Select Page
Якщо вам у закладі харчування кажуть, що в них немає туалету – відсилайте їх на три букви!

Якщо вам у закладі харчування кажуть, що в них немає туалету – відсилайте їх на три букви!

І ці літери – ДБН.

Неодноразово стикаючись із ситуаціями, коли в закладах громадського харчування, (наприклад, у мережі «Кулиничі») відвідувачам заявляють, що в них ніде руки помити, оскільки туалет відсутній, я вирішив розібратися у ситуації та отримати правову оцінку таких дій.

Тому звернувся до Голови Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів з таким інформаційним запитом:

На наше переконання, заклади громадського харчування (принаймні ті з них, де здійснюється харчування клієнтів «на місці») мають бути обладнані туалетами. Оскільки, відповідно до п. 3.6. «Санітарних правил для підприємств громадського харчування», підприємства громадського харчування «повинні бути обладнані двома системами каналізаційних труб: для виробничих стічних вод і для фекальних вод (з туалету, душа)».

При цьому, наявність цих туалетів повинна гарантувати не тільки дотримання санітарних норм з боку персоналу, але й доступність для відвідувачів можливості помити руки перед їжею та здійснити інші свої потреби. Що має убезпечити людей від харчових отруєнь та заражень інфекційними хворобами.

На жаль, така доступність забезпечена далеко не скрізь. Крім вищенаведеного уривку з «Санітарних правил для підприємств громадського харчування», нам не вдалося відшукати законодавства України в даній сфері. Але ми певні, що існують нормативно-правові документи, які регулюють дану діяльність.

З огляду на те, що саме на очолювану Вами Службу покладено організацію діяльності з дотримання безпечності харчових продуктів та захисту прав споживачів, та відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації», просимо надати інформацію: Чи мають заклади громадського харчування (принаймні ті з них, в яких здійснюється харчування клієнтів «на місці») бути обладнані туалетами?

На днях отримав відповідь. У ній перший заступник голови Держпродспоживслужби Андрій Жук дає чітку й недвозначну резолюцію: ДБН В.2.2 25:2009 ВСТАНОВЛЕНО ВИМОГИ ЩОДО НАЯВНОСТІ ТА ОБЛАШТУВАННЯ В ЗАКЛАДАХ РЕСТОРАННОГО ГОСПОДАРСТВА ТУАЛЕТІВ!

40257889_10212248796190397_8394715237336481792_n

40158664_10212248797030418_1096230131027935232_n

«Вимоги до проектування нових і тих, що реконструюються, підприємств харчування (закладів ресторанного господарства), які знаходяться у будинках, що стоять окремо, входять до складу багатофункціональних будинків і будинків іншого призначення, вбудовуються та прибудовуються до житлових будинків встановлено Державними будівельними нормами України «Будинки і споруди. Підприємства харчування (заклади ресторанного господарства)» ДБН В.2.2 25:2009, вимоги яких поширюються на проектування всіх типів підприємств харчування (закладів ресторанного господарства), незалежно від їх організаційно правової форми і форми власності. Зазначеними ДБН В.2.2 25:2009 також встановлено вимоги щодо наявності та облаштування в закладах ресторанного господарства туалетів».

Отже, якщо Вам будуть щось мугикати про відсутність санвузлу у закладі харчування – відсилайте їх на три букви! І ці літери – ДБН. Тобто, Державні будівельні норми.

Юрій Чумак

У Харкові сусіди забороняють дівчині з інвалідністю побудувати у під’їзді пандус

У Харкові сусіди забороняють дівчині з інвалідністю побудувати у під’їзді пандус

Із дискримінацією зіткнулась бронзова призерка чемпіонату світу Анна Пашкова.

Через ґвалт, який зчинили сусіди спортсменки Анни Пашкової, будівники відклали встановлення пандусу. Дівчина – член Національної параолімпійської збірної з фехтування на візках, вона виборола чимало нагород, серед яких і бронза Чемпіонату світу. Зараз вона також активно готується до чергового чемпіонату Європи, який відбудеться у вересні. Але через інвалідний візок, до якого вона прикута вже понад 4 роки, жінка не може вільно спускатися зі сходів у будь-який час. Здатність ходити Анна втратила через важку хворобу – у неї була пухлина спинного мозку. З того часу Анна, яка живе на 8 поверсі, щоб виїхати із під’їзду, покладається на підтримку рідних або просить перехожих про допомогу.

