Warning: A non-numeric value encountered in /home/chuv/centrduma.org.ua/www/wp-content/themes/Divi/functions.php on line 5841
Select Page
Координатор Мандрівного Docudays UA Юрій Чумак: «Єдність українців ще ніколи не відчувалася так сильно»

Координатор Мандрівного Docudays UA Юрій Чумак: «Єдність українців ще ніколи не відчувалася так сильно»

Що допомагає українцям голими руками зупиняти танки? Збирати мільйони на байрактари? Мандрівний фестиваль Docudays UA і Суспільне Культура підготували десять історій про стійкість українців, які допоможуть знайти відповіді на ці питання.

Публікуємо розмову з президентом Центру правових та політичних досліджень «ДУМА», регіональним координатором Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA на Харківщині Юрієм Чумаком. Він розповідає про відкриття кіноклубу, зміни, які провокує документальне кіно в людях та свою історію війни.

Як я познайомився з документальним кіно

У 2005 році вперше відвідав березневий фестиваль Docudays UA у Києві. До того я не особливо цікавився цим жанром. Може, через те, що на той момент бачив тільки радянські науково-популярні та пропагандистські фільми, які особливих емоцій не викликали. А тоді побачене під час фестивалю на екрані пробудило внутрішню дискусію.

Завдяки цій особливості – здатності включати глибинний діалог, – як на мене, документальне кіно значною мірою цікавіше за художнє.

Також, за моїм спостереженням, у кожному документальному фільмі про права людини наскрізною ниткою простежуються дві цінності, однокореневі слова – право і правда. Ці цінності мені близькі, оскільки все свідоме життя працюю з темою прав людини.

До організації кінопоказів Docudays UA долучився, ще коли працював помічником з прав людини міністра МВС по Харківській області у 2008–2010 роках. Тоді наочно побачив, як потужно впливає документальне кіно навіть на суворих правоохоронців. Пригадую, які сильні людські емоції викликав у міліціонерів фільм «Килимок» українського режисера з Харкова Андрія Роханського. Стрічка присвячена тематиці протидії міліцейському свавіллю та катуванням, вона дуже позитивно вплинула на більшість глядачів у погонах.

У 2012 році я став одним із регіональних партнерів (координаторів) Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA на Харківщині. Вирішив зробити все, щоб про фестиваль знали не тільки в Харкові, а й по всій області, організовував заходи у різних місцях: школах, бібліотеках, міліцейських відділках, військових частинах, виправних колоніях тощо. А коли працював прессекретарем управління пенітенціарної служби Харківської області, робив так, щоб наші фільми бачили в колоніях та СІЗО.

Мрія, що стала реальністю

На початку співпраці з Мандрівним фестивалем Docudays UA у Харкові вже було 3 регіональні координатори, тоді я й вирішив, що візьму на себе Харківську область. По-перше, у Харкові публіка була перенасичена подіями, до війни треба було ледь не голяка танцювати, щоб привернути увагу до культурних заходів. Тим часом в області подій завжди бракувало. По-друге, я вважаю, що круті ініціативи треба максимально масштабувати. Так виникла ідея робити покази там, де «не ступала нога» документального кіно про права людини. Як з’ясувалося потім, я не помилився.

Складно описати емоції, які ти відчуваєш, коли бачиш захоплені очі людей, які вперше за багато років прийшли в закинутий сільський клуб. Те саме відчуваєш, коли приїжджаєш з фільмами у школи, в бібліотеки. Якось робили показ у сільській школі. Після перегляду з усіма попрощалися, сідаємо в машину. Аж тут бачимо – діти прилипли до вікон, складають з пальчиків серденька, прикладають до шибок. Щасливі, усміхнені! Для них це була справжня подія.

Саме тоді я на практиці відчув нашу місію – створення можливостей для кожного в Україні дивитися талановите документальне кіно про права людини.

А ще впродовж останніх двох років мені вдалося реалізувати свою docu-мрію! Цей час був, без перебільшень, найбільш продуктивним та успішним для Мандрівного фестивалю у Харківській області. Про що я мріяв? Охопити нашими показами велику кількість освітніх установ регіону. Реалізувати мрію допомогла регіональна координаторка Анна Смаглюк, яка працює в Академії управління при президентові України, де створена ГО «Харківський університетський консорціум «УНІКОН». Завдяки співпраці ми охопили понад 10 вишів області.

Тогорічний фестиваль вийшов 100% «мандрівним». Я знайшов усі діючі хаби області – молодіжні, культурні, при громадських організаціях чи інших установах, та проводив там кінопокази. Фестивальні покази у Харківській області, організовані Громадським центром «ДУМА», відбулися у 26 населених пунктах. Фільми від Docudays UA переглянули близько 5600 глядачів та глядачок.

«Відкриваю кіноклуб!»

Після декількох років роботи з Мандрівним фестивалем я почав розширювати свою діяльність у ще одному напрямку роботи – організував Docu-клуб при своїй ГО «Центр правових та політичних досліджень «ДУМА». Перший кінопоказ відбувся 22 червня 2017 року.

