Июл 29, 2021
Як у Богданівській громаді організовано співпрацю в охороні громадського порядку, до якої долучаються члени товариства мисливців та рибалок.
Я як представник проєкту «Шерифи для нових громад» вже відвідував Богданівку, що на Дніпропетровщині. Тоді я дізнавався, як тут запроваджується програма наставництва для підлітків.
Однак богданівцям є ще чим поділитися у питаннях взаємодії поліції, влади та громадськості у забезпеченні безпеки у власній громаді.
Так, набуто цікавий досвід співпраці поліцейських із товариством мисливців та рибалок. Мені вдалося поспілкуватися з бригадиром Богданівського мисливського колективу Українського товариства мисливців та рибалок (УТМР) Сергієм Богомазовим, який розповів:
– У нашій громаді до лав УТМР входить понад 100 чоловік, з них близько 20 є активними помічниками правоохоронців. І поліцейські з нами проводять інструктажі, діляться інформацією, зокрема, про зниклих людей. А ми співпрацюємо, допомагаємо нашим правоохоронцям.
Приміром, нещодавно бабця заблукала в лісі, і наші представники – приблизно 10 чоловік – прочісували всі хащі, аж до 10–11 години вечора, і разом із поліцейськими знайшли стареньку. Також, коли пропав парубок, мисливці, поліцейські офіцери громади, кінологи з поліції та з громадської організації «Антарес», військовослужбовці Збройних сил та Національної гвардії спільно його шукали та, власне, знайшли.
Неодноразово ми ловили браконьєрів, що незаконно здійснювали вилов риби (наприклад, під час нересту) або ставили капкани на звірів. Після чого визивали поліцію, яка оформляла щодо порушників адміністративні протоколи. Раз на тиждень – два патрулюємо разом із поліцією лісові угіддя біля Богданівки.
Так само, ми фактично виконуємо функції таких собі «народних дружинників», оскільки, якщо помічаємо в громаді порушення публічного порядку, теж неодмінно викликаємо поліцію.
На запитання, чому мисливці та рибалки займаються у Богданівці непритаманній їм діяльністю, пан Сергій щиро здивувався:
– А хто ж тоді, якщо не ми? Я та мої товариші тут мешкаємо, працюємо, виховуємо дітей. І прагнемо, аби життя в громаді було нормальним, щоб усілякі шкідники, в тому числі й у людській подобі, не шкодили ані іншім, ані природі.
Поліцейський офіцер громади Ігор Качалов повідав про співпрацю в охороні громадського порядку:
– Задля того, аби лад був у громаді, необхідно, аби докладали зусилля всі небайдужі. Тому ми з напарником Іваном Костішиним налагодили співробітництво, крім УТМР, з місцевою амбулаторією, центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги, житлово-експлуатаційним комбінатом, з усіма школами та дитячими садками, Павлоградським відділенням кінологічного об’єднання «Антарес». Крім селищної ради та її структурних підрозділів, ми взаємодіємо з вуличними комітетами, старостами старостинських округів, депутатами місцевої ради.
Звісно, на шляху до наведення ладу, були й проблеми. Так, ПОГам довелося боротися з поширенням наркотиків опіумного ряду.
– Нам вдалося «взяти на гарячому» одного з основних постачальників цієї зарази – на прізвисько «Жираф». Після цього криміногенна ситуація в громаді значно покращилася. І за останні півроку був тільки один епізод з розповсюдженням наркотичних речовин – але ми теж затримали «баригу», – зауважив пан Ігор.
На моє запитання, як же поліцейські встигають і зі злочинністю боротися, і взаємодіяти з іншими структурами, і профілактикою правопорушень займатися, він пояснив:
– Розділили між собою обов’язки, в залежності від здібностей. Зрозуміло, що загальнополіцейськими функціями займаємося разом. При цьому ПОГ Костішин більше працює з молоддю, питаннями протидії домашньому насильству, соціальними проєктами. У той же час я акцентую увагу на запобігання порушень правил дорожнього руху, здійснення адміністративного нагляду, співпрацю з УТМР. Ми організували такий розподіл задля того, аби встигали робити все й одразу.
Чи дійсно богданівські поліцейські офіцери громади поспівають у вирішенні всіх безпекових питань у громаді, я запитав у голови Богданівської сільської територіальної громади Олексія Грищенка. І він жваво відповів:
– Наші поліцейські офіцери громади уособлюють високий професіоналізм, порядність та чесність. До 2019 року у нас був один дільничний. І, коли його викликали, він приїжджав за годину-дві, а іноді… взагалі не приїздив.
