.

Тим більше, заявляють вони, що проблеми особливої-то й немає: адже виборці з числа людей з інвалідністю, у переважній своїй більшості, мають можливість проголосувати «на дому». У ч. 1 ст. 119 Виборчого кодексу передбачено: «Виборцю, який внесений до списку виборців на виборчій дільниці, але за віком, у зв’язку з інвалідністю чи за станом здоров’я не здатний пересуватися самостійно, дільнична виборча комісія надає можливість голосувати за місцем перебування».

І тут я маю заявити те, що вже давно накипіло:

1. Проблема доступності дільниць є такою, що стосується не тільки людей з інвалідністю. Пункт 3.23 Державних будівельних норм (ДБН) В.2.2-40:2018 «Інклюзивність будівель і споруд. Основні положення», що набули чинності з 1 квітня 2019 року, визначає: маломобільні групи населення (МГН) – люди, що відчувають труднощі при самостійному пересуванні, одержанні послуги, необхідної інформації або при орієнтуванні в просторі. До МГН віднесені не тільки особи з інвалідністю, але й люди з тимчасовим порушенням здоров’я, вагітні жінки, літні люди, люди з дитячими колясками.

Маємо розуміти, що обмеження мобільності можуть бути пов’язані як з фізичними особливостями людини – інвалідністю, дитячим чи літнім віком, великою вагою тіла тощо, так і з тимчасовими станами – вагітністю, хворобою, стресом, травмою.

Таким чином, під дану категорію підпадає доволі велика частка населення. За даними дослідників, вона складає від 30 до 50% всього населення. А якщо врахувати, що в Україні більшу активність на виборах традиційно виявляють люди поважного віку, то представники МГН сягають понад половину виборців. Тобто, проблема доступності виборчих дільниць є нагальною не для «окремих громадян» (як вважають чиновники), а для більшості тих, хто воліє проголосувати!

2. Нагадаю, що приміщення для голосування в Україні, зазвичай, розташовані у будівлях шкіл, клубів, бібліотек та в інших публічних закладах. Доступність до яких повинна бути забезпечена не тільки раз на кілька років, у день виборів, а повсякчасно. Інклюзивність освіти і культури, про які зараз так багато говорять, не може існувати без інклюзивності будівель і споруд, в яких ці заклади розміщені.

ДБН «Інклюзивність будівель і споруд. Основні положення» визначає таку інклюзивність як «комплекс архітектурно-планувальних, інженерно-технічних, ергономічних, конструкційних і організаційних заходів для забезпечення доступності будівель і споруд, у яких кожна особа, незалежно від віку, статі, інвалідності, функціональних порушень, рівня комунікативних можливостей або обставин, може відчувати себе безпечно і комфортно без сторонньої допомоги і в міру своїх можливостей».

Без сторонньої допомоги! Іншими словами – скориставшись розумними пристосуваннями, на кшталт пандусу, підйомного пристрою, ліфту. А не так, як часто трапляється у нас: дитину з інвалідністю, людину на візку, стареньку з паличкою ледь не волоком тягнуть по сходах на ганок, а то й на 2-й чи 3-й поверх установи/організації.

У Харкові та в інших містах і містечках України минулого року на виборах були неодноразові випадки, коли громадяни, не бажаючи втрачати свою гідність, не погоджувалися на таку «допомогу» з боку членів виборчих комісій та «волонтерів» від влади й взагалі відмовлялися від голосування.

3. Якось мені довелося побувати у США. І там мене найбільше вразило, наскільки пристосовані до активного життя місцеві люди з інвалідністю. Для них створені всі необхідні умови, щоб відвідувати суспільні заклади, школи, магазини, бібліотеки, користуватися транспортом, туалетом. Таких людей скрізь чимало. Особи з інвалідністю та представники інших маломобільних груп населення працюють, беруть участь у громадському житті, обираються депутатами.

Коли я спитав у речників організації, що опікуються правами таких осіб, через що людей на інвалідних візках так багато на вулицях та в публічних місцях, мені відповіли лаконічно: «Їх у нас у відсотковому вираженні, не більше, ніж в Україні. Проте ваші вимушені сидіти вдома, а наші соціально адаптовані, адже для них створили умови доступності. І вони не почувають себе вразливими».

Але таке становище не впало їм з неба, американські МГН домоглися його шляхом довготривалої й широкої громадянської боротьби за свої права у 2-й половині XX століття. І одним із основних правових механізмів досягнення доступності стали численні судові позови. Людина хотіла придбати ліки, але, через відсутність пандусу, не змогла потрапити до аптеки. Любитель кіно мав квитки, але був не в змозі вдертися по сходах до кінотеатру. Хтось через завузькі двері не в’їхав на інвалідному візку до державної чи муніципальної установи… І вони зверталися до суду. Власники закладів та чиновники вимушені були за судовими рішеннями сплачувати чималі суми на відшкодування завданої шкоди. І схаменулися. Та вирішили, що дешевше буде облаштувати пандуси й підйомники та задіяти інші необхідні заходи.

Сьогодні Закон у США вимагає забезпечувати рівність можливостей в участі у громадському житті, незалежному існуванні та економічній самодостатності. Сюди включається доступ до тротуарів і громадського транспорту, ширина дверей та з’їзди зі сходів, написи шрифтом Брайля для незрячих тощо.

А в Україні й дотепер мільйони громадян вимушені залишатися у власних домівках, приречені ледь не на довічне позбавлення можливості вільно пересуватися, що, безумовно, є дискримінацією по відношенню до них.

Отже, настала пора й українцям, посилаючись на закарбовану у ст. 24 Конституції України норму про рівність прав і свобод громадян, а також на Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», стаття 15 якого встановлює право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданих унаслідок дискримінації, позиватися до недбалих та неквапливих чиновників і власників установ та закладів.

Якщо таких позовів будуть тисячі, певен – крига скресне, себто, ситуація з доступністю покращиться, набагато раніше, ніж настане 2025 рік.

P.S. А допоки раджу внести зміни у виборче законодавство, відповідно до яких у витягу зі списку виборців для організації голосування за місцем перебування, замість блюзнірської позначки «не здатний пересуватися самостійно» писати «держава не здатна забезпечити умови доступності».

P.P.S. Для владників, які вирішили, що право на доступність виборчих дільниць почекає до 2025 року, пропоную так само почекати зі службовим автотранспортом. Бо це ж неправильно, коли народ не може навіть нормально пересуватися, щоб дістатися проголосувати за своїх «слуг», у той час як останні носяться вулицями з кортежами та мигалками.

Юрій Чумак, голова Центру правових та політичних досліджень «ДУМА», громадський омбудсмен Громадянської мережі ОПОРА з захисту виборчих прав у Харківській області