Я вирішив, що мандруватиму з фестивалем не тільки в Чугуєві, не тільки в Харкові, а тому мені потрібен пересувний кіноклуб, щоб їздити з фільмами по області. Зареєстрував кіноклуб «ДУМАй!» і зміг проводити кінопокази не лише під час Мандрівного фестивалю, а цілий рік. На сьогодні в межах кіноклубу відбувся вже 105-тий показ. А ті, що проходили в бібліотеках до відкриття кіноклубу, я сюди навіть не враховую.

Пишаюся тим, що завдяки великій мережі контактів можу допомогти людям. Думаю, що в цьому моя сила. Мережа Docudays UA, без перебільшень, схожа на велику сім’ю, де всі допомагають одне одному. Це справжня синергія! Коли нові координатори навчаються у досвідчених, а потім навпаки. Приміром, мої менті, яким я передавав свій кіноклубний досвід, сьогодні вже на такому рівні, що я сам іноді прошу в них поради.

Цього року мені вже вдалося провести 15 заходів у межах діяльності кіноклубу Docudays UA «ДУМАй!». Зокрема, 4 покази в онлайні – у співпраці з Zero Waste Academy, їх відвідала 71 особа.

А ще Docudays UA подарував мені найкращого друга – Григорія Курачицького, регіонального координатора Мандрівного фестивалю Docudays UA на Донеччині. Ми з ним неодноразово проводили спільні заходи, допомагаємо один одному порадами. Дружу з Ігорем Кофманом, який є професіоналом у документальному кіно, і навчив мене багато чому. І немало інших людей із команди Docudays UA стали моїми надійними друзями й соратниками.

Як відстежувати зміни

Будь-яка діяльність має давати чіткі видимі результати. Але як виміряти свою ефективність у такій особливій діяльності? Мій досвід каже: спостерігати за людьми. Поясню на історіях.

1. Ця ситуація відбулася під час Мандрівного фестивалю у хабі PIXEL міста Лозова Харківської області. На показ прийшла дівчина, яка працює у Центрі безоплатної правової допомоги. Вона так цікавилася усім, що відбувається! Захотіла впровадити побачене та почуте, включно з проєктами Docudays UA, у свою роботу. Я розповів їй про всі можливості й через деякий час Анастасія відкрила кіноклуб.

Минулого року я був її ментором. Анастасія Кушнір, модераторка кіноклубу Docudays UA при громадській ініціативі «Моє покликання», просто горить тим, що робить! Коли у Лозовій «гаряче», вона показує фільми онлайн, коли спокійно – проводить офлайн-події.

2. Ще раніше познайомився з черкащанками, які працюють у темі протидії торгівлі людьми. Тож до 30 липня, Всесвітнього дня протидії торгівлі людьми, вдалося з ними організувати показ фільму «Раби» в Обласному ресурсному центрі для молоді.

Перший раз глядачі зібралися завдяки оголошенню, а вже другого разу, видно, спрацювало «сарафанне радіо», прийшло більше людей, і 8 осіб з місцевої громадської організації. Вийшла дуже вдала подія! Я запросив до обговорення Марину Стадник, експертку з протидії торгівлі людьми. Вона розповіла, що відбувається в Україні на окупованих росією територіях, навела приклади. Після її виступу одна відвідувачка розповіла, що з її родичем сталася схожа біда. А я проконсультував, куди варто звернутися за допомогою.

Я завжди так роблю: після перегляду фільму не просто залишаю людей зі своїми думками й проблемами, а намагаюся дати поради, посилання на корисні ресурси чи матеріали.

Війна. Місяці поневірянь

Чугуїв – Болехів

4:30 ранку 24 лютого. Підриваюся з ліжка від вибухів. Як виявилося згодом – обстрілювали воєнний аеродром. Чугуїв – військове містечко, одним із перших зустріло війну.

На жаль, те, про що нас попереджали, те, у що не хотілося вірити, перетворилося на реальність. З першого дня повномасштабного вторгнення життя стало схожим на пекло.

Чугуїв розташований на північному сході від Харкова, через нас пройшли росіяни. Ми фактично опинилися в «мішку»: з півночі, сходу та півдня місто було оточене, а на заході орки обстрілювали дорогу на Харків.

Перед війною я читав статтю про безпеку під час військових дій, вона починалася так: «Якщо бойові дії наближаються, ви маєте зробити все можливе та неможливе, аби не опинитися в зоні бойових дій: ви маєте виїхати». На жаль, ми цього не зробили. Дружина категорично відмовилася, бо доглядала свою 82-річну матір. Тож ми залишилися вдома.

Моя донька на той момент була в Харкові – в Індустріальному районі, який теж бомбив ворог. Вона, зять та дві внучки, 7 та 13 років, 12 днів просиділи в погребі під постійними обстрілами.

Для розуміння: з Чугуєва до Харкова – 20 км, але навіть за 10 000 гривень водії таксі відмовлялися їхати. Одного дня росіяни бахнули склад з боєприпасами, які вибухали протягом 3-4-х годин, ми рахували їх, ховаючись у погребі. Було дуже страшно, бо ми не знали, що це: чи це росіяни наступають, чи гатять по місту.

Я не міг ні їсти, ні спати, ні говорити. Постійно думав про те, як вивезти жінок і дітей.

