Select Page
Век воли не видать?

Век воли не видать?

«ПЖ» на тюремном сленге означает «пожизненник» (по-украински – «довічник»). На сегодняшний день в Украине насчитывается 1601 лицо, осужденных к пожизненному лишению свободы. И каждый год их число увеличивается приблизительно на 50.

10 апреля из знаменитой Качановской исправительной колонии №54 освободили приговоренную к пожизненному заключению Любовь Кушинскую. Ее обвинили в заказном убийстве 2-х человек. Сама же Кушинская заявляла, что ее подставили высокопоставленные работники правоохранительных органов, чтобы не возвращать ей долг в несколько сотен тысяч долларов.

Любовь провела за решеткой 27 лет и 9 месяцев. Она стала первой женщиной в Украине, осужденной к пожизненному лишению свободы, которую помиловал президент.

Разумеется, Кушинская мечтала об оправдательном приговоре, но при нашей судебной системе это почти невозможно. Помогла поддержка со стороны одного из народных депутатов, который, узнав о судьбе узницы, хлопотал об ее освобождении перед президентом.

11 апреля в Киеве состоялась премьера документального фильма «ПЖ», снятого студией Real Stories Production совместно с правозащитной организацией «Ассоциация УМДПЛ». Героем трогательной и пронзительной ленты стал Вячеслав Подварчан. Кстати, автор фильма, режиссер Ксения Кравцова сознательно ушла от того, чтобы в ленте шла речь о том, за что осужден Вячеслав, все юридические тонкости остались за кадром.

В кадре – внутренний мир человека, его переживания, стихи, мысли вслух. И лишь в конце, в титрах, короткая фраза: «В конце 1990-х украинские власти боролись с засильем организованной преступности. Суды временами выносили слишком жесткие приговоры. Вячеслав Подварчан до сих пор обжалует суровость своего наказания, требуя пересмотра обстоятельств дела».

В недрах «всемирной паутины» удалось найти такую информацию: «Полтавчанин Вячеслав Подварчан проходил срочную службу в особом отделе военной контрразведки Службы безопасности Украины, участвовал в боевых действиях на Кавказе, служил в спецназе, имеет государственные награды. Отбывает наказание за убийство. Говорит, что его не совершал: «Нас было четверо, мы приехали на встречу. Стреляли в меня – попали в моего товарища. За его убийство меня и осудили. Грубо говоря, я сижу за убийство человека, который меня спас».

Правозащитники считают, что подобных историй с судьбами людей, отбывающих «ПЖ», может быть немало. И поднимают вопрос о том, чтобы и у пожизненников была реальная перспектива условно-досрочного освобождения.

«Пока человек жив, пока у него бьется сердце, я верю в то, что он может исправиться, может стать ЧЕЛОВЕКОМ»,  – заявил на пресс-конференции, посвященной выходу фильма «ПЖ» тюремный капеллан Артур Гузеев.

Ведь цель уголовного наказания – исправление и перевоспитание. Но, если государство ставит на человеке клеймо «ПЖ» с эфемерной возможностью пересмотра приговора, оно фактически расписывается в неспособности своей «пенитенциарной» системы ресоциализировать бывшего преступника и вернуть его в общество.

Справка:

Пожизненное лишение свободы в Украине является высшей мерой наказания (с момента отмены смертной кары в 2000-м году) и применяется к лицам, совершившим наиболее тяжкие преступления, например, умышленное убийство с обстоятельствами, отягчающими наказание.

Несмотря на то, что наказание называется «пожизненным», законодательство предусматривает определенные условия, при которых лицо, осужденное к такому виду наказания, может освободиться. После отбытия не менее 20 лет заключения, осужденный при «добросовестном поведении и отношении к труду» может подать ходатайство о его помиловании президентом Украины. В случае удовлетворения ходатайства Президент Украины издает указ, согласно которому заменяет осужденному дальнейшее отбывание наказания лишением свободы на срок не менее 25 лет.

Юрий Чумак

Харків’яни побачили «Білий танець» українських секс-працівниць

Харків’яни побачили «Білий танець» українських секс-працівниць

«Кожного разу, коли їдеш до клієнта, ти не знаєш, що на тебе там чекає»; «На дорозі сутенерства немає. На трасі сутенери – міліціонери». (Цитати жінок із фільму «Білий танець»).

«З точки зору секс-туризму України – найпривабливіша країна Європи зі столицею в Харкові». (Журнал «Фокус»).