А зараз надходить повідомлення, як-от, «пропав велосипед». Поліцейські реагують миттєво, поширюють інформацію через всі канали, в тому числі – за допомогою різноманітних месенджерів, і вже за годину знаходять «пропажу» й того, хто її здійснив. Адже є відповідна довіра населення, яке одразу помагає розкривати злочини. Завдяки активній діяльності поліцейських фактично було зведено нанівець наркопритони, які раніше поширювали отруту в Богданівській громаді. Відтепер населенню якось стало легше дихати. Правоохоронці значну увагу приділяють і профілактиці правопорушень, з повагою ставляться до жителів громади, а ті відповідають їм взаємністю. Приміром, ті ж наші мисливці й рибалки охоче допомагають поліцейським.
Сільська рада виділила для ПОГів службові квартири, обладнала поліцейську станцію та за програмою забезпечення громадського порядку оплачує паливо для автомобілів. Але ці витрати є цілком виправданими!
До речі, днями голова Богданівської громади Олексій Грищенко передав у розпорядження правоохоронців квадрокоптер. Як зазначив Ігор Качалов, дрони значно підсилять можливості поліції в розшуку зниклих осіб, виявлення фактів спалювання листя і сміття та пошуку незаконних посівів конопель чи маку.
P.S. Під час візиту до громади цікаво було дізнатися, що Богданівка – місцина, в якій живе чимало переселенців зі Слобожанщини, в тому числі, з Харківщини. За часів голодомору в Богданівці в 1930 році спалахнуло селянське повстання, яке більшовики жорстоко придушили.
Юрій Чумак
Шерифи для нових громад
Май 30, 2012
Впечатления путешественника от Грузии и грузинов.
Немного истории
Как известно, самоназвание грузинского народа – картвелы, а страны, соответственно – Сакартвело. На Востоке этот же народ в древности называли гурз, гурдж, из этого названия и образовался этноним «гурзин», что позднее в результате перестановки звуков превратилось в «грузин».
Небесным покровителем Грузии является Георгий Победоносец, который у грузин считается самым почитаемым святым. Во многих языках Грузия называется «Георгией». Георгиевский крест украшает грузинский флаг. Георгий Победоносец находится в центре герба Грузии. Практически в каждой православной грузинской церкви установлена икона с ликом этого святого.
В маленькой стране (для удобства подсчета замечу, что Грузия примерно в 10 раз меньше Украины и население ее также раз в 10 уступает по численности населению Украины) насчитывается свыше 10 тыс. памятников археологии и архитектуры, истории и искусства.
Столица государства, город Тбилиси, согласно легенде был основан в V веке. Случайно обнаруженный в этих местах термальный источник подсказал грузинскому царю идею заложить город, названный «теплый».
Грузинский язык представлен 17 диалектами, соответствующими этническим группам, причем они зачастую очень существенно отличаются друг от друга (однажды, слушая в ресторане песню на мегрельском наречии, я искренне удивился, узнав, что присутствующие грузины не понимают ее слов).
То, что в результате «принуждения к миру» Грузии в 2008-м году, Россия фактически аннексировала Южную Осетию и Абхазию, знают все.
Первые впечатления
Грузинская виза для украинцев, как, впрочем, и для жителей десятков других стран, не нужна – грузины стимулируют приток инвестиций и приезд туристов.
В центре Тбилиси – на проспекте Шота Руставели, есть все: здание парламента, музеи, церкви, театры, бутики и кафе. Одного недостаточно – пешеходных переходов: наземные практически отсутствуют, а подземные расположены далеко друг от друга. Увидев группу людей «славянской национальности», которые хаотично движутся вдоль проезжей части (делегация из Украины перебежать дорогу хотела, но опасалась возможного штрафа за переход в неположенном месте), полицейские подошли к нам и спросили о причине нашего «броуновского движения». Узнав, что мы из Украины, они не стали требовать предъявления документов, не пригласили нас в полицейский отдел для выяснения личности, даже не заявили, что мы «понаехали» и, тем самым, добавили им работы, а… сами вышли на проезжую часть. Вышли, перекрыли на несколько мгновений движение автомобилей по проспекту Руставели и провели нас через дорогу.