Аби мати можливість виходити з багатоповерхового будинку, декілька місяців тому жінка власним коштом встановила пандус на сходах. Але через надзвичайно гострий кут спускатися ним було неможливо. Тоді жінка звернулася по допомогу до громадської організації «Креавіта», яка встановлює в Харкові пандуси. Архітектор громадської організації розробив проект, закупили матеріали та майстри мали розпочати будівництво.

«Пандус має бути під дуже низьким нахилом. Він із сітки, яка пропускатиме дощ і сніг, клумбу не пошкодять, усі квіти під ним жити зможуть. А люди почали кричати», – ледве стримує сльози жінка.

Сусіди Анни почали лаятися і не дозволили майстрам розпочати будівництво пандуса. Жінці закидали, що пандус вплине на вартість квартир на низьких поверхах, що на ньому спатимуть бомжі, що жінка буде з пандуса заглядати у вікна до сусідів. Головним аргументом проти була відсутність паперів, які б офіційно дозволяли встановити конструкцію.

Документи отримати й дійсно важко – колишній кооперативний будинок ще не є юридично ОСББ і не стоїть на балансі у Харкові. Але навіть це не може стояти на заваді законів України, вважає правозахисник Юрій Чумак.

«Відповідно до законодавства України, входи повинні бути обладнані пандусами для пересування дитячих та інвалідних колясок. (ДБН – Державні будівельні норми). Необхідно забезпечити рівність не лише прав, а й можливостей. Усі люди мають право на вільне пересування, не важливо – живуть вони у цьому будинку, чи хтось із обмеженими можливостями приїхав в гості до мешканців», – підкреслив правозахисник.

«КОМЕНТАРІ. Харків»

Газовые вымогатели

Газовые вымогатели

Сижу, никого не трогаю… Открываю свою электронну почту. А там – от «Харьковгаза» ЭТО: ВИМОГА-ПОВІДОМЛЕННЯ про сплату заборгованості за спожитий природний газ.

Думаю: какая-такая «несплата», я вовремя плачу за коммуналку, у меня все ходы записаны!

А там – страшное: многабукафф с упоминанием условий «Типового договору постачання природного газу побутовим споживачам».

И грозное:

«У зв’язку з порушенням вказаних строків розрахунків за природний газ, станом на 10.08.2018 за Вашим особовим рахунком накопичена заборгованість в сумі 294,8 грн… Якщо заборгованість в сумі 294,8 грн. не буде погашена в строк до 01 серпня 2018 року, Постачальник має право здійснити заходи з припинення постачання природного газу Споживачу…».

Дальше – перечисление всяческих «кар небесных», которые мне вскоре грозят, если не метнусь срочно платить 294,8 грн:

— на меня подадут в суд и потом еще и взыщут 1762 грн судебного сбора;

— сдерут с меня пеню;

— еще и начислят «інфляційні нарахування за порушення боржником грошового зобов’язання»…

В общем, я бы, наверное, тут же в страхе кинулся в банк погашать сию «задолженность», если бы не а) был уверен, что никакой задолженности у меня нет; б) на календаре уже 14 августа, и до 1 августа мне ну никак не успеть.

И тогда я обратился к своему другу – «Гуглу», дабы спросить у него, как на языке уголовного права называется, когда с человека что-то требуют безосновательно, еще и угрожая поражением в правах. И – «эврика!» – нашел 189 статью Уголовного кодекса Украины. Что и помогло мне написать ответ вымогателям:

Доброго дня!

Вочевидь, сталася якась помилка!

За червень ми розрахувалися.

А за липень платіжка ще не надходила.

Отже, прошу мені безпідставні ВИМОГИ не надсилати.

У протилежному випадку буду змушений звернутися до правоохоронних органів щодо відкриття до винних осіб кримінального провадження за ст. 189 Кримінального кодексу України (вимагання):

«Вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою… обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб (вимагання), – караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк».

З повагою,

Юрій Чумак, правозахисник.

 

И буквально через пару часов имел удовольствие прочитать следующее письмо:

«Добрий день, шановний клієнт!

