Мандрівний Docudays UA – це мандрівний фестиваль документального кіно, він охоплює всю Україну. Більшість заходів у рамках фестивалю є відкритими для всіх охочих. Глядачі мають можливість переглянути документальне кіно, долучитися до дискусій і взяти участь у тренінгах.
«Цьогорічна тема фестивалю – «Рідкісний ресурс». Хоча вона апелювала до угоди між Америкою та Україною, її головний сенс актуальний, як ніколи. Рідкісний ресурс – це, насамперед, наші люди. Саме українці сьогодні творять історію», – розповідає Ольга Солапанова, регіональна координаторка фестивалю Docudays UA в Харкові.
І дійсно: найціннішим ресурсом, який має наша держава, є не корисні копалини, а люди — українці та українки.
«Коли працюєш у шаленому фестивальному ритмі, не завжди помічаєш, наскільки важливою є ця робота. Люди отримують нове бачення, їм стає легше після того, як вони обговорять особистісні, гострі й болючі теми. Наш формат – це жива дискусія. Глядачі вирішують проблеми і знаходять нові орієнтири для себе», – зазначає Юрій Чумак, регіональний координатор фестивалю в Харківській області.
Юрій наводить приклад помітного впливу документального кіно на суспільство щодо важливої, але мало обговорюваної теми сексуального насильства над дітьми в інтернеті: «В Україні гострою є проблема поширення в інтернеті матеріалів сексуального насильства над дітьми. На показах у Черкасах, у Харкові та області, коли ми її порушили, реакція була бурхливою: «Боже, ми не чули, не знали, не бачили!». Результат – підвищення обізнаності. Багато дорослих дізналися про масштаб проблеми, провели профілактичні розмови з дітьми. Є відгуки від учителів, які готові говорити про це зі школярами. Документальне кіно стає потужним інструментом профілактики і поштовхом до спільних дій».
Мандрівний фестиваль Docudays UA також проводиться в школах, університетах, музеях і тюрмах.
У школах досі бояться говорити на гострі теми. Вчителі бачать проблему, але не знають, як розповідати дітям. Ті, кого не навчили, мають навчати інших. Це замкнене коло. Проте переконання «якщо мовчати – проблеми не буде» лише шкодить. Коли дорослі мовчать, діти шукають відповіді самі, часто в небезпечних джерелах.
Координатори фестивалю запрошують психологів і фахівців, які вміють спокійно та без остраху пояснювати дітям і вчителям складні речі. На покази фільмів приходять педагоги, які потім несуть ці знання у школи. Так діти отримують правдиву інформацію у безпечному середовищі.
«Схід і Захід разом!»: молодь з Харківщини та Волині мала змогу не тільки висловити свої міркування, але й почути думки своїх «колег» з іншої частини України.
На День молоді відбувся унікальний захід. Унікальний – тому що пересувний кіноклуб Docudays UA «ДУМАй!» вирішив одночасно проводити кінопоказ у «літніх кінотеатрах» у 2-х громадах з різних регіонів України, у вечірній час (та ще й з різницею в часі заходу сонця у 35 хв.).
12 серпня два молодіжні центри, що працюють за підтримки програми IREX «Мріємо та діємо», об’єдналися в Zoom онлайн. Це вимагало значних зусиль з організації та технічного забезпечення, але і молодіжний центр Зміївської громади «Хабідей», і Молодіжний простір м.Рожище з усім файно впоралися.
Дивилися документальний фільм «Коли-небудь ми станемо щасливими» польського режисера Павла Височанські, обговорювали прекрасну стрічку, говорили про щастя та мрії.
Цікавими виявилися відповіді глядачів/ок на питання «Що таке щастя?»:
Рожище:
Даня: «Щастя – це сім’я та друзі. Мир у світі та щоб не було війни».
Андрій: «Комфорт для себе та своїх близьких, здоров’я. І перемога».
Віталій: «Я б хотів, аби всі у моїй сім’ї були здорові. Щоб Україна перемогла і був мир».
Дарина: «Задоволення – це просто попити зранку чашку кави зі своїми рідними та знати, що всі живі. І що у нас і нашої держави є своє майбутнє».
Зміїв:
Ірина: «Для мене щастя – іти до своєї мрії, робити те, чого я прагну, і не бути підданою осуду».