30 березня 2018 року в прес-центрі KHARKIV Today в рамках кіноклубу документального кіно з прав людини «ДУМАй!» харків’янам було представлено стрічку «Білий танець». Фільм знято студією Real Stories Production за підтримки Асоціації УМДПЛ.

За 17 хвилин «Білого танцю» учасники заходу мали змогу побачити правдиві інтерв’ю чотирьох жінок: трьох секс-працівниць і «мамочки»-сутенерки. Дехто з героїнь сьогодні має іншу роботу, хтось займається громадською діяльністю, а хтось і досі стоїть на трасі, намагаючись заробити гроші на життя.

Не завжди жінки потрапляють у секс-індустрію з власної волі. Але й ті з них, котрі добровільно зробили такий вибір, зазнають регулярних принижень. Фільм висвітлює секс-роботу як явище із широкою гамою супутньої проблематики. Відверті історії, непрості долі…

По закінченні перегляду відбулось активне обговорення за скайп-зв’язком – з режисеркою стрічки Ксенією Кравцовою та однією з героїнь фільму директрисою Всеукраїнської благодійної організації «Легалайф-Україна» Наталею Ісаєвою.

Н. Ісаєва також була секс-працівницею. За її словами, у цю сферу потрапляють різні люди, незалежно від віку, освіти та зовнішності: «Є вчительки, є продавчині, які підробляють, коли у крамниці вихідні».

«На сьогоднішній день відсутня кримінальна відповідальність за проституцію, проте є адміністративна. До того ж, у Кримінальному кодексі залишилась стаття 302 – за створення або утримання «місць розпусти». І на цьому точиться багато зловживань з боку правоохоронців. Тому ми говоримо про необхідність декриміналізації секс-роботи, яка є певним видом послуг. Одночасно, звісно, ми проти експлуатації (торгівлі людьми), коли жінок примушують займатися проституцією та втягування в цю діяльність неповнолітніх», – наголосила активістка.

«Наразі найбільшим «сутенером» виступає держава, яка збирає з громадян чималі податки, що досягають ледь не половини доходів – і при цьому майже нічого не робить. Народні депутати та священики, які нерідко самі користуються послугами секс-працівниць, грають у «моральність». А ми виступаємо за надання легального статусу комерційному сексу, без дискримінаційних обмежень», – підкреслила Наталія Ісаєва

Питання, думки, репліки глядачів завжди отримували відверті відповіді. Чому жінки обирають таку небезпечну роботу? Які наслідки матиме декриміналізація на ситуацію з торгівлею людьми? Чи продовжується поліцейське свавілля щодо жінок, залучених у сферу комерційного сексу, після реформи правоохоронних органів? Чи дійсно декриміналізація захищатиме інтереси секс-працівниць? Чи можлива легалізація в українському вимірі? – Дискусія виявилася напрочуд жвавою й тривала майже дві години.

Як зазначила Ксенія Кравцова, це кіно, у першу чергу, про жінок, про їхні долі: «У моїх героїнь непроста, дуже ризикована професія. Мене зацікавило, як вони потрапляють туди. Врешті – хто вони? Було надзвичайно цікаво спілкуватися з ними. Ми звикли до штампів, що повія – така собі нафарбована білявка на високих підборах. Звичайно, бувають і такі, але я побачила справжніх жінок, які через усі труднощі пронесли своє «я».

На переконання керівника кіноклубу «ДУМАй!», очільника Харківського обласного осередку Асоціації УМДПЛ Юрія Чумака, у фільмі йдеться, насамперед, про вразливу групу людей, права яких теж повинні дотримуватися в державі, що оголосила себе правовою.

PS: Організатори заходу висловлюють щиру подяку прес-центрові KHARKIV Today за гостинність!

PPS: Незабаром виходить нова стрічка К. Кравцової та Real Stories Production з даної тематики – «Така робота».

Георгій Кобзар

Що робити, якщо не везе? Автобус пільговиків

Що робити, якщо не везе? Автобус пільговиків

«Пільговики з Харківської області не зможуть безкоштовно користуватися пасажирським транспортом у Харкові», – безапеляційно проголосили 10 січня 2018 року на сайті Харківської міської ради.

Мовляв, «держава переклала забезпечення компенсації за перевезення пільгового контингенту на плечі місцевих бюджетів. Тому все, що приймається Харківською міськрадою, тепер має стосунок тільки до жителів міста, і тільки вони мають право цим користуватися».