Приносимо вибачення за некоректну інформацію, зазначену в попередньому листі…

З повагою,

Центр обслуговування клієнтів».

Юрий Чумак

«Вгору»

Громадських помічників дільничних «помножили на нуль»

Громадських помічників дільничних «помножили на нуль»

В умовах, коли навантаження на дільничних постійно збільшується, допомога їм з боку громадських помічників була зовсім не зайвою. Особливо – в сільській місцевості. Чому ми пишемо про це в минулому часі?

Для успішного формування й розвитку партнерських відносин між населенням і Національною поліцією необхідно створення відповідних правових і соціально-психологічних умов, використання всіх наявних можливостей з боку державних і місцевих органів влади, поліції та громадськості.

У п. 3 Указу Президента України №1119/2005 «Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності», Міністерству внутрішніх справ України було доручено, зокрема, «затвердити програми з налагодження співробітництва органів внутрішніх справ з населенням, залучення громадян до профілактики правопорушень, боротьби із злочинністю, зокрема як громадських помічників дільничних інспекторів міліції з числа членів громадських формувань з охорони громадського порядку».

І в наказі МВС України №550 від 11.11.2010 року «Про затвердження Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України» значна увага приділялася організації діяльності громадських помічників дільничних інспекторів міліції – цьому було присвячено цілий розділ 17.

В умовах, коли навантаження на дільничних постійно збільшується, допомога їм з боку громадських помічників була зовсім не зайвою. Особливо – в сільській місцевості. Дільничних завжди не вистачало, а внаслідок реформи правоохоронних органів їх кількість ще скоротилася по всій Україні. Сьогодні кожен з них обслуговує по 5 і більше сіл, відстані між якими – до сотні кілометрів.

А громадський помічник дільничного, який живе в селі, знав там кожного, завжди був на сторожі громадського порядку, його діяльність була спрямована, в першу чергу, на профілактику правопорушень.

Чому ми пишемо про це в минулому часі?

А тому що, у зв’язку з прийняттям наказу МВС №650 від 28.07.2017 року «Про затвердження інструкції з організації діяльності дільничних офіцерів поліції», наказ №550 від 11.11.2010 року втратив чинність. А в новому нормативному акті відсутні норми, які регулюють діяльність громадських (добровільних) помічників дільничних офіцерів поліції.

І, як слідує з листа-відповіді Департаменту превентивної діяльності Національної поліції України №20/5/02-38зі,40зі від 27.03.2018 року на інформаційний запит голови Центру правових та політичних досліджень «ДУМА», очільника Харківського обласного осередку Асоціації УМДПЛ Юрія Чумака, «нормативно-правові акти, які регламентують діяльність громадських (добровільних) помічників дільничних офіцерів поліції у Національній поліції не приймалися».

Отже, на сьогоднішній день утворився «юридичний вакуум» у сфері регулювання діяльності громадських помічників дільничних офіцерів поліції, що призводить до неможливості їх роботи у правовому полі.

Зауважимо, що дане питання піднімалося правозахисниками під час виїзного засідання Громадської ради при МВС, що відбулося 19 червня 2018 р. у м. Маріуполі Донецької області. Втім, ніякої реакції з боку Міністерства внутрішніх справ не було.

Тому Ю. Чумак звернувся до міністра внутрішніх справ Арсена Авакова та голови Нацполіції Сергія Князєва з проханням «надати вказівку відповідним службам МВС та Національної поліції розробити та підготувати до затвердження відповідний нормативний документ, який би регламентував діяльність громадських (добровільних) помічників дільничних офіцерів поліції – як важливого елементу участі громадян у забезпеченні громадської безпеки в громадах України».

На жаль, замість відповіді по суті, від МВС та Нацполіції надійшли «відмазки».

Міністерство внутрішніх справ у листі від 26.07.2018 року обмежилося констатацією того факту, що «на сьогодні основним нормативним актом, що регулює залучення населення до охорони громадського порядку є Закон України від 22 червня 2000 року №1835-ІІІ «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», і що «цим Законом врегульовані правові засади діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, форми і методи їх роботи під час взаємодії, у тому числі, з Національною поліцією України».

Так ми про це й так знали. Складається враження, що відповідь готував якийсь черговий «капітан очевидність» (на жаль, не відаємо, яке його звання в поліції).

