Warning: A non-numeric value encountered in /home/chuv/centrduma.org.ua/www/wp-content/themes/Divi/functions.php on line 5841
Select Page

Що допомагає українцям голими руками зупиняти танки? Збирати мільйони на байрактари? Мандрівний фестиваль Docudays UA і Суспільне Культура підготували десять історій про стійкість українців, які допоможуть знайти відповіді на ці питання.

Публікуємо розмову з президентом Центру правових та політичних досліджень «ДУМА», регіональним координатором Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA на Харківщині Юрієм Чумаком. Він розповідає про відкриття кіноклубу, зміни, які провокує документальне кіно в людях та свою історію війни.

Як я познайомився з документальним кіно

У 2005 році вперше відвідав березневий фестиваль Docudays UA у Києві. До того я не особливо цікавився цим жанром. Може, через те, що на той момент бачив тільки радянські науково-популярні та пропагандистські фільми, які особливих емоцій не викликали. А тоді побачене під час фестивалю на екрані пробудило внутрішню дискусію.

Завдяки цій особливості – здатності включати глибинний діалог, – як на мене, документальне кіно значною мірою цікавіше за художнє.

Також, за моїм спостереженням, у кожному документальному фільмі про права людини наскрізною ниткою простежуються дві цінності, однокореневі слова – право і правда. Ці цінності мені близькі, оскільки все свідоме життя працюю з темою прав людини.

До організації кінопоказів Docudays UA долучився, ще коли працював помічником з прав людини міністра МВС по Харківській області у 2008–2010 роках. Тоді наочно побачив, як потужно впливає документальне кіно навіть на суворих правоохоронців. Пригадую, які сильні людські емоції викликав у міліціонерів фільм «Килимок» українського режисера з Харкова Андрія Роханського. Стрічка присвячена тематиці протидії міліцейському свавіллю та катуванням, вона дуже позитивно вплинула на більшість глядачів у погонах.

У 2012 році я став одним із регіональних партнерів (координаторів) Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA на Харківщині. Вирішив зробити все, щоб про фестиваль знали не тільки в Харкові, а й по всій області, організовував заходи у різних місцях: школах, бібліотеках, міліцейських відділках, військових частинах, виправних колоніях тощо. А коли працював прессекретарем управління пенітенціарної служби Харківської області, робив так, щоб наші фільми бачили в колоніях та СІЗО.

Мрія, що стала реальністю

На початку співпраці з Мандрівним фестивалем Docudays UA у Харкові вже було 3 регіональні координатори, тоді я й вирішив, що візьму на себе Харківську область. По-перше, у Харкові публіка була перенасичена подіями, до війни треба було ледь не голяка танцювати, щоб привернути увагу до культурних заходів. Тим часом в області подій завжди бракувало. По-друге, я вважаю, що круті ініціативи треба максимально масштабувати. Так виникла ідея робити покази там, де «не ступала нога» документального кіно про права людини. Як з’ясувалося потім, я не помилився.

Складно описати емоції, які ти відчуваєш, коли бачиш захоплені очі людей, які вперше за багато років прийшли в закинутий сільський клуб. Те саме відчуваєш, коли приїжджаєш з фільмами у школи, в бібліотеки. Якось робили показ у сільській школі. Після перегляду з усіма попрощалися, сідаємо в машину. Аж тут бачимо – діти прилипли до вікон, складають з пальчиків серденька, прикладають до шибок. Щасливі, усміхнені! Для них це була справжня подія.

Саме тоді я на практиці відчув нашу місію – створення можливостей для кожного в Україні дивитися талановите документальне кіно про права людини.

А ще впродовж останніх двох років мені вдалося реалізувати свою docu-мрію! Цей час був, без перебільшень, найбільш продуктивним та успішним для Мандрівного фестивалю у Харківській області. Про що я мріяв? Охопити нашими показами велику кількість освітніх установ регіону. Реалізувати мрію допомогла регіональна координаторка Анна Смаглюк, яка працює в Академії управління при президентові України, де створена ГО «Харківський університетський консорціум «УНІКОН». Завдяки співпраці ми охопили понад 10 вишів області.

Тогорічний фестиваль вийшов 100% «мандрівним». Я знайшов усі діючі хаби області – молодіжні, культурні, при громадських організаціях чи інших установах, та проводив там кінопокази. Фестивальні покази у Харківській області, організовані Громадським центром «ДУМА», відбулися у 26 населених пунктах. Фільми від Docudays UA переглянули близько 5600 глядачів та глядачок.

«Відкриваю кіноклуб!»

Після декількох років роботи з Мандрівним фестивалем я почав розширювати свою діяльність у ще одному напрямку роботи – організував Docu-клуб при своїй ГО «Центр правових та політичних досліджень «ДУМА». Перший кінопоказ відбувся 22 червня 2017 року.

