Документальні стрічки вітчизняних режисерів уже були представлені на багатьох міжнародних фестивалях, зокрема на Канадському фестивалі документального кіно Hot Docs. Україною тур розпочався з Чугуєва, а далі організатори планують презентувати фільми «Гості з Харкова» та «89 днів» й інші документальні стрічки у понад двадцяти містах Харківщини, Сумщини, Закарпаття та в інших областях.
Доволі цікавий формат показів короткометражок пропонують організатори проєкту «Сила правди» від «Babylon’13», найбільшого кінооб’єднання документалістів України. Це не лише показ кіно, а й можливість стати частиною важливої дискусії, почути голоси представників української кіноспільноти, поділитися своїми думками.
Першим глядачі подивилися фільм режисера Павла Дорогого «89 днів». Сюжет розповідає про життя тисяч харків’ян, які знайшли порятунок на станціях метрополітену в перші дні рашистських нещадних обстрілів міста. Майже три місяці простір у підземці та вагони потягів були поділені на сімейні притулки. Подолати складнощі пристосування у своєрідному гуртожитку та організувати найпростіші побутові умови вдалося, мабуть, завдяки прагненню кожного у будь-яких обставинах залишатися людиною.
Цей фільм, звісно, нагадав чугуївцям початок повномасштабного вторгнення, коли й вони ховалися, де тільки могли: у підвалах будинків, у холодних погребах. Поспіхом були пристосовані й громадські укриття, щоб містяни могли там хоч якось притулитися. Глядачі з цікавістю послухали розповідь пана Павла, як створювалася стрічка про життя в метро, а відтак поділилися своїми спогадами.
Треба віддати належне нашій Чугуївській міській військовій адміністрації — її працівники не сиділи склавши руки два з половиною роки, а подбали, за підтримки міжнародних донорів, про створення безпечних просторів, де у людей різного віку є змога змістовно провести час у комфортних умовах, поспілкуватися, а найголовніше — сховатися під час обстрілів.
Події, які зафільмувала документалістка Галина Лаврінець у стрічці «Гості з Харкова», також відгукувалися у спогадах багатьох глядачів. Адже перипетії життя в евакуації переселенців з Харкова дуже схожі на ті, з якими стикаються люди, що вимушено покинули свої оселі через військову агресію рф.
До болю зворушливий епізод, коли жінка, що виїхала з родиною до Полтавщини, спілкуючись відеозв’язком, вдивляється в картинку рідного міста. Її погляд зосереджується на кожній дрібниці, а очі наповнюються слізьми. Вона та її рідні живуть надією повернутися додому. Тим часом, поки наші доблесні воїни гнали ворога подалі, переселенці якось пристосовувалися жити у зовсім не звичних для них умовах, про які вони раніше й гадки не мали. І, як бачимо, не без кумедних історій проходило життя-буття гостей з мегаполісу в сільській місцевості.
Долучитися до дискусії після перегляду другого фільму було чимало охочих. Хтось побачив себе в героях стрічки, а комусь важливо було розказати про інші перешкоди та проблеми, з якими стикаються люди зі статусом тимчасово переміщеної особи. Звісно, у кого такий статус тимчасовий, ця історія, хоч якою б вона була, ще може вважатися з добрим завершенням. До речі, Чугуїв прийняв майже дванадцять тисяч внутрішньо переміщених осіб. Але хто може знати, скільки стане таких ВПО, яким нема куди повернутися, бо їхні домівки й далі знищують російські варвари. Цим людям доведеться соціалізуватися там, де вони опинилися через сумнозвісні обставини.
Мета проєкту «Сила правди» від «Babylon’13», що реалізовується за підтримки IREX, не тільки зафіксувати і показати дійсність у часи лихоліття війни, а й дослідити, через що виникають складнощі у взаєминах між громадянами, аби допомогти українцям розібратися, де справжній ворог підступно діє на знищення нашої єдності.
Досягти цієї мети, як вважають організатори та засновники проєкту, і з ними неможливо не погодитися, реально тільки завдяки такому відвертому, живому спілкуванню, яке дійсно стало подією і для містян, і для гостей Чугуївської громади.
Насправді невимушена атмосфера заходу сприяла й подальшим розмовам між присутніми, тож гості та організатори ще довго обговорювали важливі для всіх теми.
Це підкреслює значущість ініціатив у реалізації проєкту «Сила правди» від «Babylon’13»! Тож можна щиро подякувати керівникові кіноклубу Docudays UA «ДУМАй!», добре відомому землякам правозахисникові Юрію Чумаку за знайомство чугуївців з документалістами Галиною Лаврінець та Павлом Дорогим, керівницею проєкту Іванною Хіцінською та іншими гостями громади.