Максим: «Це комфорт у колі родичів та друзів».
Анжела: «Мирне та спокійне життя».
Альбіна: «Щастя – це бути здоровою, адже здоров’я за гроші не купиш. А ще хочу, аби наші мрії справджувалися в житті».
Марія: «Щастя – це мир. І… музика. А також бути з друзями та класно проводити час».
Модератор заходу Юрій Чумак зазначив: «Я не буду робити аналізу ваших щасть. Бо просто хотів, аби ви висловили свої думки та пересвідчились, що багато в чому наші погляди співпадають – як на Заході, так і на Сході України».
Також молодь ділилася своїми мріями:
Зміїв:
Наталя: «Мрію мати власний будинок та займатися улюбленою справою. А ще хочу навчитися грати на фортепіано».
Анастасія: «Моя мрія – двоповерховий будинок, праця кінолога, європейська вівчарка та файна дружина».
Кирило: «Мрію стати програмістом. Та створити таку гру, програму, сайт тощо, аби до мене підходили та казали: «Дякую!».
Настя: «Мрію стати психологинею. І керуюся принципом: «Якщо ти чогось насправді захочеш, ти завжди до цього дійдеш!».
Рожище:
Настя: «Мрію, щоб одного разу я вийшла на сцену, і зі мною разом заспівали тисячі людей».
Ася: «Мрію подорожувати по всьому світу».
Владислав: «Моя мрія – це вільна незалежна Україна, і теплий океан на місці так званої «російської федерації».
Наталія: «Всіх українців зараз об’єднує мрія про завершення війни нашою перемогою».
«Ми наочно побачили, яка в нас величезна країна: коли у Змієві вже потемніло, у Рожище ще було світло… Молодь виявила неабияку активність. Було цікаво висловитися та почути думки інших», – поділилася враженнями кураторка молодіжного центру Зміївської громади «Хабідей» Ольга Перелигіна.
Отже, мрійте та дійте! Адже мрії мають чудову здатність збуватися!
1. Теоретично, особи, які проживають на тимчасово окупованих територіях (далі – ТОТ), можуть навчатися в українських вищих навчальних закладах дистанційно. Наскільки я зміг з’ясувати, окремо отримувати ліцензію на надання дистанційних освітніх послуг навчальним закладам не потрібно. Принаймні, це випливає з постанови Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2015 р. №1187 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження освітньої діяльності» https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1187-2015-%D0%BF#n452. В якій є лише вимога: «у разі запровадження дистанційної форми навчання ліцензіат повинен додатково дотримуватися вимог до кадрового і навчально-методичного забезпечення дистанційної форми навчання, а також забезпечити створення і функціонування системи управління дистанційною формою навчання та веб-ресурсами освітніх компонентів».
2. Інформацією про навчання школярів поділилися 2 особи, що працюють вчителями для дітей з Херсонської та Донецької областей.
Перша (з однієї з окупованих громад Херсонщини) розповіла, що в селищі, з якого вона виїхала, росіяни так і не спроміглися відкрити свою школу, тому діти навчаються де-юре в місцевій українській школі, а де-факто – дистанційно (в онлайні) з вчителями, яким вдалося евакуюватися на територію, контрольовану Україною або за кордон.
Вчителі вже мають досвід викладання в онлайні, набутий під час пандемії covid-19. По завершенні навчання діти отримують атестати державного зразка, в яких ніяким чином не відображається, що навчання було дистанційним. Додаткового ліцензування на видачу атестатів для здобувачів освіти, що навчаються в такий спосіб, школа не проходила і, за словами опитаної особи, воно не є необхідним. Вже є практика, коли здобуті атестати передавалися на окуповану територію «партизанськими тропами».
Одначе у Херсонській області був випадок, коли окупаційні «владники» дізналися про те, що дитина, яка закінчила школу, подала дистанційно документи на вступ в українській виш, та погрожували їй та матері «депортацією» (що відбувається у дикунський спосіб – людей просто вивозять на лінію розмежування, тобто, на лінію фронту, і кидають там). Врятувало їх те, що мати на той час вже вимушена була отримати паспорт рф…
До речі, якщо є висока небезпека навчатися онлайн із іншими учнями у віртуальному класі, батьки можуть перевести дитину на індивідуальне навчання. Тоді такий/а учень/иця навчається сам-на-сам з учителями, уникаючи спілкування зі сторонніми особами, він/вона та батьки не фігурують у загальних чатах у месенджерах тощо.