Після сильного обстрілу на початку березня дружина таки погодилася їхати. Тещу вмовити тоді не вдавалося. І фактично з того моменту почалася моя «подорож-епопея», яка закінчилася тільки сьогодні. [Інтерв’ю записане 12 серпня – ред.].

7 березня нас вивезли з Чугуєва. Дістатися до Харкова допомогли волонтери. Їхали якимись об’їзними шляхами із завішаними в автомобілі вікнами, щоб не наражати себе на небезпеку. Водночас інші волонтери везли мою доньку, внучок та ще двох знайомих, які переховувалися у підвалі.

Прийшли на той залізничний вокзал, сльози течуть, всі налякані. Та я сам плакав.

Словом, до рідного міста не повернувся. Відчув відповідальність за кожну з шести моїх дівчат.

Їхали понад добу, через повітряні тривоги та зупинки. Доїхали до м. Болехів Івано-Франківської області. Думали лишитися, але там теж почалися повітряні тривоги. Дівчата падали на підлогу і плакали. У мене серце не витримувало! Ще й ходили чутки, що Білорусь ось-ось нападе. Вирішив відправити їх за кордон. Зараз мої рідні живуть у Німеччині. Місяць мешкали у таборі для біженців, тепер більш-менш обжилися, хоча й плачуть, і хочуть додому. Внучки пішли до школи…

Болехів Долина

Потім перебрався до сусіднього міста Долина на Івано-Франківщині. Там волонтерив у лікарні, допомагав розвантажувати ліки і як комунікаційний менеджер та редактор. Писав статті для їхнього сайту та соцмереж. А вони мені натомість запропонували жити в палаті для вояків УПА.

Прожив там місяць, може, жив би й далі, але в Чугуєві залишилися теща й син. Треба було їх звідти витягти.

Долина Полтава

Почав планувати переїзд! Про те, що я шукаю прихистку, дізналися у мережі Мандрівного Docudays UA, тоді Тетяна Білоброва, колишня регіональна координаторка фестивалю у Полтаві, запропонувала зупинитися в її батьків на дачі. Тож за деякий час поселився там з сином і тещею. Таня також відвідувала з подарунками моїх рідних у Німеччині.

Полтава Черкаси

Але це була дача. Дача у квітні. На вулиці холодно. Тож я був змушений шукати тепліше житло. Знову звернувся до знайомих. Так ми опинилися в Черкасах. Але через місяць мій син із тещею вирішили повертатися додому, переконати їх залишитися не вдалося. Незабаром поїхав їх провідати. А вже 21 червня (цю дату я ніколи не забуду) стало чи не найстрашнішим днем для Чугуєва. Сильні обстріли та вибухи відбувалися постійно. Ракета прилетіла на автостанцію, де в результаті загинуло 6 людей. Того ж дня у моєї тещі на городі розірвалися три касетні міни зі «смерча». А коли я приїхав до неї, вибухи почалися знову й за 30 метрів від нас розірвалася міна… Наступного дня тещу вивіз із Чугуєва і відправив за кордон до рідних.

Останнім часом жити в Чугуєві стало взагалі нестерпно. Тож саме сьогодні, 12 серпня, у Міжнародний день молоді, сина вивезли з міста волонтери. До речі, він теж часто долучався до Мандрівного фестивалю як фотограф, любить документальне кіно і має правозахисну самосвідомість… Нарешті, тепер хоч трохи видихну.

Вірю: наступна зупинка – рідна Харківщина

Впродовж півроку я допоміг багатьом людям вибратися з пекла російських обстрілів і знайти для себе прихисток. Постійно зідзвонювався з волонтерами, передавав контакти, давав поради.

Єдність та взаємопідтримка українців ще ніколи не відчувалася так сильно.

Також під час перебування на заході України активно долучався до розвантаження-завантаження та сортування гуманітарних вантажів, що йшли на схід нашої держави. Співпрацюю з програмою «Мріємо та діємо», яка надає поміч молодіжним просторам, зокрема, на Харківщині.

Що буде далі? Якщо залишуся в Черкасах, то планую тут провести Мандрівний фестиваль Docudays UA. А якусь частину, можливо, онлайн, хочу організувати для Харківської області. Де б я не був, що б не робив, моя діяльність завжди дотична до Docudays UA.

Складно планувати, коли не знаєш, що буде завтра. Єдине, у чому я впевнений, – це в нашій перемозі. Все буде Україна!

Моя наступна зупинка – рідна Харківщина!

Інтерв’ю записала Христина Біляковська

Суспільне Культура

«Ми впевнені, що про права людини потрібно говорити завжди»

«Ми впевнені, що про права людини потрібно говорити завжди»

У Києві 11–13 листопада відбувся 19-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Через війну він проходив у скороченому форматі кіновікенду та мав назву «Надзвичайний стан».

Незважаючи на рашистську агресію, Фест, зусиллями його невгамовної команди, відбувся – з першокласними фільмами та глядацькими аншлагами, з перформансами та правозахисними подіями!

На Фестивалі ми взяли інтерв’ю у виконавчої директорки громадської організації «Докудейз» Світлани Смаль.

– Зараз Docudays UA проходить за часів війни. І, напевно, є якісь особливості організації та проведення Фестивалю за умов воєнного стану?