А Нацполіція у своєму листі №20/05/03-Ч-207 від 25.07.2018 року відписалася, що «діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ згідно із законом. Отже вимоги пункту 3 Указу Президента (вочевидь, мається на увазі Указ «Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності» – автор) органів поліції не стосуються, оскільки вони не є правонаступником «міліції».

Також Нацполіція нагадала, що «до громадських помічників зараховували виключно членів громадських формувань з охорони громадського порядку, а їх функції, права та обов’язки були сформовані відповідно до зазначеного Закону (очевидно, мається на увазі Закон України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» – автор), що фактично було дублюванням їх діяльності».

Це так, утім, не зовсім. Бо громадські помічники дільничних дійсно були членами громадських формувань з охорони громадського порядку та пропонувалися на такі посади загальними зборами громадських формувань. Але ці помічники закріплювалися за конкретним дільничним, який і здійснював керівництво діяльністю своїх помічників, давав їм відповідні доручення. Громадські помічники напряму й повсякденно працювали у зв’язці з дільничними, мали відповідні значки. Очільники міськрайорганів і дільничні інспектори проводили регулярні навчання для таких помічників. Працюючи у тісній «спайці» з дільничним, громадські помічники мали змогу дієво надавати допомогу міліції в охороні громадського порядку. Тобто, діяли на постійній основі й доволі ефективно.

Так, у Херсонській області в селі Стара Збур’ївка вже кілька років працюють 2 місцеві громадські помічники дільничних. Місцеві жителі звикли, що є «шерифи», які профілактують та викривають злочини. І результат не забарився: кількість правопорушень тут у 8 разів менше, ніж у сусідніх селах, де немає помічників дільничних. До речі, про громадських правоохоронців зі Старої Збур’ївки навіть було знято документальний фільм «Українські шерифи» (режисер Роман Бондарчук), який висувався від України для номінації на «Оскар» у 2016 році.

Діяльність же громадських формувань з охорони громадського порядку здійснюється, так би мовити, час від часу: вони виходять на спільні патрулювання разом із поліцейськими, долучаються до забезпечення правопорядку під час масових заходів тощо. І в невеликих селах, де цілого формування (чисельність якого, відповідно до законодавства, має бути не менше 10 членів), як правило, не буває, без громадських помічників дільничних обходитися складно.

Зараз у регіонах України громадські помічники продовжують діяти фактично (хоча юридично їх вже не існує). Тим більше, що в багатьох «шерифів» ще не вийшов термін дії виданих раніше посвідчень.

За нашою інформацією, на Харківщині наразі працюють 57 громадських помічників дільничних. Для порівняння, у листопаді 2017 року (на момент прийняття нової Інструкції для дільничних офіцерів поліції) їх нараховувалося 108 (97 в районах області та 11 – у Харкові).

З такою тенденцією, до кінця року їх просто «помножать на нуль» – по всій країні. І поліція залишиться ще без одного з важливих та дієвих інструментів з охорони громадського порядку. Особливо – в сільській місцевості.

«Дублювання діяльності», – кажете?! Та в нинішніх умовах правоохоронцям слід ледь не молитися на тих, хто допомагає їм у профілактиці правопорушень та боротьбі зі злочинністю! Адже робота поліції може бути ефективною лише за широкої підтримки з боку громадськості. Здається тільки, що сама поліція не дуже зацікавлена в такій підтримці. Чому? – питання, на яке ми не маємо відповіді.

Георгій Кобзар

Різні, але рідні

Різні, але рідні

10 серпня 2018 року харків’яни переглянули фільм «Рідні». В якому режисер Віталій Манський на прикладі своєї сім’ї намагається усвідомити суть нинішньої війни на Сході України.

Захід відбувався у Харківському Літературному музеї в рамках проекту Карітас Харків «Об’єднуючи людей заради миру». Стрічка була люб’язно надана для перегляду вітчизняною кампанією-дистрибутором документалістики «86Procat».

У кінострічці Манський подорожує Україною, щоб дослідити суспільство після Євромайдану на прикладі своєї власної родини, що живе у різних кінцях країни: у Львові, Одесі, в окупованих Донецьку та Севастополі.

У «Рідних» кути екрану закруглені, викликаючи в пам’яті асоціації зі старою плівкою. Закадровий голос режисера неспішний і негучний, немов адресований особисто тобі. Наче не в кінозалі сидиш, а там же – в кімнаті біля телевізора.