А на другом «берегу» проспекта к нам, фотографирующимся на фоне местных достопримечательностей, подошел грузин, представился Георгием (кстати, очень распространенное в Георгии имя), подарил карту Тбилиси и принялся нас сопровождать по всему городу. Благодаря многим грузинским георгиям, нам удалось побывать в Тбилиси и в парламенте, и в МВД, и в университете, увидеть и маленькие улочки, хранящие неповторимый грузинский колорит, и ультрасовременный президентский дворец, претенциозно возвышающийся над Курой, посетить новую кафедральную церковь Святой Троицы (Самеба) и древние православные храмы, подняться к старинной крепости Нарикала и водопаду царицы Тамары, отдохнуть в ботаническом саду и парке Миасминды (возле телебашни), побывать в гостях в музее кукол Гари Давтяна и на дне рождения видного грузинского политика. А еще многое не удалось увидеть, потому что Тбилиси – большой и прекрасный город, изобилующий памятниками и памятными местами.
Грузинское гостеприимство
Гость для грузин – что для индусов священная корова. К приезжим грузины радушны, щедры и благожелательны. Если грузин приглашает в ресторан, то обязательно угощает за свой счет (даже если кошелек пуст – у другого грузина займет, но перед гостями форс не уронит). Если гость хочет посмотреть какую-то достопримечательность – грузин откладывает в сторону свои дела, и «ублажает» приезжего. Гость уезжает – ему еще и вино в подарок передают – на долгую и хорошую память.
Интересно и показательно отношение к русским. Грузины, крайне негативно отзываясь о государственной политике РФ, очень лояльно относятся к русским и русскоговорящим.
По поводу грузинского застолья не статьи – книги писать можно. Дабы не вызывать у читателя чрезмерного слюноотделения, замечу коротко, что Грузия – это рай для любителей вкусно и сытно поесть (и попить). И почти гарантировано вы не «попадете» на некачественную еду – готовят грузины с чувством и ответственностью. И это притом, что в стране ликвидирована санэпидемстанция, впрочем, как и многие др. контролирующие органы (об этом подробнее – ниже). Самое лучшее вино – домашнее, и чан с солнечным напитком хранится в погребке у каждого уважающего себя грузина. Грузинские хинкали – это не те рахитические квадратные пельмени, что продаются в наших супермаркетах, а внушительных размеров подушечки из теста с жидковатым фаршем, изобилующие мясным соком… Эх, сколько нам открытий чудных приготовил сакартвельский стол!
Стереотип, разбившийся вдребезги о грузинскую действительность: местные тамады вовсе не столь многословны и велеречивы, как это описывают книги и фильмы. Не «толкают» они тосты на темы горных орлов и таких же козлов. А предлагают выпить, как и у нас, за друзей, за родителей, за любимых. При этом грузины чокаются, даже когда пьют за ушедших в мир иной, и не вытягиваются в струнку, когда выпивают за женщин.
Моя полиция меня…
Честное слово – бережет! И не только меня, но и, судя по всему, самих грузин. По крайней мере, за несколько последних лет уровень доверия к полиции в Грузии почти с нуля вырос до 82%. В любой точке Тбилиси вы чувствуете себя в безопасности и комфортно, потому что везде много полиции и патрульных машин. Если раньше в стране воровали около 50 автомобилей в день, то сегодня – 1 в полгода, и машины почти никто не запирает на ключ. Сейчас за кражу мобильного телефона воришка может получить до 7 лет. Грабежи и др. тяжкие преступления крайне редки. По словам полицейских, наиболее распространенные правонарушения – потасовки горячих грузинских парней, подогретых изрядным количеством выпитого. Но и с этим злом борются решительно. Зарисовка с натуры: вечером возле кафе подрались двое. Третий смотрел, не вмешивался. Кто-то вызвал полицию. Стражи порядка приехали молниеносно, и задержали и драчунов, и… того, кто наблюдал. За то, что тот НЕ позвонил в полицию.
А ведь еще в начале 2000-х годов опросы показывали, что 75% мальчиков мечтали стать ворами в законе, а около половины девочек лелеяли надежду выйти за них замуж. Государства как такового тогда не было, страной управляли воры в законе, коррумпированные милиционеры и чиновники-феодалы.
Новое правительство, пришедшее к власти в результате Революции роз в ноябре 2003 года, пошло на решительные и жесткие меры. В 2005 году в Грузии вступил в силу закон, разрешающий приговаривать к тюремному сроку всех, кто признает себя вором в законе, даже если нет доказательств его вины (согласно неписаному «кодексу чести» вор в законе не может отрицать свой статус). Всего за последние годы в стране было арестовано 214 воров в законе. Многие из них бежали в Россию и Украину.