Проте, здається мені, пан Дульфан трошки погарячкував. Спробую довести це:

Рік тому було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду в міському пасажирському транспорті».

Ним встановлено, що Правила користування міським пасажирським автомобільним транспортом (як і Правила користування міським електричним транспортом) затверджуються відповідним органом місцевого самоврядування. Вони визначають порядок проїзду і його оплати, права та обов’язки пасажирів, а також взаємовідносини перевізників і пасажирів під час надання транспортних послуг, враховуючи особливості транспортної інфраструктури та наявність автоматизованої системи обліку оплати проїзду.

При цьому в закони «Про автомобільний транспорт», «Про міський електричний транспорт», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист» та деякі інші – внесені зміни, які, по суті, можна звести до того, що пільги на проїзд вказаним категоріям відтепер надаються «за наявності посвідчення встановленого зразка, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду – також електронного квитка, який видається на безоплатній основі».

Мало того, в законодавстві (наприклад, в Законі України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», хоча аналогічні норми є й в інших законах, присвячених категоріям громадян, щодо яких державою встановлені додаткові заходи соціального захисту) чітко прописано, що безплатний проїзд гарантується «незалежно від відстані та місця проживання».

Отже, ніде не зазначено, що дані категорії громадян при виїзді з населеного пункту, де вони проживають («прописані») та при в’їзді до Харкова втрачають надані ЗАКОНОМ (а не Харківською міською радою!) пільги.

Так, держава останнім часом переклала основний тягар щодо вирішення питання компенсації витрат на пільговий проїзд на місцеві бюджети. З іншого боку, вона залишає й більше коштів у містах. Тому, гадаю, підстав волати про нестачу грошей у керівництва Харкова не буде. Тим більше, якщо навести лад з фінансовими потоками, що надходять від реклами та торгівлі у міському транспорті, зокрема у метро, то бюджет значно «потовстішає».

Місцева рада, за бажання, може надати додаткові пільги на проїзд ще комусь (наприклад, почесним громадянам міста), але не має підстав на власний розсуд позбавляти будь-кого законодовчо встановлених прав.

Харківська міськрада має відповідати за територію своєї громади. Але це не дає міськраді права на території громади нехтувати законами, що діють у всій Україні.

У Харкові перевізники повинні забезпечувати пільговий проїзд всіх пільговиків, які живуть в Харкові і приїхали до Харкова (у Мерефі – всіх, що мешкають у Мерефі та приїхали до Мерефи, у Чугуєві – всіх, хто проживає у Чугуєві та приїхали до Чугуєва…). І так – повсюдно. Адже ті, хто приїжджають до Харкова (і пільговики, в тому числі), не тільки транспортом користуються, а ще й гроші свої залишають на ринках, в кафе, магазинах, аптеках, театрах і далі – скрізь. З чого, в кінцевому рахунку, певні податки теж в харківський бюджет надходять.

Також нагадаю: у нас дискримінація за ознакою місця проживання законодавчо заборонена! Чому громадянин України, який рятував Україну від ядерної катастрофи в Чорнобилі або ж захищав від російської агресії на Сході, приїжджаючи до Харкова, повинен позбавлятися своїх гарантованих державою прав і пільг?!!

В цілому підтримуючи ідею монетизації пільг, мушу зазначити: поки діє таке законодавство, яке діє, пільговий проїзд мають забезпечувати для ВСІХ пільговиків, незважаючи на «прописку».

За нинішніх умов правильним виглядало б розроблення процедури того, як немешканцям Харкова, які регулярно відвідують «першу столицю» та відносяться до пільгових категорій, надати можливість отримати пільгові електронні квитки.

Зауважу, що існує стаття 133-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (Порушення правил надання послуг та вимог безпеки при наданні послуг з перевезення пасажирів чи вантажів автомобільним транспортом):

«Безпідставна відмова від передбаченого законом пільгового перевезення громадян – тягне за собою накладення штрафу на водіїв транспортних засобів, громадян – суб’єктів підприємницької діяльності в розмірі 8 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

До речі, також не передбачено законодавством, скільки одночасно може їхати пільговиків (двоє чи вся маршрутка). Тобто те, що перевізники встановлюють свої квоти на перевезення, також є свавіллям. Отже, будь-яка відмова від перевезення пільгових категорій є незаконною. Незалежно від того, є чи немає компенсації, право пільговиків на безоплатний проїзд нікуди не зникає, не може бути обмежене та має бути забезпечене перевізником.