Вагомою проблемою є те, що ніяких захищених каналів комунікації між учнями на ТОТ та вчителями/школою немає.
Друга особа (з Маріуполя) повідала, що вона викладає для дітей, які здебільшого виїхали з окупованого міста, але є й такі, що в ньому залишилися та навчаються дистанційно, в онлайні. За її словами, на сьогоднішній день у такому режимі працює всього 6 маріупольських шкіл. Обов’язковою умовою роботи при цьому є те, щоб вчителі знаходилися на контрольованих Урядом України територіях (або в евакуації за кордоном, не в росії). Школа, в якій працює моя співрозмовниця, мала досвід працювати з екстернатом ще задовго до часів covid-19. Також адміністрація та вчителі цієї школи до 2022 року вже працювали з дітьми 9-х та 11-х класів з окупованих на той час територій.
Вчителька з Маріуполя повідомила, що онлайн заняття відбуваються в Google Meet, Google Classroom та Zoom. Наскільки ці сервіси є захищеними – важко сказати.
До лютого 2022 року, допоки була можливість перетинати лінію розмежування, здобувачі освіти самостійно (з батьками) приїжджали за документами. Після широкомасштабного вторгнення рф батьки з окупованих територій пишуть довіреності, надсилають їх електронною поштою, і зазначені в довіреностях люди перевозять/пересилають ці атестати «манівцями».
Також на сьогоднішній день теоретично є можливість, щоб абітурієнт звернувся до директора школи, аби той надіслав атестат до вишу, в який збирається дистанційно поступати дитина, що завершила школу. Теоретична – тому що, за правилами, що існували в 2023 році, вступники, які подавали документи віддалено, все одно потім мали відвідати заклад освіти очно для подачі оригіналів документів. І, якщо через 3 місяці після вступу, вони цього не зробили, наказ на зарахування мав бути анульований (докладніше про це читай тут: https://www.education.ua/news/2023/06/29/vstup-iz-tymchasovo-okupovanykh-terytoriy-u-2023-rotsi/). Отже, виходить, що діти, які залишилися на окупованих територіях, в 2023 році не мали практичної змоги навіть дистанційно поступити до українських вишів.
ІІ. Мої висновки та пропозиції:
1. На сьогоднішній день навчання учнів/ениць на тимчасово окупованих територіях відбувається здебільшого в школах, що юридично залишилися працювати, педагогічні працівники/ці яких виїхали з ТОТ. Найбільшою проблемою при цьому є забезпечення безпеки учнів, які, разом із своїми батьками, ризикують опинитися під репресіями з боку окупантів. З огляду на це, вважаю за доцільне розглянути варіант започаткування проєкту з розробки та впровадження захищеного програмного забезпечення з онлайн навчання для шкіл, які надають дистанційні освітні послуги для дітей з ТОТ.
2. Порядок прийому для здобуття вищої, фахової передвищої та професійної (професійно-технічної) освіти осіб, які проживають на територіях, де неможливо забезпечити виконання стандартів освіти України та/або стабільний освітній процес https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0505-21#Text (у редакції Наказу МОН № 866 від 19.07.2023) містить у п. 11 цілком слушну диспозицію: «Після прийняття приймальною комісією рішення про рекомендування до зарахування заявники зобов’язані виконати вимоги для зарахування на місця державного замовлення, а саме подати особисто оригінали документів, передбачені відповідними нормативно-правовими актами, що регламентують вступ до закладів фахової передвищої або вищої освіти у поточному році, з урахуванням особливостей, зазначених у цьому Порядку. У разі настання обставин, що об’єктивно унеможливлюють особисте подання заявником оригіналів документів, передбачених Правилами прийому, заявник надсилає на електронну пошту Центра (приймальної комісії закладу освіти) скановані копії (фотокопії) відповідних документів».