– Добре, що нам вдалося його організувати. Як Ви знаєте, ми його перенесли з березня на невизначений термін. Але влітку повернулися до цієї ідеї, тому що вважали і вважаємо, що наш Фест – на часі. І вирішили провести Фестиваль у листопаді в Києві, після чого – Мандрівний Docudays UA у 22 областях України. Особливості, звичайно, є, оскільки лише частина нашої команди в Києві, частина перебуває в інших містах України, а частина – за кордоном. І, хоча це ускладнювало нашу роботу, адже нам фізично не вистачало поряд тих людей, з якими раніше робили Фестиваль. Однак ми вели спільну підготовчу роботу в режимах офлайн та онлайн – і ми впоралися!

– Характерно, що за часів епідемії коронавірусу Фест переносили в онлайн, а нині війна – взагалі найстрашніше, що може бути, а Фестиваль таки відбувся в офлайні, це просто чудо якесь! А чому важливо було його організувати, як то кажуть, «наживо»?

– Це чудо, яке створила наша команда! На наше глибоке переконання, людям не вистачає зараз спілкування, підтримки, обміну думками. Наш Фестиваль – про права людини. Ми впевнені, що про права людини потрібно говорити завжди, і у війну – так само. Наш Фест – це майданчик, на якому люди можуть відчути взаємодію та спорідненість. Проведенням Фестивалю ми показуємо, що не боїмося, незважаючи на те, що ворог намагається залякати людей в Україні своїми підступними обстрілами. І ми робимо і будемо робити свою улюблену справу!

Збірка фільмів цьогорічного Docudays UA складається зі стрічок, які ми готували на березень (ще в мирному Києві), і з тих, які вироблені вже після 24 лютого. І повірте, там є що дивитися, є про що поговорити! Можна повернутися до тих тем, що були ще до початку повномасштабної агресії росії проти України, і можна обговорити те, що турбує нас сьогодні.

– Показово, що Фестиваль відкрився в той день, коли ЗСУ звільнили Херсон. Я знаю, що значна частина команди Docudays UA родом з Херсону… Отже, як ви це сприйняли, як ви це оцінюєте?

– Ми дуже тішилися. Коли я дізналася, в мене просто «мурашки» по шкірі бігали від радощів. Це для нас така подвійна звитяга! Скоро херсонська команда, я думаю, зможе повернутися додому. Визволення Херсону – це гарний знак, який означає, що незабаром війна закінчиться Перемогою України!

Записав Юрій Чумак

#DocudaysUA

Переважна більшість молодих переселенців Лозівської громади відчувають себе її частиною

Переважна більшість молодих переселенців Лозівської громади відчувають себе її частиною

Це слідує з результатів опитування молоді з числа вимушених переселенців, що переїхали до Лозівщини під час війни. Дослідження проведене у вересні 2022 року в рамках громадської ініціативи «Лозівські підлітки та переселенці – мріємо та діємо разом!», яка спрямована на підвищення рівня соціальної інтеграції підлітків-ВПО в життя громади.

Всього було опитано 25 молодих людей віком 15 – 35 років. З них більшість – 17 – склали дівчата та хлопці 15–20 років. Серед тих, хто погодився відповісти на питання анкети, було 15 юних осіб жіночої статі (60% від опитаних) та 10 юнаків (40%).

На запитання «Як давно Ви проживаєте у Лозівській громаді», 3 особи (12%) вказали, що до 3-х місяців, 8 (32%) – до 6 місяців, а 14 (56%) зауважили, що вже більше 6 місяців.

Характерною виявилася географія їх внутрішнього переміщення: як виявилося, з іншого населеного пункту Харківщини переїхали 11 людей (44%), з Донецької області – 9 (36%), з Луганської області – 5 (20%). З іншого регіону України не виявилося жодного ВПО з числа опитаних. І це й не дивно, адже Харківська область знаходиться на сході нашої країни, межує з Донеччиною та розташована неподалік від Луганщини. А те, що окупанти на початку війни захопили північ та схід Харківщини, заподіяло значне переселення людей саме звідтіля до більш безпечних районів області.

Де ж мешкають молоді ВПО зі своїми сім’ями у Лозівській громаді? Трохи більше половини опитаних – 13 людей (52%) зараз живуть у своїх рідних та близьких, наявність яких, вочевидь, і зумовила тимчасове переселення сюди. 5 (20%) проживають у гуртожитках та інших прихистках, а 7 (28%) – в орендованих приміщеннях.

Рід занять молоді з числа внутрішньо переміщених осіб розподілився наступним чином: 16 (64%) навчаються у старших класах або є студентами, працюють 2 (8%), не змогли знайти роботу (є безробітними) 6 (24%). Одна молода жінка віком 26–30 років зазначила, що є волонтеркою, що «потягнуло» на 4% опитаних. З огляду на те, що чимало соціально активних переселенців, які вже завершили освіту, так і не змогли знайти роботу у Лозівській громаді, питанню сприяння працевлаштуванню ВПО слід приділити додаткову увагу.

