Для Юрія Чумака, модератора кіноклубу «ДУМАй!» при Центрі правових та політичних досліджень «ДУМА» на Харківщині, однією з провідних тем професійної діяльності є протидія насильству у сім’ї. Під час роботи у правозахисних організаціях та у системі безоплатної правової допомоги він бачив, наскільки нагальною є ця проблема для нашої країни.
Тож не дивно, що коли Мережа DOCU/CLUB оголосила конкурс на проведення адвокаційних кампаній, Юрій Чумак вже знав, над вирішенням якої проблеми хоче працювати.
Закон про запобігання та протидію домашньому насильству говорить про те, що діти, які є свідками домашнього насильства, фактично стають жертвами психологічного насильства. Їхня психіка страждає.
Я вирішив дізнатися, як це відбувається у Чугуєві, у моєму рідному місті. З’ясувалося, що хоча всі відповідні державні служби працюють, але діти-свідки домашнього насильства все одно залишаються поза їхньою увагою. Бо система налаштована так, що коли поліцейський приходить на виклик, він опитує винуватця і постраждалого, а діти залишаються непомітними.
Ми вирішили привернути увагу до цієї проблеми за допомогою документального кіно з арсеналу Docudays UA. Я на собі відчув, що жоден художній чи освітній фільм на правозахисну тему не проймає, не зачіпає розум, серце і душу глядачів так, як документальне кіно. Коли ти бачиш реальну історію, то переймаєшся цією темою набагато більше і глибше.
В арсеналі наших докуклубів є фільм «Ліза, ходи додому», присвячений темі психологічного насильства над дитиною. У сім’ї героїв фільму відбуваються п’яні дебоші, а дитина через це втікає з дому. Ми взяли цю стрічку як інструмент, і ходили з нею на покази у всі інституції, долучені до тематики протидії домашньому насильству. Цей фільм з репертуару докуклубів подивилися і поліцейські, працівники пробації, служби у справах дітей, центру соціальних служб, управління соціального захисту населення. Подивилися батьки, самі діти, працівники безоплатної правової допомоги.
Після кожного показу ми проводили опитування, робили анкетування щодо того, як реагують різні служби на повідомлення про домашнє насильство. Ми побачили, що люди, залучені у цю проблему, активно працюють, але є прогалини. І така ситуація не тільки в Чугуєві, а й по всій Україні. Алгоритми реагування на домашнє насильство вибудувані так, що діти-свідки домашнього насильства є невидимими.
Тому у мене була ідея: звернути увагу на цю проблему і подумати, що зробити, аби допомогти таким дітям. Вони мають стати видимими і для суспільства, і для своїх батьків, бо діти у подібних ситуаціях страждають.
Юрію, але ваша адвокаційна кампанія, окрім запланованих, мала ще один несподіваний і дуже важливий для всієї країни результат.
Так, справді. Працюючи над цією темою, ми знайшли велику «чорну діру» у законодавстві. Це взагалі не було метою нашого проєкту, а з’ясувалося у процесі роботи. Виявилося, що постраждалі від домашнього насильства не можуть отримати вторинну безоплатну правову допомогу, бо не мають документів на підтвердження свого статусу постраждалих. Без них отримати допомогу від держави неможливо. Єдиний документ, який має бути у постраждалих, – це направлення від соціальних служб до центрів БПД (безоплатної правової допомогти – ред.) за формою, затвердженою Міністерством соціальної політики.
Так, практично випадково, ми дізналися, що цієї форми не існує. Я написав адвокаційного листа у Міністерство з проханням про її затвердження і звернувся до урядової Уповноваженої з гендерних питань Катерини Левченко за сприянням. Таким чином, проблему, яку ми виявили у маленькому місті Чугуєві Харківської області, вдалося вирішити у масштабах всієї країни. І тепер усі постраждалі від домашнього насильства можуть отримати відповідне направлення і скористатися правом на адвокатську безоплатну правову допомогу.
Юрію, а як ви самі оцінюєте, вам пощастило отримати такий результат чи це наслідок системних зусиль і праці? Інакше кажучи, це закономірність чи випадок?
(Сміється – ред.) Я думаю, що в нашому випадку, це закономірність. Ми вийшли на цю проблему завдяки тому інструментарію, який використовували. Ми не просто показали фільм і провели круглий стіл, а проводили опитування, спілкувалися.
Так знайшли цю проблему. Дуже допоміг досвід адвокаційних кампаній. Ти маєш розуміти, чого хочеш і з якою метою їх проводиш. Мені поталанило, бо я був обізнаний у цих аспектах і обізнаний у тематиці протидії домашньому насильству.
А якби ви не були настільки обізнаним? Чи можуть розраховувати на успіх адвокаційної кампанії люди без досвіду її проведення?
Потрібні мінімальна підготовка і бажання працювати. Власне, як і в будь-якій іншій діяльності. Але я насправді вірю і знаю, що коли поруч є фахові ментори, які на цій тематиці знаються, які можуть підказати, щось порадити, то можна чимало зробити. Такий результат — це не чудо. Це закономірний процес. Будь-хто може по цьому шляху пройти і я певен, що може пройти доволі успішно.
Результатом нашої адвокаційної кампанії стала брошура з рекомендаціями для відповідних служб щодо роботи з дітьми. Місцеві чиновники зараз використовують їх у роботі, бо ми допомогли їм побачити ті проблеми, які залишалися поза їхньою увагою.
Ви весь час кажете «ми». Хто такі ось ці «ми»?
Знаєте, один у полі -– теж воїн. Але скажу так: коли я займався цією темою, то побачив велику зацікавленість усіх структур. Ми не зустрічали опору ні від соціальних служб, ні від поліції. Навпаки, ми бачили їхню зацікавленість.
Наша кампанія була успішною багато в чому завдяки документальному кіно. Це дуже важливий інструмент. Якби ми просто ходили по організаціях і установах і говорили про проблему, було б складніше. Ми спершу показували фільм і вже на ґрунті побаченого говорили про те, що такі діти є і у чугуївській громаді. А потім працювали у команді однодумців і шукали спільний вихід. Оце і є те «ми» на місцевому рівні.
А на рівні Мінсоцполітики фактично працював один я, але був натхненний активністю у Чугуєві. Якщо людина зацікавлена, горить своєю ідеєю, тоді позитивний результат не забариться. Саме тому я і потрапив у команду докуклубів. І я від цього просто кайфую.