В разі, коли людина має право на пільговий проїзд, але її змушують платити або виганяють з автобусу/тролейбусу/маршрутки, потрібно викликати поліцію з метою складання протоколу про адміністративне правопорушення за ст. 133-1 КУпАП.

Юрій Чумак, правозахисник, голова ЦППД  «ДУМА»

Убиенная революцией*

Убиенная революцией*

«Революция, ты научила нас

Верить в несправедливость добра.

Сколько миров мы сжигаем в час

Во имя твоего святого костра?»

(Юрий Шевчук, группа «ДДТ»)

7 ноября 2017 года «стукнуло» 100 лет ВОСР. Великой октябрьской социалистической революции. Или октябрьскому перевороту. Или… Каждый может подобрать правильные, с его точки зрения, слова, для определения этого события.

Просто нас раньше учили, что «революция» – это слово, несущее позитивную смысловую коннотацию, а переворот, напротив – плохой термин. Типа, если к власти пришли хорошие парни – сие было революцией, а если плохие – то имел место быть переворот. Это как в случае с парой разведчик/шпион: первый – это наш, а второй – вражина, хотя функцию выполняют, в сущности, одинаковую.

Но, исходя из самого понятия (лат. revolutio – поворот, превращение, обращение – радикальное, коренное, глубокое, качественное изменение, скачок в развитии общества, природы или познания), революцией может называться только та смена власти, которая привела к радикальным изменениям в социально-экономических устоях, казавшихся доселе незыблемыми. А вот если в ходе пертурбаций на властном олимпе только меняются лица (а иногда – и рожи), сидящие возле бюджетного корыта, то на революцию данный процесс никак не тянет.

По моему глубокому (и укоренившемуся после 2-х украинских революций) мнению, само по себе слово «революция» не может быть облечено исключительно в позитивные «одежды». Поскольку эти «локомотивы истории» (так назвал революции Карл Маркс в своей работе «Борьба классов во Франции 1848 – 1850») перемалывают миллионы человеческих судеб под своими стальными колесами. Потому что идеалисты, фанатики и авантюристы, неизменно выходящие на историческую арену во времена быстрых (т.е. революционных) перемен, при внедрении своих социальных экспериментов мало думают о конкретных людях, помыслы строителей нового мира всегда заняты масштабами целых стран, континентов, рас, классов…

И пусть в меня бросают красные помидоры (хотя лучше – зеленые доллары )), но большевистский переворот в 1917 году на самом деле был революцией. Ведь коренным образом сломал сложившуюся систему и положил начало процессам, которые сказываются едва ли не на всем человечестве и по сегодняшний день. Даже нацисты были революционерами, хотя и пришли к власти в Германии законным путем, но потом радикально подмяли под себя всю госмашину и насаждали в Европе так называемый «новый порядок». Миллионы трупов на кровавом «счету» и у национал-социалистов, и у «интернационал-коммунистов», но ведь они же меняли все быстро и масштабно. Значит – революционеры.

Сколько «накосили» Великая французская революция, «Культурная» революция в Китае и многие другие «локомотивы истории», историки когда-нибудь посчитают более-менее точно…

Подытоживая, хочу высказать свои выстраданные выводы:

  1. По сути, Оранжевая революция в Украине не была таковой. И не только потому, что бодро революционизировавший со сцены Майдана в 2004-м Виктор Ющенко уже в 2006-м утвердил на должности премьер-министра Виктора Януковича. Но и потому, что… см. выше о лицах и корыте.
  2. Через 10 лет в Украине грянула революция – со всеми ее «атрибутами» – кровью, смертями, попытками внешней интервенции… Правда, из радикальных изменений в государстве она принесла пока только потерю Крыма. И безвиз. Но в жизни общества – повышение гражданского самосознания.
  3. Для большинства людей (НЕ идеалистов, фанатиков и авантюристов) революция – явление нехарактерное, болезненное, опасное, несущее страдания и разрушения, зачастую попирающее права человека. Посему нужно делать все возможное и невозможное, чтобы группы людей, страны, союзы государств, человечество развивались эволюционным путем. И чтобы до революций дело не доходило.

И да: я – не революционер, а эволюционер.

* В СССР популярным был сериал, называвшийся «Рожденная революцией». Имелась в виду советская милиция. Мой заголовок подразумевает, что революция убивает эволюцию. А также убивает и калечит многих людей.

Юрий Чумак