А летом 2005 года власти дали старт своей самой громкой реформе – тотальной чистке госаппарата. И начали ее с одного из самых коррумпированных звеньев – в один день были уволены 14 тыс. гаишников. За 3 месяца правительство сформировало полицию с новыми зарплатами – минимум $ 400 против прежних $ 30, с новой формой и новыми автомобилями, пересадив полицейских с «Жигулей» на «Фольксвагены». И до 2009 года шли увольнения и переаттестация подразделений криминальной полиции.
Рассказ украинца, пересекавшего границу на поезде: В купе вошел пограничник (в Грузии – это представитель МВД), вежливо попросил показать документы, был улыбчив и тактичен. Украинец, пораженный обходительностью стража грузинской границы, от всей души вручает ему 2 батончика «Сникерса». Грузин, в ужасе отшатнувшись, вопрошает: что я вам сделал плохого, меня за эти «Сникерсы» запросто могут выгнать с работы.
В Грузии теперь не берут взятки на дорогах и в министерствах, перестали похищать людей и увозить их в горы, упрощены процедуры получения справок. Например, справка об отсутствии судимости или разрешение на ношение оружия предоставляются бесплатно в течение 5 рабочих дней.
Кстати, изоляторы временного содержания выведены из-под надзора полицейских управлений и переведены в ведение департамента по надзору за соблюдением прав человека (департамент в составе МВД), а омбудсмен Грузии и правозащитники имеют право в любое время посещать ИТТ и колонии.
Желание обеспечить открытость работы полиции подчеркивается даже визуально: здание МВД в Тбилиси построено из стекла, и его сотрудники работают в условиях полной прозрачности, в прямом смысле этого слова. Помещения отделений полиции хорошо оснащены и оборудованы. Выделяется достаточное количество бензина, так что ходить с протянутой рукой и «сшибать» на служебные нужды грузинским полицейским не приходится.
Авторитарная либеральная демократия
Используя демократическую риторику, либеральные ценности и авторитарные методы управления, Михо Саакашвили и идеолог грузинских экономических реформ Каха Бендукидзе взяли за образец не Польшу со Словакией, а Сингапур и Гонконг.
Жестко и неуклонно в Грузии был проведен целый ряд реформ. Так, количество чиновников было сокращено в 20 раз, а зарплаты оставшихся подняты в 15 раз (сейчас зарплаты в министерствах начинаются с отметки в $ 600). На смену постсоветским бюрократам пришли молодые люди из частных компаний и неправительственных организаций, многие из которых учились за границей. В 2004 году в стране исчезла санэпидемстанция, за ней пожарная инспекция и десятки других контрольных ведомств. За несколько месяцев Грузия сократила количество лицензий и разрешительных документов, регулирующих ведение бизнеса, с 1 тыс. до 150.
Грузия стала единственной страной постсоветского пространства, где можно зарегистрировать предприятие любого типа за 3 дня, подав документы только лишь в налоговый офис. Из 22 налогов, взимавшихся в Грузии до прихода к власти Саакашвили, сейчас осталось всего 6, а к 2012 году планируется отменить еще 2.
И результаты не заставили себя ждать. В стране, где до 2003 года водоснабжение и свет были роскошью, экономика стала расти со скоростью 9-12% в год (даже в прошлом, кризисном году, падение ВВП в Грузии составило всего 3,9% по сравнению, например, с 15% в Украине). Горными реками потекли иностранные инвестиции. Тбилиси и др. города Грузии сияют яркими огнями, строятся новые дороги, закончена скоростная железнодорожная магистраль, соединяющая столицу и приморский Батуми, появляются новые отрасли экономики.
Как видно, борьба с коррупцией не прошла впустую. В международном рейтинге восприятия коррупции, который составляет «Transparency International», в 2004 – 2009 гг. Грузия поднялась со 124-го на 66-е место, обогнав все государства СНГ (тогда как Украина так и плетется в середине 2-й сотни).
В рейтинге легкости ведения бизнеса, который каждый год выпускает Всемирный банк, Грузия из середины второй сотни в 2004 годувзлетела в 2009-м на 11-е место в мире, опередив Финляндию, Швецию и Японию.
Журнал «Forbes», ежегодно оценивающий легкость уплаты налогов во всем мире, и вовсе назвал Грузию самым либеральным режимом Европы и четвертым в мире после Катара, ОАЭ и Гонконга.