Але ця норма повністю нівелюється наступним абзацом того ж пункту: «Оригінали документів (крім сертифікатів зовнішнього незалежного оцінювання), які передбачені відповідними нормативно-правовими актами, що регламентують вступ до закладів фахової передвищої або вищої освіти у поточному році, обов’язково мають бути подані до приймальної комісії закладу вищої/фахової передвищої освіти впродовж трьох місяців після початку навчання. У разі неподання цих документів та/або не укладання договору про навчання у встановлений строк наказ про зарахування скасовується в частині зарахування такого заявника».
Себто, абітурієнт з ТОТ може дистанційно подати документи для вступу до вишу і навіть бути зарахованим до навчання в ньому. Проте, якщо протягом 3-х місяців з початку навчання не надасть до вишу оригінали документів (що майже неможливо за умов проживання на ТОТ), він/вона буде відрахований.
На мою думку, МОН має внести зміни до цього наказу, які б дозволяли молоді з ТОТ дистанційно навчатися в українських вишах за скан/фото-копіями документів. Вимога подати оригінали документів має пред’являтися лише у двох випадках: 1) якщо студенту/ці вдалося виїхати на контрольовану територію України, 2) якщо ЗСУ визволили ту частину ТОТ, де проживає студент/ка. І едвокасі-кампанія, спрямована на те, щоб МОН вніс відповідні зміни до вищезазначеного наказу, могла б стати файною лептою у добру справу з відстоювання прав учнівської/студентської молоді, яка нині виживає на ТОТ.
«Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств».
Уривок зі статті 10 «Свобода вираження поглядів» Європейської конвенції з прав людини.
Як ми, люди з країни з радянським минулим, усвідомлюємо цю тезу?
Та наскільки ми, люди з країни, яка воює за свою незалежність та європейський шлях розвитку, готові впроваджувати її в життя?
До літніх людей, що застали часи, коли ти не мав права ні виказувати погляди, ні показувати вигляди, ця теза є дуже важкою для сприйняття. «Європейська конвенція», «свобода вираження поглядів» – це щось, проти чого їх змушували піднімати руки на парт-, проф- та інших зібраннях. Інформацію вони звикли передавати на нічних кухнях – єдиних місцях, де втручання органів державної влади було неможливим. Як і неможливим було ліцензування ані радіопередач, ані відеофільмів, які вони слухали та дивились на тих же нічних кухнях. Тобто їхній стиль життя – постійний супротив та боротьба в суспільстві, де їхні свободи були офіційно зневажені. Можливо тому для багатьох із них взагалі слово «свобода» стає зрозумілим тільки зараз, в ці важкі дні боротьби нашої країни за неї.
Щодо молоді – тут можна бути спокійним. Покоління, які народились і живуть в нехай не завжди ситі, але в вільні часи. Покоління з необрізаним ментами волоссям та нерозпоротими кльошами. Їм незрозуміло, як можна приховувати свої погляди, свою індивідуальність. Вони отримують та передають інформацію так швидко, що відібрати свободу у них можливо лише разом зі смартфонами, тобто неможливо взагалі. Ці нові, молоді люди вільні настільки, щоб іноді не замислюватись над способами вираження своїх поглядів, наскільки і кмітливі, щоб патентувати свої помилки.
На мою ж персональну думку, свобода вираження поглядів починається з поваги до навколишніх. З думки поперед слова. З побоювання нашкодити іншим. Тобто спори краще вирішувати аргументами, ніж дринами чи доносами. Перед тим, як висловлювати свою думку, краще проводити внутрішній спаринг на її виживання. І завжди розуміти, що думки, з якими ти не згоден, мають таке ж право на існування, як і твої.
Мені пощастило народитись в Україні, волелюбний народ якої не змогли подолати ані царські накази, ані радянські ґрати, ані імперські забобони божевільного сусіда. Ми, українці, настільки любимо свободу вираження своїх поглядів, що навіть президентів обираємо для того, щоб потім не соромитись висловлювати свою незадоволеність ними. Якоїсь миті в мене склалось враження, що ця посада існує лише для цього.
Тож в Україні зі свободою вираження поглядів все гаразд. Нам би тільки повазі один до одного десь навчитись. І тоді вже точно заживемо!