До речі, телевізор є ще одним «героєм» фільму. Чи то антигероєм. Майже всі родичі Манського значний час проводять перед «ящиком», черпаючи з нього інформацію та уявлення про світ. Різну інформацію – та різні уявлення.

Режисер знімав своїх рідних. Тут показні не так звані «брати – слов’янські народи», а реальні родичі. Сім’я по різні боки російсько-українського конфлікту. Стрічка шукає причини цього конфлікту, в результаті якого громадяни України опинилися по різні боки барикад, у тому числі, й родина режисера.

Найголовніше, над чим варто замислитися кожному: «А ким ми будемо один одному, коли війна закінчиться?». Це риторичне непромовлене запитання є лейтмотивом всього фільму.

Після перегляду відбулася жвава дискусія, в ході якої глядачі згадували й свої почуття та емоції, які довелося пережити в 2014 – 2015 роках, і наводили приклади поведінки людей в умовах військового конфлікту в інших країнах, і давали свої прогнози щодо перспектив миру в Україні.

Щоправда, дехто заявляв, що таку стрічку не варто показувати, адже вона є «неоднозначною» та може викликати «неправильну» реакцію, особливо серед нашого, так званого «неопрєдєлівшегося» населення.

На що отримали такі відповіді:

Модератор кінопоказу правозахисник Юрій Чумак:

– Фільм – правдивий і об’єктивний, і це головне. Навіть у Росії це кіно з великим «скрипом» дозволили. Хоча режисер був змушений переїхати до Латвії. А Ви хочете, щоб у нас цензура була ще гіршою, ніж у РФ?! Чи припускаєте, що в Україні люди не мають права на правду, що інформацію потрібно подавати дозовано, під наглядом? Я так не вважаю, тому з радістю погодився модерувати цей захід. Не шукайте скрізь «зраду», намагайтеся дозволити собі подумати, що люди мають право думати! Я вірю, що саме через те, що майже в кожного з нас є рідні в Криму і на Донбасі, нам вдасться досягти миру – незважаючи на те, що всі ми різні.

Володимир Чистилін, кінодокументаліст:

– Так, фільм неоднозначний, і тим він ще більше цікавий. У стрічці саме показані пересічні українці. Такі, які вони є: без френд-стрічки і патріотичного забарвлення. Як на мене, кіно прекрасно демонструє, як нам треба швидше рухатись від «совка» і колоніального мислення. Дякую за коректну модерацію, бо дискусія справді була непростою!

Михайло «Спротив», громадський активіст:

– Сподобалося своєрідне «занурення» у події та думки того періоду… Наче згадав себе у ті часи. Зал просто хмикнув одночасно – коли чоловік з Одеси клявся, що війна має скоро закінчитися (до листопада 2014 року). І в мене промайнула думка: «Який наївний». І відразу: «Та ми всі так гадали у 2014 році». Це вже потім, згодом, ми побачили, що ця війна, наче ненажера, – відбирає у цього світу все більше та більше часу…

Фільм – можливість ще раз все переосмислити, оцінити. Обміркувати питання – що далі? До чого рухатися, чого прагнути? Як вписати в свої прагнення тих, хто залишилися «там»? Що можна зробити і що – робити не варто.

Олена Горошко, депутатка Харківської обласної ради:

– Я згадую ті дні і розумію, що кіно – чесне. Адже майже в усіх нас є рідні, які по-різному сприйняли події Революції Гідності та війни на Сході України. Дуже вдячна за запрошення і за всі ті ваші зусилля, які призводять до єднання нашої країни!

Керівниця проекту Карітас Харків «Об’єднуючи людей заради миру» Марина Краснова:

– Стрічка «Рідні» за підтримки «Карітасу» демонструвалася і в інших географічних точках нашої країни, і скрізь викликала активне обговорення. І це добре, оскільки метою організаторів якраз і є пошук інструментів примирення в нашому суспільстві. Війна рано чи пізно закінчиться, як закінчуються всі війни, і нам потрібно буде об’єднувати Україну!