В своем отчете, призванном оценить изменения бизнес-климата в Грузии, американское «Агентство международного развития» (USAID) назвало эти преобразования «самыми обширными, глубокими и быстрыми реформами, проведенными какой-либо из стран в мире за последние 50 лет».
Грузины говорили мне, что Шеварнадзе как руководитель был очень умным, но его ум был направлен только на личное обогащение, а государство хирело и катилось в пропасть. А Михаил Саакашвили, или просто Миша, как называют его в грузинской столице, – «ненормальный». Однако большинство грузин сходятся во мнении, что стране сейчас нужен не «умный» политик, а пусть и ошибающийся, но решительный.
Да, но
Ну не может же в горной стране все быть гладко! Итак, несколько тезисов о тех проблемных вопросах, кои я «нащупал» во время пребывания в Грузии.
В Тбилиси буквально через каждые 300-500 метров стоят фонтанчики с чистой и вкусной питьевой водой. Но при этом вода в речке Куре, протекающей через всю столицу – отвратительного цвета и запаха селеобразная субстанция. По-видимому, сбросы в несчастную речку отходов промышленности и ЖКХ делают свое действительно черное дело.
Несмотря на все усилия властей, правила дорожного движения, по моим наблюдениям, в Грузии все же частенько нарушают. Эх, какой же джигит не любит быстрой езды?! Но теперь на дорогах Грузии стоят видеокамеры наружного наблюдения (о чем извещают соответствующие указатели), которые фиксируют нарушения.
Православная вера делает грузин терпимыми к некоторым социальным язвам. Скажем, нищие-попрошайки и дети-беспризорники, выпрашивающие лари у прохожих – нередкое явление для этой страны. А ответственные и оперативные в борьбе с преступностью полицейские, как мне кажется, просто закрывают глаза на бродяжек.
Опять же, выпивают и курят грузины столько, сколько об этом рассказывается в анекдотах про… русских. Мне довелось видеть, как грузин спокойно курил в переполненной маршрутке, а остальные на это не обращали ровно никакого внимания.
Даже очень многие грузинские девушки курят. Но при этом они красиво одеваются, следят за собой, соблюдают диеты – повидать тучную молодую грузинку в Тбилиси мне так и не довелось.
Юноши и девушки зачастую не знают русского языка, зато многие довольно сносно изъясняются на английском, а некоторые знают по несколько иностранных языков. Молодежь стремится получить хорошее образование, сделать успешную карьеру.
Сохранен и работает музей Сталина в Гори (мы даже имели возможность съездить туда на экскурсию). Достаточно много пожилых грузин до сих пор считают Сталина гением, но молодые люди, в большинстве своем, расценивает деятельность «отца всех народов» крайне негативно.
Грузины – и стар, и млад, – очень гордые. Они считают модным быть богатыми. В Тбилиси, если у грузина в руках телефон, то это – или «IPhone» или «Nokia». Если грузин покупает машину – непременно постарается взять авто престижной марки, даже если влезет в долги, и денег на бензин потом не будет.
Но эта гордость – не гордыня, а так, маленький грешок, замешанный на национальном менталитете. С другой стороны, в ней заложен стимулирующий потенциал – ведь для того, чтобы быть обеспеченным, нужно много работать и много зарабатывать. С таким жизненным принципом у грузин есть все шансы действительно стать богатыми и сделать таковой свою страну.
Тема
Окт 12, 2006
У рамках Програми міжнародних відвідувачів-лідерів, що має назву «Участь громадян у демократії», з 16 вересня по 7 жовтня в США, за запрошенням Державного Департаменту перебувала українська делегація у складі 7 чоловік. До неї входили 2 співробітники виконавчої влади України й 5 представників громадських організацій. У їхньому числі – і наш земляк – заступник головного редактора бюлетеня «Права людини» Харківської правозахисної групи Юрій Чумак. Він погодився поділитися своїми враженнями із читачами.
12 жовтня 1492 року мореплавець Христофор Колумб, що служив іспанській короні, досяг Багамських островів у Карибському морі. Цей день вважається відкриттям Америки. У другій половині вересня – початку жовтня 2006 року я «відкривав» Америку для себе.
Запрошення відвідати Америку я одержав від відділу преси, освіти та культури посольства США в Україні. Організатором Програми виступав Держдеп США (аналог нашого Міністерства закордонних справ), за сприяння незалежної американської громадської організації «Академія освітнього прогресу».