Наприкінці березня закінчилося навчання у менторській програмі «DOCU/ДІЯ 2.0». 36 модераторів, які пройшли конкурсний відбір, упродовж трьох місяців навчалися, як організувати роботу кіноклубу, як планувати і проводити покази, запрошувати експертів, залучати аудиторію до дискусії.
Насичена програма, періодична відсутність світла та Інтернету, повітряні тривоги – викликів не бракувало, але вони не стали на заваді плідній та активній роботі…
Юрій Чумак вважає, що його менті вже й самі готові ділитися досвідом:
«Менторська програма – це завжди взаємодія. Ми на зустрічах обмінювалися власними доробками, лайфхаками, досвідом. У моїх менті вже налагодилася співпраця між собою, ми здружилися. Як на мене, найбільшою складністю були навіть не відключення світла і обстріли, хоча декілька моїх менті живуть на Сумщині поряд з кордоном і на Харківщині недалеко від лінії зіткнення. Цьогорічна програма була прописана за принципом від легшого до складнішого: менторське навчання включало у себе і адвокаційну складову. Це було сміливе рішення менеджерської команди – у стислі терміни навчити новачків впроваджувати адвокаційні кампанії. Це був дійсно виклик, і ми з ним успішно впоралися. Виконання такого завдання вартувало досить активного напруження і з боку менторів, і з боку менті, але дало ще більше задоволення від успіху».
Юрій Чумак – харківський правозахисник. Через повномасштабне вторгнення він ось уже майже рік живе на Черкащині. На рідній Харківщині громадський діяч представляє Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Приїхавши в Черкаси, Юрій дізнався, що наша область – єдина, яка не має регіонального координатора цього фестивалю. Тож нині він «курує» дистанційно його діяльність на Харківщині, а також розвиває на Черкащині.
Ми зустрічаємось із Юрієм через кілька днів після церемонії нагородження головною кінопремією світу «Оскар». Тоді перемогу в номінації «Документальне кіно» здобув фільм про російського опозиціонера Навального, що дуже розчарувало багатьох українців. Адже серед претендентів була і стрічка «Будинок зі скалок», герої якої – діти з Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації. До слова, у 2022 році фільм був у репертуарі Мандрівного Docudays UA.
У новій статті «18000» – розповідь Юрія Чумака про важливість документального кіно, переїзд на Черкащину і перспективи розвитку тут Docudays UA.
Історія появи Docudays UA
Уперше фестиваль відбувся у 2003 році у Києві під назвою «Дні документального кіно в Україні». Здебільшого там були представлені українські документальні фільми. Згодом, коли участь у фестивалі почали брати режисери і режисерки з усіх куточків світу, його назву вирішили перекласти на мову, яка буде зрозуміла в усьому світі. Так «Дні документального кіно в Україні» трансформувалося у Docudays UA.
Як правило, фестиваль проходить у березні в Києві. Серед подій – не лише показ фільмів, а й зустрічі з режисерами, акторами, правозахисниками, а також перфоменси та виставки.
«Вперше я потрапив на фестиваль у 2005 році, після помаранчевої революції. Ніколи не знав, що документальне кіно може так захоплювати, може бути настільки сильним! Документальне кіно – це фільми, де немає акторів. Це історії людей, які проживають своє реальне життя. Це те, що відбувається у конкретний момент. Для мене досі здається фантастикою, як вдається режисеру, оператору влитися у життя інших людей і показати його зсередини. Для мене це міракл, диво», – розповідає про своє знайомство із документальним кіно Юрій Чумак.
У 2020 році фестиваль уперше в історії відбувався онлайн через COVID-19. Пандемія почалась якраз у березні. За словами Юрія, фестиваль став першою потужною подією в Україні, яка пройшла в онлайні за часів карантину. У такому ж форматі фестиваль відбувся й у 2021-му.
У 2022 році запланований початок фестивалю збігся із початком повномасштабної війни. Через це організатори ухвалили рішення перенести його на осінь. Він, хоч і не в такому широкому форматі, як завжди, відбувся у листопаді в Києві.
«Так сталося, що багато людей із оргкомітету фестивалю родом із Херсона. І от уявіть: 11 листопада відкривається фестиваль, виходить ведучий і каже: сьогодні Херсон визволили! Люди плакали, сміялися, аплодували. Це було неймовірно емоційно», – пригадує Юрій Чумак.