DSC01705

Довідково:

«Рідні» – міжнародно-спродюсований документальний фільм, знятий російським режисером українського походження Віталієм Манським. Світова прем’єра відбулась 5 липня 2016 року на Кінофестивалі у Карлових Варах. В Україні стрічка дебютувала 20 липня 2016 року на 7-ому Одеському міжнародному кінофестивалі й згодом вийшла в український обмежений прокат.

Документальний фільм Манського також було продемонстровано на інших міжнародних кінофестивалях у Канаді, Латвії, Німеччині, Естонії, Голландії, Великій Британії, Бразилії тощо. У травні 2017 року стрічка отримала головний приз на австрійському кінофестивалі Crossng Europe Film Festival Linz 2017.

Віталій Манський – режисер документального кіно, сценарист, продюсер українського походження, президент російського фестивалю «Артдокфест». Лауреат ряду міжнародних фестивалів і кінопремій. Мешкає в Латвії (переїхав до Риги в 2015 році).

Георгій Кобзар

«Робота з чоловіками за темою домашнього насильства: ефективні практики превенції, робота з кривдниками»

«Робота з чоловіками за темою домашнього насильства: ефективні практики превенції, робота з кривдниками»

Таку назву мав міжнародний круглий стіл, що проходив у Києві 27-28 липня 2018 року. В ньому взяли участь експерти та науковці, громадські діячі та практичні психологи з України, Боснії та Герцеговини, Вірменії, Грузії, Молдови, Росії та Хорватії.

Захід відбувався у рамках проектного компоненту «Протидія домашньому насильству як слідству війни на Сході України» міжнародного проекту «Подолаємо наслідки війни разом».

Круглий стіл фактично проходив у форматі конференції, під час якої проходили панельні дискусії, презентації та обговорення.

Відкриваючи захід, очільниця ГО «Країна вільних людей» (Україна) Надія Хоменко наголосила:

– Наша країна вже протягом 4-х років перебуває у стані збройного конфлікту, що мав наслідками близько 10 тис. загиблих, тисячі поранених, 1,5 млн вимушених переселенців. Значна кількість людей, що пройшли через війну, мають психологічні травми, на руках у населення багато зброї. Через те й проблема насильства в сім’ї в Україні ще більш загострилася. Тому для нас є дуже нагальним вивчення досвіду інших країн у протидії зростанню домашньому насильству як наслідку збройного конфлікту.

З даної проблематики активно розгорнувся дискурс під час панельних дискусій:

  1. Подолання проблем домашнього насильства в країнах, які пережили військовий конфлікт раніше або в даний час: Україна, Молдова, Хорватія, Росія, Вірменія і Грузія.
  2. Превентивні методи роботи в країнах, які пережили військовий конфлікт: на що треба звертати увагу, які є практики та рекомендації і в який бік розвиватися.
  3. Практичний досвід роботи з кривдниками в країнах, які пережили військовий конфлікт: проблеми, результати, перспективи.

Представляючи ситуацію з домашнім насильством в Україні, голова організації «Ла Страда – Україна» Ольга Калашник зазначила:

– 20 років «Ла Страда» працює в царині протидії домашньому насильству. І, за нашими спостереженнями, після 2014 року проблеми у цій сфері загострилися, в першу чергу, в сім’ях людей, які пройшли через війну або були її очевидцями – в родинах учасників АТО і переселенців. Зараз на нашу телефонну «гарячу лінію» щодо запобігання домашньому насильству нерідко телефонують і чоловіки (приблизно 20% від усіх звернень), що потребують психологічної допомоги. Відмічається загострення ситуації з насильством у так званих «сірих зонах» на Сході України, де мирне населення страждає від бойовиків та іноді – ніде правди діти – і від українських військових. На сьогоднішній день в Україні, за оцінками експертів, майже кожна третя жінка потерпає від гендерно зумовленого насильства.

Як же можна запобігти поширенню домашнього насильства? – презентації досвіду учасників круглого столу проходили з такої тематики:

1) Ефективні практики проведення інформаційних кампаній в галузі превенції домашнього насильства.

2) Форум-театр в роботі проти домашнього насильства – робота з хлопчиками.

3) Досвід роботи з авторами насильства: корекція поведінки, робота з гендерними стереотипами, використання ненасильницької.

4) Програма роботи з кривдниками «Переосмислена мужність», на основі програми Норвезької моделі роботи з кривдниками.