На запитання «Чи маєте Ви друзів серед молоді Лозівської громади?» 18 (72%) відповіли стверджувальне «так», лише 1 (4%) – «ні», а 6 (24%) засвідчили, що «є люди, з якими я спілкуюся, але друзями їх назвати складно». Причому, серед тих, хто визнав наявність таких складнощів із дружбою на новому місці, більшість склали молоді люди віком 26–35 років. Вірогідно, не маючи спільного спілкування під час навчання та, натомість, маючи складнощі з працевлаштуванням, їм дійсно важко знайти собі друзів.

Коли у переселенців спитали, «Чи є у Вас можливість цікаво проводити дозвілля у Лозівській громаді?», тільки 6 (24%) поставили відмітку напроти слова «ні», а 2 (8%) посвідчили, що їм «вистачає смартфона та/або телевізора». Решта 17 (68%) відповіли ствердно «так». Серед місць такого дозвілля вони вказали: бібліотеку (шкільну бібліотеку) – 3 (12% від усіх опитаних), молодіжний центр на базі Панютинського ліцею – 3 (12%), школу – 4 (16%), парк, кіно, спортзал – 7 (28%).

Серед тих молодих ВПО, хто заповнили анкети, 19 (76%) задоволені якістю освітніх послуг у Лозівській громаді, 1 (4%) не задоволений ними, а 6 (24%) указали, що вони та члени їхніх родин не отримують освітні послуги (не відвідують дитячий садок, не навчаються у школі, закладі професійно-технічної освіти, коледжі тощо).

Якісними медичні послуги в Лозівській громаді назвали 16 респондентів (76%), не погодились із цим 2 (8%), а 7 (28%) поставили позначку напроти «мені та моїм рідним не доводилося звертатися за медичною допомогою».

Наводить на роздуми оцінка ситуації з психологічною поміччю молодим переселенцям. На запитання «Чи отримували Ви психологічну допомогу після переїзду до Лозівської громади?» відповіли «так» 7 (28%) опитаних, 5 (20%) повідомили, що ні. Натомість, більше половини – 13 (52%) наголосили: «мені не потрібна така допомога, тому я за нею не звертався/від неї відмовився». Це може свідчити про те, що загальноукраїнська тенденція, коли багато хто не бачить особливої різниці між психологом та психіатром, тому не бажає звертатися за психологічною допомогою, торкнулася й вимушених переселенців. Більшості з яких, така допомога, через пережиті важкі стреси, напевно, потрібна. Отже, цьому питанню слід приділити більше уваги відповідним службам Лозівської громади.

На запитання «види гуманітарної допомоги, яку Ви (Ваша сім’я) отримували, проживаючи у Лозівській громаді?», респонденти зазначили продукти харчування – 24 (96%), засоби особистої гігієни – 14 (56%), одяг/взуття – 12 (48%). «Інше» вказала 1 особа (4%), щоправда, не назвала, що саме. Сума процентів із приведених відповідей перевищує 100%, тому що можна було обирати кілька варіантів.

Цікаво, що переважна більшість молодих переселенців виявилися дуже скромними, адже на запитання «Які потреби/проблеми Ви маєте?» 21 із них (84%) відповіли «На даний момент базові потреби задоволено», «Всього вистачає» або просто «Не маю». Тільки одна жінка 31–35 років відмітила потребу в засобах гігієни, а 3 юних чоловіків віком 15–20 років серед потреб назвали: 1) «хотілося б займатися ремонтом техніки та зварювальними роботами», 2) «більше грошей» та 3) «власний будинок».

Для розуміння рівня соціальної інтеграції молоді з числа ВПО в життя місцевої спільноти важливим було запитання «Чи відчуваєте Ви себе частиною Лозівської громади?». На нього відповіли «вже відчуваю» 20 молодих людей (80%), «ще не відчуваю» – 3 (12%), «іноді відчуваю, іноді – ні» – 2 (8%). Таким чином, як бачимо, молоді переселенці виявляють достатньо високі адаптивні якості. Та, ймовірно, до них дійсно добре та гостинно поставилися у Лозовій.

Також слід відмітити, що жоден із опитаних не назвав себе «людиною, від якої «відгородилися» у відповідь на запитання «Як би Ви оцінили власну роль у житті Лозівської громади?». Хоча як «стороннього», спостерігача себе наразі оцінюють 7 (28%), пасивного учасника – 5 (20%), активістом відчувають 8 (32%). А 5 молодих осіб (20%) віком 15–20 років (4 юнака та 1 дівчина) зазначили, що вони є лідерами у своїх групах у громаді, що їх прийняла.

На заключне відкрите запитання «Як Ви вважаєте, яку громаду можна назвати ЗГУРТОВАНОЮ?», були надані такі відповіді: «Громада, в якій кожен почуває себе потрібним, захищеним», «Та, в якій люди допомагають один одному і вирішують важливі питання разом», «Яка слідить за порядком у своєму місті та допомагає іншим людям», «В якій місцева влада та населення знаходять спільну мову для вирішення проблем», «Де всі співпрацюють для вирішення важливих питань», «Де всі розуміють один одного». Одна пані написала: «Я була вражена, як всі тут співпрацюють у соціальних мережах». 3 людей не знайшлися, що відповісти. А 13 (52%) просто написали: «Лозівська територіальна громада».