Цього року фестиваль Docudays UA запланований на червень.
З Києва – в регіони: як працює мандрівний фестиваль
Під час фестивалю в Києві журі визначає переможців та лауреатів у низці номінацій. Ближче до Міжнародного дня прав людини (10 грудня) фестиваль вирушає як мандрівний, аби з фільмами мала змогу ознайомитися більша кількість людей.
«На основному фестивалі я гість. Натомість у контексті мандрівного – я координую дві області: Харківську і віднедавна Черкаську», – пояснює активіст.
За його словами, на мандрівний фестиваль обирають ті фільми, які найбільше «зайшли» публіці і команді фестивалю. Якщо на Docudays UA в Києві показують 30-40 фільмів, на мандрівному – близько 20. Як правило, це фільми-новинки. Їх демонструють у школах, бібліотеках, музеях, виставкових залах, коледжах, вишах, пенітенціарних закладах (виправних колоніях), військових частинах, поліцейських відділках.
«Словом, ми йдемо скрізь, де нас готові бачити», – додає Юрій.
Мандрівний фестиваль має кілька головних принципів. Він не комерційний і не політичний. Водночас коли Docudays UA домовляється з кінотеатрами, вхід на такі сеанси – платний за квитками. У такому разі виручені гроші беруть не організатори фестивалю, а кінотеатр, адже він витрачає кошти на опалення, електроенергію, персонал тощо. Третє правило фестивалю: покази передбачають обов’язкове обговорення, дискусію.
«Немає такого, що люди просто подивилися фільм, далі чорний екран – і всі розійшлися», – говорить представник кінофестивалю.
Протягом двох років на рідній Харківщині Юрій проводив фестивалі в хабах, молодіжних центрах і просторах.
«У мене одна з цілей була – йти з Харкова, де культурне життя вирує. Натомість намагатися робити покази в містечках, в селищах області, де ще «не ступала нога» кіно про права людини і взагалі будь-які кіно і культурні заходи «ступають» дуже рідко», – пояснює Юрій Чумак.
Правозахисник говорить, що деякі покази він запам’ятав на все життя. Наприклад, одного разу на Харківщині він показував фільм у місцевій сільській школі. Неочікувано, на нього прийшли чи не всі школярі: від 1 до 11 класу.
«Від захоплення вони сиділи з відкритими ротиками. Вони дивилися кіно, а я на них. І я захоплювався від того, що бачу. Коли ми вже їхали, вони поприлипали до вікон і махали нам ручками. Я бачив, що для них це була справді велика подія», – з усмішкою пригадує харків’янин.
Ще один його спогад пов’язаний із фільмом режисерки Аліси Коваленко «Домашні ігри». Це історія про дівчину, яка грає в жіночий футбол. Після смерті матері на її утриманні лишаються менші братик і сестричка, яким вона має замінити матір, поєднуючи це з футболом.
«Ми цей фільм привезли в невеличке містечко Харківської області. Зазвичай у селах людей складно розговорити. Тут же всі так бурхливо обговорювали побачене. Виявилося, у них теж є своя шкільна футбольна команда, яка призові місця на рівні області займає, і для них ця тема надзвичайна близька», – згадує Юрій Чумак.
Оточений Чугуїв і переїзд у Черкаси
Окрім хобі під назвою «Docudays UA» Юрій має основну роботу – у міжнародній організації. Чоловік говорить, що там його попереджали про підготовку росії до нападу. Проте вірити в це не хотілося. Попри певний скепсис, він виконав кілька рекомендацій на випадок небезпеки: купив павербанк, а також додаткову картку іншого оператора. Склав тривожну валізку. Хоч, як з’ясувалося пізніше, зібрав туди не все необхідне, навіть не всі документи.
Ще до вторгнення Юрій усвідомлював, що в разі наступу росії його рідному місту Чугуїв «буде непереливки». Причиною тому є аеродром, розміщений біля багатоповерхівок, а також дислокація в місті однієї з бригад українських військових.
«Чугуїв били ракетами, бомбили з літаків. Коли відбувається вибух, будинок трясеться. Думаєш, що це десь поряд, а виявляється – за кілька кілометрів влучили», – каже Юрій.