5) Психосоціальне поводження з особами, які вчинили насильство в сім’ї.

Отже, висвітлені практики з різних країн теж були різноманітними.

І певною «родзинкою» міжнародного круглого столу стало представлення програми «Від реабілітації до освіти і практики протидії критичному зростанню домашнього насильства як наслідку збройного конфлікту на Сході України через залучення чоловіків до відповідальних практик проти домашнього насильства» в рамках проекту «Подолаємо наслідки війни разом».

Марія Слезачек (ФРН), керівниця проекту «Подолаємо наслідки війни разом», розповіла:

– Наша організація діє вже 25 років. Ми вивчали досвід країн, що пережили військові конфлікти, внаслідок яких погіршувалася ситуація із насильством у сім’ях. І дійшли до кількох виразних висновків:

  1. Вирішити проблему домашнього насильства, працюючи тільки з жінками – неможливо.
  2. Наразі в Україні в цій сфері дуже мало хто працює з чоловіками.
  3. Ті, хто мають намір працювати з чоловіками в питаннях попередження домашнього насильства, часто стикаються з проблемою, як залучити чоловіків до роботи за даною тематикою.

Тому ми і вирішили взятися за цю проблематику. І започаткували унікальний проект, до якого долучили чоловіків, які б могли працювати з іншими чоловіками на зниження проявів домашнього насильства за принципом «рівний – рівному»: учасниками нашої програми стали ветерани АТО, вимушені переселенці та громадські активісти, які мали досвід роботи із першими двома категоріями.

Ми вели роботу з відібраними чоловіками за 4-ма компонентами:

  1. Реабілітаційний – відповідні вправи та практики.
  2. Освітній – навчання за програмою EMAP (яка включає в себе розгляд таких тем як причини і сприятливі фактори для виникнення насильства, статус і влада, взаємодія і залежність один від одного жертви і кривдника, вплив насильства в цілому на суспільство, а також практичні інструменти використання EMAP для протидії насильству над жінками і дітьми).
  3. Реалізація власних тренінгових проектів та інформаційних кампаній у регіонах.
  4. Підсилюючий підхід, сенс якого полягає в тому, що наша діяльність впроваджувалася через призму ідеї «чоловіки самі страждають від нерівного розподілу влади в сім’ї, вони потрібні задля того, аби змінити ситуацію на краще, чоловіки прагнуть до цього і можуть це зробити!».

Після того своїми здобутками поділилися чоловіки – учасники проекту, які реалізовували інформаційні кампанії у м. Києві (Павло Матвієнко, «ПУД проти насильства»), Дніпропетровській (Олексій Харламов, «Чоловіки проти насильства»), Донецькій, (Олександр Дубіна, «Світ без війни – дім без насильства»), Одеській (Володимир Авдєєв, «Розмова по-чоловічому»), Харківській (Юрій Чумак, «Чоловіки не лупцюють»), та Черкаській (Руслан Герасимов, «Ветеран АТО – захисник своєї сім’ї») областях.

Вони не тільки відповіли на запитання модераторки та учасників заходу, але й влаштували галерею своїх інформаційних кампаній, на якій представили фотографії, буклети та брошури, відеоролики та інші інформаційні матеріали.

І здійснена за проектом робота була високо оцінена учасниками круглого столу, які підмітили в такому досвіді зачаток дуже ефективного мережевого об’єднання, певного всеукраїнського ресурсного центру з роботи щодо запобігання домашньому насильству серед чоловіків.

А Перший секретар, референт з питань зовнішньої політики і політики безпеки Посольства ФРН в Україні Флоріан Поеттер заявив, що він радий, що Міністерство закордонних справ Німеччини підтримує такий проект, і підкреслив, що представлена робота є напрочуд важливою в ситуації, що склалася в Україні.

Наприкінці було проведено підведення підсумків у форматі мозкового штурму. Обговорювались питання того, які успішні практики можна і потрібно застосовувати для роботи на тему «Домашнє насильство» в превентивних формах і прямий роботі з кривдниками в конфліктних і постконфліктних регіонах – для зниження рівня домашнього насильства в представлених на круглому столі країнах. До речі, учасники запропонували розглядати превенцію домашньому насильству в контексті миротворчості, що цілком відповідає концепції проекту «Подолаємо наслідки війни разом».