P.S. Анкету розробила ініціативна група команди молоді громадської ініціативи «Лозівські підлітки та переселенці – мріємо та діємо разом!» у співпраці з фахівцями громадської організації «Центр правових та політичних досліджень «ДУМА». Опитування проводилося у межах проєкту «Всі різні – всі свої» програми «Мріємо та діємо» (IREX Україна).

P.P.S. Звісно, що дане міні-опитування на може претендувати на соціологічну точність та репрезентативність. Утім, його результати, безумовно, демонструють певні тенденції. Та можуть стати в нагоді місцевим владникам – як то кажуть, для врахування в роботі.

На фото: один із заходів ініціативи «Лозівські підлітки та переселенці – мріємо та діємо разом!»

Георгій Кобзар

Харків – любов не з першого погляду

Харків – любов не з першого погляду

Я пішов у 5-й клас школи, коли мого батька перевели служити з Чернігова до Чугуєва Харківської області. І перші мої візити до Харкова, чесно кажучи, не дуже надихали. Місто приголомшувало, «прибивало» не тільки своїми великими розмірами, але й суцільною сірістю, пилом та сміттям на вулицях. Любов до Харкова прийшла набагато пізніше.

Лихі 90-ті промайнули під знаком розвія ринкової (скоріше, базарної) торгівлі, коли кіоски, лотки та просто столики з різним крамом з’являлися у Харкові не тільки біля вокзалів, станцій метро та зупинок громадського транспорту, але й скрізь, де була хоча б мінімальна можливість ті кіоски, лотки та столики втулити. В ту пору ми обурювалися: мовляв, «як же ж задовбали ці торгаші», а зараз прийшло розуміння, що саме коробейники з «кравчучками» врятували тоді нашу економіку.

У 2001 році вперше довелося побувати на Західній Україні – у файному місті Івано-Франківську. І побачене мене здивувало – будинки в цьому місті не сірі, як у тодішньому пострадянському Харкові, а розфарбовані у різні кольори мальовничої палітри (а що, так можна було?!). Виявляється – можна, і не тільки в західних регіонах України. На мою думку, розцвіт – в усіх сенсах цього слова – почався у Харкові в 2004 році, коли місто святкувало своє 350-річчя. Тоді провели доволі значну реконструкцію будівлі велетенського Держпрому, а також привели до тями кілька інших домів у центрі Харкова.

З тих пір Харків розвивався стрімко. Друге за населенням та економічним потенціалом місто в Україні почало наочно демонструвати, що багато в чому може не поступатися й Києву. У Харкові не тільки найбільший ринок у Східній Європі (біля м. Академіка Барабашова), але й найвища кількість вишів та студентів в Україні. У Харкові не тільки величезна площа в нашій країні (майдан Свободи), але й шикарний Центральний парк культури та відпочинку… І цей перелік можна довго продовжувати.

Я зараз не буду зупинятися на постаті багаторічного керівника Харкова Геннадія Кернеса – історія розсудить його прихильників та опонентів. Але з пісні слів не викинеш – саме під його проводом Харків перетворився на місто, в якому чисто не тому, що не смітять, а через те, що завзято прибирають, в якому комфортно жити, в якому є де працювати та файно відпочивати.

Достатньо згадати, що жителі сусіднього російського Білгорода до 2014 року полюбляли приїжджати до харківських аквапарку, дельфінарію, зоопарку, скуповувалися та розважалися в багаточисельних місцевих ТРЦ. Зараз із Білгорода летять на Харків ракети, а колишні його російські відвідувачі скрипять зубами у безсилому замаху знищити наше любиме місто…

Раніше харків’яни часто сперечалися з приводу того, яким є 1,5 мільйонний мегаполіс. Хтось із гордістю заявляв, що місто – безперечний науковий та студентський центр України. Хтось наголошував, що місто лишилося купецьким, бо чималий внесок в його економіку приносять ринки та магазини. Хтось зауважував, що, незважаючи на значне зменшення обсягів виробництва, Харків зостається вагомим промисловим містом. Хтось додавав, що історико-культурна спадщина Харкова є просто неоціненною. Я й тут не буду приставати на будь-чию сторону, оскільки вважаю, що Харків є потужним завдяки поєднанню всіх цих та інших складових.

А зараз Харків ще й став сильним і міцним містом, яке мужньо тримає оборону від рашистської навали орків. Навіть більшість із тих харків’ян, хто раніше поблажливо ставилися до «руського миру», зіткнувшись із ним в реальному житті, жахнулися та зрозуміли, що нам не по дорозі з руснею. Волонтерські ініціативи та владники, добровольці, воїни тероборони та вояки ЗСУ дають відсіч ворогам, що підступно пнуться до Харкова з півночі та сходу. Харків став містом-героєм, перетворився на місто-залізобетон!

Я вже багато років працюю у Харкові, приїжджаю до нього по справах, приймаю участь у суспільному та громадському житті. Бо люблю Харків, як своє рідне місто. Так, це любов не з першого погляду. Але, певен – на все життя!

23 серпня Харків відзначає День міста. З Днем народження, Харкове! Миру, Перемоги! Все буде Україна!

