Select Page

«Карітас Харків» провів 20 вересня «Живу бібліотеку», приурочену до Міжнародного дня миру. Символічно, що «почитати» живі книжки «читачі» мали змогу не деінде, а в харківській «Книгарні Є».

Чому цю Бібліотеку називають «живою»? Бо «книжками» в ній є люди. «Жива бібліотека» знову нагадує, що кожна особистість – це унікальна життєва історія. Для читачів це можливість дізнатися те, про що вони раніше не замислювалися, і отримати інформацію з перших вуст.

Першою темою, за якою «Карітас Харків» проводив бібліотеку, стала «Історія переселення та 3 роки нового життя». Адже ВПО – внутрішньо переміщені особи, це не просто скорочення, а живі люди, зі своїми долями, які змушені були покинути свої домівки через збройний конфлікт.

Саме 3 такі особи і стали «Живими книгами» цього вечора:

  1. Валентина, «волонтер з 07.07.2015 року», яка зазначила, що переселенці – це «люди одного дня», тому що їм важко планувати своє майбутнє набагато наперед.
  1. Олексій, громадський активіст, керівник громадської організації (створеної вже у Харкові) «Влада права». Переконаний, що потрібно підтримувати всім серцем Україну.
  1. Володимир, «дослідник життя», лауреат численних конкурсів виноградарів, автор 14 книжок з виноградарства. Завжди в усіх питаннях намагається дійти до витоків.

Представляв «книжки» та модерував комунікацію з ними правозахисник Юрій Чумак, який на початку оголосив стислі правила роботи «Живої бібліотеки»:

— «Книгу» можна «читати» не більше 20 хвилин, після чого відбувається її обговорення.

— «Читач» зобов’язаний повернути «книгу» в тому ж або кращому психологічному стані, ніж в якому він її отримав. «Читач» відповідає за збереження належного емоційного стану «книги».

— «Книга» має право не відповідати на запитання, які для неї є незручними (некомфортними).

Зауважимо, що «книжки» виявилися напрочуд відвертими та щирими, тому давали відповіді на всі, навіть на «незручні» питання. Спілкування було щирим, герої зустрічі не обходили «гострих тем».

Зокрема, всіх вразила історія Валентини, яка розповіла, як провела разом із чоловіком 45 днів у підвалі будинку, переховуючись від постійних обстрілів. «Я могла на звук збагнути, яке смертоносне знаряддя летить у наш бік, та вирахувати, скільки в мене є часу, щоб добігти до належного укриття, – згадувала вона. – Для мене сьогодні є щастям прокидатися у теплому ліжку, а не в холодному підвалі».

Олексій повідав про те, як змушений був виїхати з рідної Брянки, де багато з його земляків встали під прапори так званої «ЛНР» і прямо йому заявили: «Тікай, бо з твоїми проукраїнськими поглядами тут не жити!». Також він оповів історію про поїздку до Криму по справах (тоді міжнародна фірма, на яку працював Олексій, саме згортала свою присутність на анексованій території, і йому потрібно було оформити певні документи). Під час повернення до материкової України, на новоявленому «кордоні» російські прикордонники та працівники ФСБ намагалися зняти його з поїзду під надуманими приводами. І тоді всі пасажири вагону стали на захист переселенця та заявили, що вийдуть геть усі разом із ним, якщо російські вояки не припинять до нього чіплятися. І останні відступили. В Олексія було ще кілька особистих перемог – він у Харкові отримав вищу освіту за ступенем магістра, вилікував розтрощену ногу, заснував громадську організацію, що допомагає вимушеним переселенцям.

А Володимир пригадав, як напередодні входу до його рідного Первомайська різного штибу з’єднань так званих «ополченців», над містом кілька днів буквально «горіло» червоним небо з боку півночі, а також кружляли величезні зграї вороння, що невідомо звідкіля взялися. Але він певен, що, як із зернятка виростає ціла виноградна лоза, так і мир та злагода рано чи пізно запанують в Україні. Тільки для цього потрібно докласти чимало зусиль.

До речі, цей захід було організовано «Карітас Харків», саме у рамках реалізації проекту «Об’єднуючи людей заради розбудови миру» за підтримки Caritas Germany та GFFО.

Як зауважила локальний координатор проекту Марина Краснова, щоб допомогти позбутися стереотипів, стигм, міфів і налагодити взаєморозуміння в суспільстві, і проводяться «Живі бібліотеки».

Довідково:

«Жива бібліотека» – явище порівняно нове. Формат виник у 2000 році на музичному фестивалі Roskilde в Данії. Організатором виступила Асоціація «Зупинимо насильство». У 2001-му «Жива бібліотека» відбулася в рамках фестивалю Sziget, що проходив у столиці Угорщини Будапешті. З 2002 року методологія «Живої бібліотеки» стала невід’ємною частиною програм Ради Європи для молоді в області дотримання прав людини і кампанії «Всі різні – Все рівні». Ініціатором організації першої «Живої бібліотеки» в Україні стала волонтер ООН Катерина Зезулкова, яка приїхала з Чехії і мала досвід проведення подібних заходів у себе на батьківщині. У нашій країні «Жива бібліотека» дебютувала 18 травня 2008 року в Києві.

Георгій Кобзар