За його словами, ворог пройшов через Чугуїв «транзитом». Натомість, ставши в селищі Мала Рогань, почав обстрілювати Харків. Рідне місто Юрія не захопили, проте воно опинилося у повному оточенні. У магазинах майже зникли продукти, в аптеках – ліки. Разом із дружиною Юрій пробув у Чугуєві до 7 березня.
«Виїжджаючи, не знали з жінкою, куди напоремося: на російський блокпост чи все ж таки нам вдасться якось через поля їх об’їхати, і проїхати до Харкова. І от відкриваються дверцята буса, яким ми їхали, і нам усміхається сонце та українські військові. Це було щастя», – пригадує свої тодішні емоції чоловік.
Далі була складна поїздка в евакуаційному потязі на Західну Україну. У переповнених вагонах людям доводилося їхати буквально «на голові» одне в одного.
«На все життя запам’ятав, як мене попросила жінка, щоб я їхнього сина провів у туалет. Йому було років 10-12. Це прохання усвідомив уже пізніше. Люди стояли так, що ми по спинках сидінь, комусь на плече наступили, щоб пролізти до того туалету», – зазначає Юрій.
Дружина, донька та внучки чоловіка евакуювалися за кордон. Сам же харків’янин певний час залишався на Західній Україні. Через проблеми з житлом місяць він жив у лікарні в палаті для вояків УПА. Чоловік став для лікарні прессекретарем, писав статті та інтерв’ю, натомість отримавши тимчасовий притулок. Згодом до нього зателефонував товариш, повідомивши, що в Черкасах можна орендувати половину будинку. Так Юрій Чумак опинився у Черкасах. Місто одразу прийшло йому до душі.
«Мій батько – військовий, тож життя його добряче покидало. І мене, відповідно, теж. Я жив три роки в Чернігові, потім батька перевели в Чугуїв. А зараз я приїхав у Черкаси. Всі міста – на букву «ч» починаються. Тож мені тепер або в Чернівці, або в Чикаго. Але я не збираюся», – з усмішкою каже Юрій.
Нині час від часу він навідується додому. Проте говорить, що працювати там не може – психологічно складно. Там, чуючи звуки сирени, розумієш, що «прилетіти» може в будь-який момент. Мозок від цих думок «паралізує».
Два нові кіноклуби на Черкащині
Переїхавши в Черкаси, Юрій Чумак дізнався, що ця область – єдина на всю Україну, де не було регіонального координатора Мандрівного фестивалю Docudays UA.
«Мені подобаються Черкаси, але тут стиль життя схожий на Іспанію, часто можна побачити таку собі «сієсту»: люди не спішать. Я собі поставив за мету: якщо я в Черкаській області, і тут не було мандрівного фестивалю, то він буде», – ділиться першими враженнями про місто Юрій.
Минулого року йому вдалося показати фільми в кількох містах, зокрема, у Золотоноші, Каневі, Чигирині, Смілі та в самих Черкасах. У цьому, зокрема, допомогла місцева громадська діячка із ГО «Горизонт змін» Тетяна Кавальчук.
Кінопоказ у Чигирині відбувся попри вимкнення світла та опалення. Фільм «Літургія протитанкових перешкод» дивилися на ноутбуці та зігрівалися чаєм з термоса
Після кінопоказу у Каневі там народився docu клуб. Кіноклуби – ще один формат діяльності Docudays UA.
«Під час мандрівного фестивалю ми організовуємо кінопокази нетривалий час. А потім нам дзвонять люди з проханням показати якийсь фільм, наприклад, до Дня прав дитини. А ми ж відповідальні за тих, кого приручили до документальних фільмів (сміється). Так у нас народилася ініціатива – мережа docu клубів. Кіноклуби працюють весь час, 365 днів на рік можуть показувати документальні стрічки», – пояснює суть цієї ініціативи Юрій Чумак.
За його словами, зараз у каталозі кіноклубів Docudays UA близько 160 стрічок. Час від часу вони змінюються. Наприклад, коли права на якийсь фільм закінчуються або навпаки до колекції додаються нові.
Зазвичай кіноклуби створюють при певних організаціях. Для цього треба лише заповнити анкету і підписати договір, яким організації надають право показувати фільми. Детально про це можна почитати на сайті DocuClub.