Програма міжнародних відвідувачів-лідерів, яка заснована в 1940 р., націлена на те, щоб люди з різних країн мали змогу безпосередньо знайомити з культурою, мистецтвом, освітою, суспільними, економічними й політичними процесами в США, спілкуватися зі своїми колегами, налагоджувати взаємовигідні контакти. Примітно, що 225 нинішніх і колишніх глав держав і урядів світу, до того, як досягти вершин своєї кар’єри, були учасниками цієї Програми (досить згадати Маргарет Тетчер з Великобританії й Герхарда Шрьодера з Німеччини).
Державний Департамент запропонував такі теми для цієї подорожі:
- Покращення розуміння процесу залучення громадян до системи урядування.
- Зустрічі з різноманітними громадськими організаціями, що допомагають залучати людей до активної громадської позиції.
- Ознайомлення з роллю ЗМІ у забезпеченні відповідальності та прозорості урядових структур.
- Знайомство з виборчим процесом у США, політичними кампаніями та діяльністю груп, що захищають певні інтереси.
- Обов’язки громадян та права людини в американському суспільстві.
Програма візиту була дуже насиченою, містила в собі відвідування 6 міст у різних штатах, зустрічі в Держдепартаменті, Капітолії й Пентагоні, екскурсійні поїздки до Гранд-каньйону й Ніагарського водоспаду. Відразу підкреслю: за увесь час подорожі ніхто не намагався нас ні вербувати, ні «наставляти на шлях щирий», ні «учити демократії». Навпаки, нам не показували «потьомкінських сіл», а демонстрували Америку таку, яка вона є – з усіма властивими їй досягненнями й красами (яких безліч), недоліками й вадами (а в якій країні їх немає?!). Зустрічалися ми не тільки й не стільки із правлячими республіканцями, але й з опозиційними демократами, а переважно – із представниками громадських організацій, які своєю активною діяльністю домагаються, щоб і ті й інші не забували про права виборців.
Стисло поділюся своїми безпосередніми враженнями. Вашингтон і Нью-Йорк – це як Санкт-Петербург і Москва відповідно, перший – місто-музей, другий – бізнесовий центр. Вашингтон мене просто захопив: чистий, зелений, затишний, величезна кількість фонтанів, скульптур, архітектурних пам’ятників, чудові й абсолютно безкоштовні музеї світового рівня, що перебувають у самому центрі міста. Нью-Йорк приголомшує своєю масою, неймовірним рухом, вогнями, розмаїтістю й змішанням культур, стилів, народів і рас. «Хмарочоси, хмарочоси, а я маленький такий»… Канзас-Сіті – тихий і спокійний центр США, справжня, переважно біла, Америка. Скоттсдейл, штат Арізона – рай земний, створений руками людини, – пустелю перетворили на оазис: пальми, басейни, гігантські кактуси, вічне літо й кондиціонери, що ніколи не вимикаються. Міннеаполіс, штат Міннесота – вдале поєднання могутті Нью-Йорка й розміреності Канзасу, північ США. Здивувало те, що практично між всіма висотними будинками в центрі міста на рівні 2-го поверху побудовані криті переходи, щоб жителі могли відвідати торгівельні й адміністративні заклади, не виходячи на вулицю, щоб не змерзнути! І наостанок Рочестер, що перебуває на території штату Нью-Йорк – депресивне місто з високим рівнем безробіття, але доглянуте, акуратне, омиване хвилями Великого озера Онтаріо.
Як правило, всі міста в США мають схожу структуру: відносно невеликий центр, що складається з декількох десятків хмарочосів, і величезних розмірів пригороди – традиційна двоповерхова Америка. Виключення становлять лише Нью-Йорк і ще пара-трійка мегаполісів, де хмарочособудування досягло більших масштабів.
Американці дуже товариські, доброзичливі, люблять пожартувати, цінують і розуміють гумор. Щоправда, трохи напружувало те, що ледве не кожну фразу вони починають зі слова «перепрошую» і постійно посміхаються на весь рот своєю 100-процентною американською посмішкою. Погоджуся з тим, що ввічливість їх найчастіше напускна, але, зізнатися, мені це спало до душі більше, ніж наше звичне в Україні щире хамство.