Юрій Чумак

Рубрика

Росія розпочала в Україні ІV світову війну

Росія розпочала в Україні ІV світову війну

Неоголошена війна путінської Росії проти України триває вже 5 місяців. І з моменту, як РФ вдалася до відкритої агресії, почали лунати голоси політиків, які говорять про те, що ці бойові дії є провісником ІІІ світової війни.

Приміром, ще на початку березня радник керівника Офісу Президента України Михайло Подоляк заявив, що Третя світова війна вже почалась, але світ цього не розуміє. Як зазначив Подоляк, західна спільнота думає, що, якщо втручатиметься, то буде Третя світова війна. «Вона вже є. Це конкретні прояви Третьої світової», – наголосив він. Радник керівника ОП переконаний, що Росія не зупиниться на Україні, а піде з війною в інші країни.

Натомість, із початку цієї війни частими стали її порівнювання з ІІ світовою. Лунали навіть пропозиції назвати її «Вітчизняною війною українського народу». І певні паралелі дійсно напрошуються. Зокрема, закон про ленд-ліз на захист демократії в Україні від 9 травня 2022 року, згідно з яким США забезпечуватимуть український уряд воєнними ресурсами аналогічно з законом про ленд-ліз часів Другої світової війни. Крім того, чимало українців чекають на корінний перелом у війні та масований наступ нашої армії, як це сталося після Сталінградської та Курської битв у 1943 році.

Однак деякі аналітики, приміром, Олег Жданов та Юрій Швець, вважають, що війна зараз набула статусу позиційної. За таких умов противники здебільшого намагаються утримати зайняті позиції, ведуться масовані обстріли, воїни ховаються у бліндажах та окопах. Тому позиційну війну історики ще називають «траншейною» чи «окопною». І класичним прикладом є Перша світова, коли нечасті наступальні операції змінювалися на довгі місяці позиційної війни – в очікуванні, коли супротивник виснажиться. Звісно, що Україну аж ніяк не влаштовує такий сценарій розвитку подій, ми жадаємо якнайшвидшої Перемоги над ворогом. Утім, це вже трохи інша тема…

Зі свого боку насмілюся висловити думку, що нинішня війна скоріше є складовою IV світової. Розумію, що зараз купа народу здивується та почне волати: а коли ж тоді була ІІІ світова, як же ми її пропустили? Відповім: і дійсно «пропустили», адже якось не прийнято вважати так звану «холодну» війну ІІІ світовою. Але ж глобальна геополітична, економічна та ідеологічна конфронтація між Радянським Союзом і його союзниками – з одного боку, та США, країнами Західної Європи та їхніми союзниками – з іншого, що тривала фактично з моменту завершення ІІ світової аж до розвалу СРСР та так званого «соціалістичного табору» в 90-х роках минулого століття, мала чимало ознак війни. Та й нерідко супроводжувалася «звичаєвими» локальними війнами в різних частинах світу.

Понад століття назад, наприкінці 1918 року, дивлячись на мапу, можна було подумати, що Німеччина бере гору у І світовій війні, адже на той час її війська контролювали значні території колишньої Російської імперії, та й на Заході ще утримували певні загарбані шматки. Однак країнам Антанти вдалося досягти рішучої переваги та розпочати масований наступ. Ситуація всередині Німеччини загострилася, грянула революція. Нова влада незабаром підписала принизливий Версальський мирний договір. Ці події молодий на той час військовий Адольф Гітлер назвав «зрадницьким ударом ножем у спину Німеччині». На зміну «2-му рейху» прийшла демократична Веймарська республіка, недовге існування якої супроводжувалося політичними та економічними кризами. Прийшовши до влади, Гітлер, завзятий реваншистськими настроями, розв’язав ІІ світову війну.

Гадаю, саме ці історичні події згадував президент Франції Еммануель Макрон, коли нещодавно заявив, що дуже важливо не принижувати Росію, аби, коли бойові дії в Україні припиняться, можна було знайти дипломатичне рішення.

У 1980-х роках Радянський Союз теж нібито перебував на верхівці своєї могутності. Маючи численних сателітів у вигляді «соціалістичних» країн та купу підгодованих «союзників», що проголосили про своє бажання розбудовувати «соціалізм», в Європі, Азії, Африці та навіть у Латинській Америці, СРСР вліз ще зі зброєю в руках до Афганістану та намагався протистояти Заходу в гонці озброєнь. Але надірвався. Прийшла «перебудова», «соціалістичний табір» розпався, а сама імперія зла розвалилася. Ці події відносно молодий тоді КДБ-шник Володимир Путін розцінив як «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття». На зміну комуністичному режиму прийшла відносно ліберальна влада Бориса Єльцина, правління якого, втім, супроводжувалося політичними та економічними кризами. Прийшовши до влади, Путін, завзятий реваншистськими настроями, розв’язав… порахуйте самі, яку за порядковим номером, війну, що має всі шанси перерости на світову.