Я вирішив, що мандруватиму з фестивалем не тільки в Чугуєві, не тільки в Харкові, а тому мені потрібен пересувний кіноклуб, щоб їздити з фільмами по області. Зареєстрував кіноклуб «ДУМАй!» і зміг проводити кінопокази не лише під час Мандрівного фестивалю, а цілий рік. На сьогодні в межах кіноклубу відбувся вже 105-тий показ. А ті, що проходили в бібліотеках до відкриття кіноклубу, я сюди навіть не враховую.

Пишаюся тим, що завдяки великій мережі контактів можу допомогти людям. Думаю, що в цьому моя сила. Мережа Docudays UA, без перебільшень, схожа на велику сім’ю, де всі допомагають одне одному. Це справжня синергія! Коли нові координатори навчаються у досвідчених, а потім навпаки. Приміром, мої менті, яким я передавав свій кіноклубний досвід, сьогодні вже на такому рівні, що я сам іноді прошу в них поради.

Цього року мені вже вдалося провести 15 заходів у межах діяльності кіноклубу Docudays UA «ДУМАй!». Зокрема, 4 покази в онлайні – у співпраці з Zero Waste Academy, їх відвідала 71 особа.

А ще Docudays UA подарував мені найкращого друга – Григорія Курачицького, регіонального координатора Мандрівного фестивалю Docudays UA на Донеччині. Ми з ним неодноразово проводили спільні заходи, допомагаємо один одному порадами. Дружу з Ігорем Кофманом, який є професіоналом у документальному кіно, і навчив мене багато чому. І немало інших людей із команди Docudays UA стали моїми надійними друзями й соратниками.

Як відстежувати зміни

Будь-яка діяльність має давати чіткі видимі результати. Але як виміряти свою ефективність у такій особливій діяльності? Мій досвід каже: спостерігати за людьми. Поясню на історіях.

1. Ця ситуація відбулася під час Мандрівного фестивалю у хабі PIXEL міста Лозова Харківської області. На показ прийшла дівчина, яка працює у Центрі безоплатної правової допомоги. Вона так цікавилася усім, що відбувається! Захотіла впровадити побачене та почуте, включно з проєктами Docudays UA, у свою роботу. Я розповів їй про всі можливості й через деякий час Анастасія відкрила кіноклуб.

Минулого року я був її ментором. Анастасія Кушнір, модераторка кіноклубу Docudays UA при громадській ініціативі «Моє покликання», просто горить тим, що робить! Коли у Лозовій «гаряче», вона показує фільми онлайн, коли спокійно – проводить офлайн-події.

2. Ще раніше познайомився з черкащанками, які працюють у темі протидії торгівлі людьми. Тож до 30 липня, Всесвітнього дня протидії торгівлі людьми, вдалося з ними організувати показ фільму «Раби» в Обласному ресурсному центрі для молоді.

Перший раз глядачі зібралися завдяки оголошенню, а вже другого разу, видно, спрацювало «сарафанне радіо», прийшло більше людей, і 8 осіб з місцевої громадської організації. Вийшла дуже вдала подія! Я запросив до обговорення Марину Стадник, експертку з протидії торгівлі людьми. Вона розповіла, що відбувається в Україні на окупованих росією територіях, навела приклади. Після її виступу одна відвідувачка розповіла, що з її родичем сталася схожа біда. А я проконсультував, куди варто звернутися за допомогою.

Я завжди так роблю: після перегляду фільму не просто залишаю людей зі своїми думками й проблемами, а намагаюся дати поради, посилання на корисні ресурси чи матеріали.

Війна. Місяці поневірянь

Чугуїв – Болехів

4:30 ранку 24 лютого. Підриваюся з ліжка від вибухів. Як виявилося згодом – обстрілювали воєнний аеродром. Чугуїв – військове містечко, одним із перших зустріло війну.

На жаль, те, про що нас попереджали, те, у що не хотілося вірити, перетворилося на реальність. З першого дня повномасштабного вторгнення життя стало схожим на пекло.

Чугуїв розташований на північному сході від Харкова, через нас пройшли росіяни. Ми фактично опинилися в «мішку»: з півночі, сходу та півдня місто було оточене, а на заході орки обстрілювали дорогу на Харків.

Перед війною я читав статтю про безпеку під час військових дій, вона починалася так: «Якщо бойові дії наближаються, ви маєте зробити все можливе та неможливе, аби не опинитися в зоні бойових дій: ви маєте виїхати». На жаль, ми цього не зробили. Дружина категорично відмовилася, бо доглядала свою 82-річну матір. Тож ми залишилися вдома.

Моя донька на той момент була в Харкові – в Індустріальному районі, який теж бомбив ворог. Вона, зять та дві внучки, 7 та 13 років, 12 днів просиділи в погребі під постійними обстрілами.