Закриваючи круглий стіл, М. Слезачек відмітила:

– Дякую за щирість, за продуктивну та гарну роботу! На сьогодні не в усіх наших країн добрі стосунки, проте потрібно налагоджувати взаємостосунки між добрими людьми!

Зауважимо, що Міжнародний круглий стіл проходив у рамках проектного компоненту «Протидія домашньому насильству як слідству війни на Сході України» проекту «Подолаємо наслідки війни разом». Дана ініціатива реалізується німецькою організацією «DRA e.V.» спільно з українською організацією «Країна вільних людей» і шістьма іншими партнерами проекту з України, Грузії, Вірменії, Росії та Німеччини, за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина.

 

PS: Нам вдалося поспілкуватися з 3-ма чоловіками, які приймали участь у проектному компоненті «Протидія домашньому насильству як слідству війни на Сході України». Ми їм задали 2 запитання:

  1. Чому Ви вирішили включитися в цей проект? У чому його значимість особисто для Вас?
  2. Які були труднощі в реалізації та які успіхи?

Руслан Герасимов, учасник АТО, м. Черкаси:

  1. Моєю мотивацією було допомогти бойовим товаришам повернутися до мирного життя. Мета – розбудова в Україні здорового суспільства. Здорового в сенсі того, щоб воно мало здоровий моральний та психологічний клімат, в першу чергу – в сім’ях. Адже я переконаний, що здорове суспільство – залог успішності країни.
  2. Певні скептицизм і замкнутість, викликані депресивним психологічним станом у значної частки цільової аудиторії. Вдало або невдало відпрацювали – дізнаємося в підсумку, а в нас на даний момент все в активному процесі.

Юрій Чумак, громадський активіст, м. Харків:

  1. Я й раніше працював за тематикою попередження насильства в сім’ї. Так, у 2009 – 2010 роках проводив на Харківщині тренінги з даного питання для працівників міліції. Але я бачив, що проблематика домашнього насильства постала останніми роками ще більш гостро. Тому вирішив включитися в дану програму, аби внести власну лепту в таку важливу справу.
  2. Певні труднощі виникали, коли доводилося пояснювати сенс наших тренінгів та інформаційної кампанії. Іноді нас перепитували, чому ми не працюємо з жінками, тоді доводилося роз’яснювати, що ми спрямували свою роботу саме на превенцію насильству, акцентуючи увагу на тому, що на ділі сильні, впливові, відповідальні, мужні чоловіки не кривдять своїх рідних. А успіхом вважаю те, що наша інформаційна кампанія, незважаючи на те, що офіційно її строки вже закінчилися, продовжує працювати. Приміром, днями радниця з гендерних питань губернатора Харківської області Юлія Сєдая повідомила, що знятий нами відеоролик «Чоловіки не лупцюють» будуть транслювати на Південній залізниці та під час футбольних матчів на Харківщині.

Олексій Харламов, вимушений переселенець, м. Дніпро:

  1. Починати необхідно завжди з себе, зі свого двору, свого будинку. Хочеш змінити світ – змінюйся сам! Тому я відразу відгукнувся на запит цього проекту. Щоб нести вирішення проблеми домашнього насильства в суспільство, необхідно самому її розуміти, саме тоді людина зможе відверто і чесно боротися.
  2. Я – член Паралімпійської збірної України, треную людей з інвалідністю, але спробувати себе в якості тренера-фасилітатора для мене було викликом. Я знаю, що і як говорити своїм спортсменам на тренуванні, але тут відчував себе «першокласником». Тому на перших тренінгах було важко. Але наші тренери розставили «по поличках» все те, що до цього нам здавалося простою буденністю… Під час діяльності за проектом познайомився з новими людьми, з одним з яких – Валентином Ушичем – ми й провели інформаційну кампанію на доволі високому рівні. Успіхом є розуміння того, що ця тема цікава для суспільства, адже ми бачили гарний зворотний зв’язок. Я хотів би займатися протидією домашньому насильству все своє життя. І все ж мрію про ті часи, коли до мене приходитимуть мої онуки або правнуки і запитуватимуть: як ви жили в тому жахливому суспільстві, де було стільки насильства? Для мене важливо стояти біля витоків цих змін!

 

Георгій Кобзар