Тобто, побоювання щодо того, що зараз Росію «принизять» та вона вдасться до агресивних дій у відповідь – м’яко кажучи, є запізнілими. Бо це вже відбулося. Навпаки, колективному Заходу слід докласти всіх можливих зусиль задля того, аби «придушити гадину», добитися нищівної поразки путінської воєнщини. Бажано до того, як вона розпалить справжню IV світову в інших країнах та на інших континентах. А потім, як у Німеччині після ІІ світової війни, провести на уламках нинішньої Російської імперії денацифікацію – систему заходів зі звільнення економіки, політики, культури, ЗМІ та юриспруденції від впливу та наслідків нацизму. У даному випадку – його сучасного різновиду – путінізму. І денацифікацію слід здійснювати разом із демілітаризацією та демократизацією суспільства і державних інститутів. Тоді є шанс, що хижий двоголовий російський орел більше не зможе клювати сусідні країни та народи.

Юрій Чумак, Голова Центру правових та політичних досліджень «ДУМА»

Рубрика

«Волонтери допомогли Україні залишитися українською»

«Волонтери допомогли Україні залишитися українською»

Як волонтери допомагають армії та наближають мир, обговорювали учасники та учасниці  показу фільму «Мир», що відбувся в онлайні 26 листопада.

Коротка та емоційна стрічка з репертуару кіноклубів Docudays UA від режисера Сергія Лисенка, сповнена рефлексій та чесних розмов. Головний герой Мирослав Гай – актор та хореограф-постановник у проєкті «Танцюють всі», а також боєць Національної гвардії на Сході, а ще засновник волонтерського фонду, що допомагає українському війську у зоні бойових дій.

В обговоренні стрічки взяли участь Вікторія Дворецька – колишня військова, керівниця ветеранського відділу фонду «Повернись живим», Володимир Шевченко – співзасновник волонтерського об’єднання «Ядро» (Тернопіль), регіональний координатор взаємодії з громадськістю Уповноваженого ВРУ з прав людини, Наталя Бімбірайте – співорганізаторка Координаційного волонтерського центру (Херсон), керівниця проєкту «Шерифи для нових громад».

Приємним «бонусом» для глядачів стало те, що до заходу приєднався й сам Мирослав Гай. Він повідав, що на початку війни на Сході України наша армія була у занепаді, не вистачало одягу та взуття, оснащення та продуктів, військова техніка перебувала у кепському стані. Тому, повернувшись із фронту, Мирослав вже мав розуміння, чого потребують наші військові, й активно долучився до волонтерського руху.

За словами Мирослава, на сьогоднішній день вітчизняні Збройні Сили перебувають у набагато кращому стані, тому допомога з боку волонтерів теж змінила свої вектори. Вже немає нагальної необхідності кожного разу самотужки їхати на лінію зіткнення, адже речі можна й «Новою поштою» відіслати. Натомість, є потреба у технічній допомозі. Так, останнім часом очолюваний Мирославом Благодійний фонд «Мир і Ко» встановлює на Сході радіоточки, які доносять українські новини та музику не тільки до позицій наших воєнних, але й «накривають» території Донбасу, окуповані ворогом.

Вікторія Дворецька, яка проходила військове навчання разом із Мирославом, розповіла, що в 2014-му році в українських вояків «легше сказати, що було, а не чого не вистачало, бо не вистачало майже всього». І добровольці у батальйоні «Айдар» мали лише 58 автоматів на понад 150 бійців. І були в поганому однострої та у власних кросівках і кедах. І всі ці роки волонтери активно допомагали нашому війську. Та продовжують допомагати.

Як ініціативні громадяни та громадські організації Тернопільщини об’єдналися в «Ядро», збирали та відвозили на Схід України продукти, одяг, «буржуйки» та інший реманент, купували для військових частин автівки, оповів Володимир Шевченко. Зараз, коли ситуація на фронті стабілізувалася, він, разом із однодумцями, готує юних пластунів, які в майбутньому зможуть стати надійною зміною для наших вояків.

А Наталя Бімбірайте нагадала, що початок російської агресії проти України відбувся в Криму, і перших вимушених переселенців звідтіля прийняла саме сусідня Херсонщина. Тривалий час існувала реальна загроза вторгнення з Криму. Тому волонтери стали активно допомагати нашим військовим, які боронять Південний кордон (до речі, Сергій Лисенко має в своєму режисерському «арсеналі» й однойменний фільм, героїнею якого виступила сама Наталя Бімбірайте). Як наголосила Наталя, волонтери тоді по всій країні буквально підняли нашу армію. І, тим самим, допомогли Україні залишитися українською.

Як зазначив модератор заходу, голова Центру правових та політичних досліджень «ДУМА» Юрій Чумак, зараз очолюваний Наталею Бімбірайте проєкт «Шерифи для нових громад» вивчає та поширює успішний досвід громад України у вирішенні безпекових питань, тим самим сприяючи підвищенню рівня безпеки в усій нашій країні.

На завершення представник Zagoriy Foundation Ліор Ходос закликав усіх робити добрі справи, заради допомоги один одному. Він процитував слова Мирослава Гая: «Станьте волонтерами хоча б на один день!» та відмітив, що поле для волонтерства в нашій країні є широким, адже чимало людей потребують помочі з боку суспільства.

Зауважимо, що показ пройшов під гаслом «Твори добро через документальне кіно!» та був приурочений до Щедрого Вівторка – Всеукраїнського дня добрих справ. Захід був організований спільними зусиллями Мережі DocuClub і Zagoriy Foundation.

Георгій Кобзар