Двоїсте враження залишив у мене підхід американців до свого здоров’я. З одного боку, їдять вони дуже багато – майже кожна вільна хвилина присвячується тому, щоб відправити в шлунок нову порцію їжі або рідини. З іншого боку – повальне захоплення бігцем і тренажерами. От так вони й живуть – багато жують, а потім рятуються від зайвої ваги бігом. Втім, врятуватися вдається далеко не всім. Тому, більшість американок, по-своєму, звичайно, гарні, а по-моєму, вибачте, не дуже.
Легкі американці на підйом. Вони не чекають, поки завод біля їх будинку, який зупинився, відновить свою роботу через декілька років. У пошуках кращої долі американець змінює своє місце проживання в середньому 7 разів за життя.
Дуже охайні офіси у США. Будь-яка адміністративна, офіційна установа, організація, бізнес-структура своє фойє перетворюють на міні-музей, на стінах якого висять фотографії й барвисті (переважно – абстракціоністські) картини, у коридорах велично спочивають скульптури, а при вході найчастіше радують око фонтани й квіти.
Цікавий досвід місцевого самоврядування в США. У великих містах, зрозуміло, мери наділені більшим обсягом повноважень і відповідальності. А от у невеликих населених пунктах нерідко практикується система, за якої мер, як і депутати, працює… на громадських засадах, і навіть на службу їздить на власному автомобілі. Обирають керівниками місцевих громад, як правило, людей, що мають солідний життєвий досвід, які статок собі вже забезпечили й, досягши відповідного віку, вирішили на волонтерських засадах принести користь рідному місту. Слід зазначити, що основним джерелом прибутків місцевих бюджетів є податок на нерухомість, тому, чим більше будують люди, тим багатше їхні громади. В Україні ж такий податок дотепер відсутній, що дозволяє уводити в тінь величезні доходи.
З огляду на те, що державних ЗМІ в Штатах традиційно не існує, владні структури на місцях, для того, щоб донести свою точку зору до громадськості, намагаються знайти власні методи й способи впливу на мас-медіа. При цьому вимальовується характерна закономірність: чим економічно розвинутіший регіон, тим більш відкритими і демократичними є взаємини місцевої влади з пресою, і навпаки. Так, у благополучному містечку в Канзасі, мерія випускає бюлетень обсягом усього в 2 аркуші, в якому в короткій формі викладена інформація про всі рішення, що прийняті й готуються, анонси подій і посилання на Інтернет-сайт, де з усіма документами можна ознайомитися в повному обсязі. Бюлетень готує 1 людина і розсилається він безкоштовно в усі домоволодіння 1 раз на місяць. Ідилія.
Конгрес Арізони – штату, що успішно набирає темпи розвитку, але ще відстає від деяких своїх сусідів, – має власну телекомпанію. Директор телекомпанії призначається керівником сенату, тобто людиною, що очолює правлячу більшість місцевого парламенту. Це мінус. Але за узгодженням з керівником парламентської меншості. Тому будь-який матеріал, що виходить в ефір на цьому каналі, в обов’язковому порядку повинен представляти 2 точки зору – як більшості, так і опозиції. Я запитав у співробітника конгресу, чи були прецеденти, коли який-небудь впливовий чиновник намагався попередньо переглянути підготовлену до ефіру програму, внести в неї корективи за своїм умоглядом, коротше, застосувати цензуру в м’якій її формі. Що Ви?! – жахнувся мій співрозмовник, це неможливо, якби подібне відбулося, журналісти відразу б надали такому факту розголосу, і цей чиновник став би політичним трупом – за нього ніхто ніколи б уже не проголосував.
У Рочестері, що зайняв торік зовсім непочесне 2-е місце в США за рівнем безробіття, мером обрали колишнього начальника поліції. Бравий молодик завзято узявся за діло, звільнив половину старих співробітників, набрав нову команду. «Командуючий» відділом по зв’язках із громадськістю в бесіді з нами ремствував на те, що журналісти місцевого телеканалу, якому мерія передає свої матеріали, чомусь постійно намагаються представити й іншу точку зору, а це, як він вважає, не завжди потрібно. Навіщо, мовляв, критикувати мера, якщо за даними соцопитування, проведеного самою мерією, у їхнього керманича рейтинг довіри в місті дуже високий. На що член нашої делегації, директор українського Інституту масової інформації Вікторія Сюмар справедливо зазначила, що з таким підходом до роботи із пресою, цей рейтинг має всі шанси в найближчому майбутньому різко зійти нанівець.