Юрій надихнув створити на Черкащині два нові кіноклуби. У Каневі проєкт реалізує організація «Разом» на чолі з модераторкою Діаною Майлат. Оскільки в місті є ще місцевий коледж культури і мистецтв, на покази приходять студенти цього навчального закладу, для них це певна «родзинка». Ще один кіноклуб створили у Вознесенській сільській громаді на Золотоніщині. Там його координаторка – заступниця сільського голови Любов Новак.
«На моїй пам’яті вперше таке, щоб заступниця голови вирішила створити кіноклуб! Чиновники, як правило, на рівні керівника і заступників можуть прийти на показ, щоб про них у медіа написали, але щоб вони самі тягли цей правозахисний «віз» – я вперше бачу таке», – каже Юрій.
За його словами, в Черкасах є ціла мережа кіноклубів, але не всі вони активні. Люди інколи відкривають кіноклуб, але не наважуються проводити там покази. Тож ціль Юрія Чумака на цей рік – побувати в усіх кіноклубах Черкащини, щоб «розворушити їх» і допомогти почати кінопокази.
Більше ніж фільми: кіно як елемент адвокації
За словами представника Docudays UA, документальні фільми – це не лише інструмент просування цінностей прав людини, а й певний елемент адвокації. Показ стрічок допомагає зробити зміни у громаді, яких складно досягти в інший спосіб.
Як приклад, Юрій Чумак пригадує минулорічну адвокаційну кампанію. Для її реалізації він узяв один зі своїх улюблених фільмів «Лізо, ходи додому», що розповідає про дівчинку, у сім’ї якої відбувається психологічне насильство. Завдяки Юрію фільм переглянули різні категорії: батьки, діти, представники пробації, поліцейські, соціальні працівники міськвиконкому, служби у справах дітей.
«Для нас важливо було зробити так, щоб видимими стали діти, які є свідками домашнього насильства. Адже вони теж є постраждалими. Це де-юре, а де-факто залишаються поза увагою. Приміром, відбулося насильство, чоловік побив дружину, приїхала поліція, опитала дружину, опитали цього чоловіка – аб’юзера, у кращому випадку склали адмінпротокол про правопорушення, у гіршому – обмежились попередженням, і поїхали. А те, що в сусідній кімнаті ридає дитина, бо в неї світ зруйнувався, адже люди, яких вона найбільше любить, на її очах билися, залишається поза увагою», – констатує Юрій.
Завдяки показу фільму йому вдалося зібрати інформацію з різних джерел. Опісля він залучив експертку, професорку з психології харківського вишу Наталію Мілорадову. Разом вони розробили брошуру і рекомендації, які ухвалила місцева влада.
Під час цієї кампанії він дізнався про ще одну проблему. В Україні існує безоплатна вторинна правова допомога, яка є державною. Її надають певним пільговим категоріям громадян. Зокрема, на неї мають право постраждалі від домашнього насильства. Підставою для надання такої допомоги є або документи з поліції, або направлення від соціальних служб.
Як з’ясував Юрій, документів від поліції у постраждалих від насильства зазвичай немає. Наприклад, копію протоколу про адміністративне порушення дають кривдникам, а не постраждалим. А форми направлення від соціальних служб просто не існувало, тому що її мало розробити Мінсоцполітики, але чиновники так і не дійшли до того. Спочатку правозахисник звернувся до міністерства з проханням нарешті зробити це, але отримав відписку. Проте Юрій не зупинився і звернувся вже до Катерини Левченко, урядової уповноваженої з гендерних питань. Зрештою вона написала листа до Мінсоцполітики і вони ухвалили цю форму.
«Завдяки тому, що ми не зупинилися, продовжили бити в ці зачинені двері, зараз постраждалі від домашнього насильства люди по всій Україні отримати механізм отримання безоплатної вторинної правової допомоги, – каже Юрій Чумак. – І ми радимо всім проводити адвокаційні кампанії! Одна справа прийти і сказати: ось у нас є така проблема, давайте цим займатись. Воно може не «торкнути» людей. А коли принесли фільм, з живими історіями, воно чіпляє, люди починають рухатися. В нас є чимало адвокаційних кампаній, завдяки яким на місцевому рівні вдалося зрушити якісь проблеми. І це важливо».