Для розуміння: з Чугуєва до Харкова – 20 км, але навіть за 10 000 гривень водії таксі відмовлялися їхати. Одного дня росіяни бахнули склад з боєприпасами, які вибухали протягом 3-4-х годин, ми рахували їх, ховаючись у погребі. Було дуже страшно, бо ми не знали, що це: чи це росіяни наступають, чи гатять по місту.

Я не міг ні їсти, ні спати, ні говорити. Постійно думав про те, як вивезти жінок і дітей.

Після сильного обстрілу на початку березня дружина таки погодилася їхати. Тещу вмовити тоді не вдавалося. І фактично з того моменту почалася моя «подорож-епопея», яка закінчилася тільки сьогодні. [Інтерв’ю записане 12 серпня – ред.].

7 березня нас вивезли з Чугуєва. Дістатися до Харкова допомогли волонтери. Їхали якимись об’їзними шляхами із завішаними в автомобілі вікнами, щоб не наражати себе на небезпеку. Водночас інші волонтери везли мою доньку, внучок та ще двох знайомих, які переховувалися у підвалі.

Прийшли на той залізничний вокзал, сльози течуть, всі налякані. Та я сам плакав.

Словом, до рідного міста не повернувся. Відчув відповідальність за кожну з шести моїх дівчат.

Їхали понад добу, через повітряні тривоги та зупинки. Доїхали до м. Болехів Івано-Франківської області. Думали лишитися, але там теж почалися повітряні тривоги. Дівчата падали на підлогу і плакали. У мене серце не витримувало! Ще й ходили чутки, що Білорусь ось-ось нападе. Вирішив відправити їх за кордон. Зараз мої рідні живуть у Німеччині. Місяць мешкали у таборі для біженців, тепер більш-менш обжилися, хоча й плачуть, і хочуть додому. Внучки пішли до школи…

Болехів Долина

Потім перебрався до сусіднього міста Долина на Івано-Франківщині. Там волонтерив у лікарні, допомагав розвантажувати ліки і як комунікаційний менеджер та редактор. Писав статті для їхнього сайту та соцмереж. А вони мені натомість запропонували жити в палаті для вояків УПА.

Прожив там місяць, може, жив би й далі, але в Чугуєві залишилися теща й син. Треба було їх звідти витягти.

Долина Полтава

Почав планувати переїзд! Про те, що я шукаю прихистку, дізналися у мережі Мандрівного Docudays UA, тоді Тетяна Білоброва, колишня регіональна координаторка фестивалю у Полтаві, запропонувала зупинитися в її батьків на дачі. Тож за деякий час поселився там з сином і тещею. Таня також відвідувала з подарунками моїх рідних у Німеччині.

Полтава Черкаси

Але це була дача. Дача у квітні. На вулиці холодно. Тож я був змушений шукати тепліше житло. Знову звернувся до знайомих. Так ми опинилися в Черкасах. Але через місяць мій син із тещею вирішили повертатися додому, переконати їх залишитися не вдалося. Незабаром поїхав їх провідати. А вже 21 червня (цю дату я ніколи не забуду) стало чи не найстрашнішим днем для Чугуєва. Сильні обстріли та вибухи відбувалися постійно. Ракета прилетіла на автостанцію, де в результаті загинуло 6 людей. Того ж дня у моєї тещі на городі розірвалися три касетні міни зі «смерча». А коли я приїхав до неї, вибухи почалися знову й за 30 метрів від нас розірвалася міна… Наступного дня тещу вивіз із Чугуєва і відправив за кордон до рідних.

Останнім часом жити в Чугуєві стало взагалі нестерпно. Тож саме сьогодні, 12 серпня, у Міжнародний день молоді, сина вивезли з міста волонтери. До речі, він теж часто долучався до Мандрівного фестивалю як фотограф, любить документальне кіно і має правозахисну самосвідомість… Нарешті, тепер хоч трохи видихну.

Вірю: наступна зупинка – рідна Харківщина

Впродовж півроку я допоміг багатьом людям вибратися з пекла російських обстрілів і знайти для себе прихисток. Постійно зідзвонювався з волонтерами, передавав контакти, давав поради.

Єдність та взаємопідтримка українців ще ніколи не відчувалася так сильно.

Також під час перебування на заході України активно долучався до розвантаження-завантаження та сортування гуманітарних вантажів, що йшли на схід нашої держави. Співпрацюю з програмою «Мріємо та діємо», яка надає поміч молодіжним просторам, зокрема, на Харківщині.

Що буде далі? Якщо залишуся в Черкасах, то планую тут провести Мандрівний фестиваль Docudays UA. А якусь частину, можливо, онлайн, хочу організувати для Харківської області. Де б я не був, що б не робив, моя діяльність завжди дотична до Docudays UA.

Складно планувати, коли не знаєш, що буде завтра. Єдине, у чому я впевнений, – це в нашій перемозі. Все буде Україна!

Моя наступна зупинка – рідна Харківщина!

Інтерв’ю записала Христина Біляковська

Суспільне Культура