Дуже сподобалась практика співпраці зі ЗМІ, що існує у федеральних державних закладах. Навіть у таких своєрідних установах, як Пентагон (Міністерство оборони) для журналістів є спеціальні кімнати, в яких вони можуть готувати свої репортажі, в тому числі – у прямому ефірі. Вся інформація, яка не є державною таємницею, надається акулам пера безпосередньо, або у відповідь на інформаційний запит, який задовольняється протягом 2-х тижнів.
Крім громадських організацій, що відстоюють інтереси громадян, у США ще існує мережа державних установ із захисту прав людини. Вони мають певну американську специфіку – у першу чергу приділяють увагу порушенням соціально-економічних прав на підставі дискримінації за ознаками раси, національності, релігійних поглядів, віку, статі, сексуальної орієнтації, стану здоров’я, наявності чи відсутності дітей, служби в армії, судимості. Ці організації приймають скарги від осіб, проводять власні розслідування та мають певну квазісудову компетенцію на кшталт адміністративних судів. Цікаво, що урядові за формою американські установи із захисту прав людини до 25-30 % своїх справ відкривають проти уряду та його структур.
Уразило, наскільки адаптовані до активного життя американські інваліди. Для людей, що страждають фізичними недоліками, створені всі необхідні умови, щоб відвідувати суспільні заклади, школи, магазини, бібліотеки, користуватися транспортом, туалетом. Інваліди працюють, беруть участь у громадському житті, обираються депутатами. Словом, вони не почувають себе защемленими. Але таке становище не впало їм з неба, американські інваліди домоглися цього у 60-х роках минулого століття, шляхом довготривалої й широкої громадянської боротьби за свої права.
При цьому системи медичного забезпечення й освіти в США, з мого погляду, і на сьогоднішній день не є досконалими. Приміром, 6 млн. дітей у благополучній Америці не мають забезпечення з охорони здоров’я, тому що їхні батьки не в змозі заплатити за медичну страховку. А школи в різних штатах працюють за різними програмами, матеріальне наповнення яких часто залежить від рівня економічного розвитку даної території. Є школи просто шикарні, оснащені басейнами, тенісними кортами й комп’ютерними класами із супутниковим Інтернетом, а є «богадільні», в яких на всіх учнів доводиться всього 2 учителі. Тому не дивно, що деякі випускники мають досить умовні уявлення про цілий ряд навчальних дисциплін.
Безумовно, проблемами є загальний рівень життя деяких індіанців і афроамериканців. Незважаючи на те, що багато чорношкірих американців (слово «негр» для них є лайливим) домоглися положення, кар’єри й слави, у США є цілі квартали, де вже виросло кілька поколінь афроамериканців, які ніколи й ніде не працювали й живуть на соціальну допомогу. Плюс нелегальні джерела доходів. Мінус освіта. Така ж ситуація й у багатьох резерваціях для індіанців. До того ж великого клопоту федеральному та місцевим урядам завдає масштабна нелегальна імміграція до США, переважно з країн Латинської Америки. Як нам розповідали в Арізоні, щоночі кордон штату з Мексикою незаконно перетинає 5 тисяч мексиканців!
Що знаменно: за 21 день перебування в США я жодного разу не зустрів американця, який би підтримував війну в Іраку. Ні, напевно, такі десь є, але вони в явній меншості. До того ж багато жителів прямо заявляють про те, що вони терпіти не можуть Буша. Навіть республіканці, з якими ми спілкувалися, не висловлювали захоплення з його приводу. При цьому нелюбов до глави держави зовсім не поширюється на саму державу. Американці – безперечно патріоти. І зірково-смугастий прапор гордо розвівається чи не на кожному другому домоволодінні.
Так, США – дійсно потужна економічна, політична і військова наддержава, і у американців є всі підстави пишатися своєю країною. Однак, головний висновок, що я для себе виніс із візиту до Америки – це те, що всі надбання, які має її народ, не були йому принесені державою на блюдці із блакитною каймою, а є наслідком довготривалої наполегливої громадської боротьби. І зараз громадянське суспільство дуже активне, і якраз воно, а не уряд чи чиновники, є запорукою демократії у США.
Після повернення додому, мене дехто запитував, мовляв, чому ж я не намагався залишитися в ситій і багатій Америці? Відповідаю публічно: тому що Україна – моя Батьківщина, тут мої друзі, мої рідні, моя наречена. І немає нічого такого нездійснимого в американській мрії, чого б не можна було втілити тут, в Україні (хіба що кактуси 3-метрові в нас не ростуть).
Юрій Чумак, ХПГ