Документальну стрічку «Король Лір: як ми шукали любов під час війни» з репертуару Мандрівного міжнародного фестивалю Docudays UA було представлене 5 грудня, у Міжнародний день волонтера, у Чугуєві. Кінопоказ, з міркувань безпеки, відбувався в одному з укриттів міста.
На початку заходу представник командування 14-ї окремої механізованої бригади вручив відзнаку волонтеру Олегу Майбороді за допомогу Збройним Силам України. А секретар Чугуївської міської ради Євгеній Резченко з нагоди Дня волонтера вручив подяки регіональному координатору Фестивалю Docudays UA в Харківській області Юрію Чумаку та героїні документального фільму «Король Лір…» Юлії Горєлковій – за популяризацію і розвиток документального кіно та активну громадянську позицію.
А потім, власне, відбувся сам перегляд документальної стрічки, яка оповідає дивовижну історію про те, як в Ужгороді під час війни вирішили поставити легендарну п’єсу Шекспіра «Король Лір» силами акторів-аматорів з числа вимушених переселенців. Однією з таких акторок і стала Юлія Горєлкова, яка пройшла відповідний кастинг та зіграла у виставі молодшу доньку короля Ліра принцесу Корделію.
Глядачі та глядачки, затамувавши подих, споглядали на екрані живі історії людей, яких війна змусила покинути власні домівки та шукати прихистку на Заході України. Операторська камера показувала й наслідки рашистської агресії, що окупанти залишили після себе в Ірпіні, Чернігові та Чугуєві. Одночасно розгорталася картина підготовки, репетицій та організації самої вистави «Король Лір», просякнутої ідеєю пошуку любові – навіть в умовах війни.
По завершенні кінопоказу розгорнулося жваве обговорення. Наводимо кілька цитат:
Світлана Лиманська, начальниця відділу у справах молоді та спорту Чугуївської міської ради:
– Незважаючи на те, що Юлія виглядає тендітною, вона є сильною особистістю. Попри багато труднощів у житті, вона призвичаїлась їх долати. Адже Юлія – борець. Вона допомагає іншим, займається спортом, дає мотивацію іншим людям. При цьому – вона прекрасна дружина та мати двох синів.
Сергій Лисенко, директор Чугуївського центру туризму та краєзнавства, колишній тренер Юлії Горєлкової:
– В Юлії є такий стрижень, який вона сама в себе виховала… У цьому фільмі показані наші друзі та наше місто. Особливо зачепили кадри з розбитим російською ракетою Будинком культури. Ми живемо навпроти та пережили всі ці обстріли своїми нутрощами. Вижили та розуміємо, що треба далі жити. І перечитувати «Короля Ліра»… А документальне кіно, звичайно, доносить нам правду – і про Голодомор, і про нинішню війну. Ми будемо й надалі його дивитися та ідентифікувати себе як українців.
Юлія Горєлкова:
– Я ще хочу додати про зйомки в зруйнованому Будинку культури в Чугуєві. Ви бачили, приміром, там лежав чийсь фотоальбом. Це згадки щасливого життя вихованців численних гуртків, робота яких була жорстоко перервана з початком широкомасштабної війни. Мені було досить важко туди йти, але я знала, що фільм буде демонструватися закордоном. І для мене було важливо, щоб у різних країнах побачили правду – що з нами відбувається, з нашим містом. Для мене цей момент є найважливішим у цій стрічці.
Юрій Чумак:
– У репертуарі 20-го Мандрівного фестивалю Docudays UA 20 документальних фільмів. І більша частина з них – або вітчизняні, або зарубіжних режисерів, присвячені Україні. Я вважаю, що це важливо – документувати те, що зараз відбувається в нашій країні. Зауважу, що для мене – це велика честь показувати у своєму рідному місті кіно, однією з героїнь якого є мешканка Чугуєва. Власне, опосередковано і сам Чугуїв став «героєм» цієї стрічки. Наш Мандрівний фестиваль завжди проходить напередодні 10 грудня – Міжнародного дня прав людини. І дуже хочеться вірити, що наступний Фест Docudays UA відбуватиметься у мирній Україні, я привезу до Чугуєва нові документальні фільми, які ми будемо дивитися вже не у бомбосховищі.
Попри війну, ХХ ювілейний Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA подорожує країною. Зокрема, у Харківській та Черкаській областях фестиваль триватиме з 30 листопада по 12 грудня. Центральна тема 20 Docudays UA – «Образ майбутнього» – це те, що нам варто уявляти і починати втілювати вже зараз. Це розмова про справедливість – невідворотнє покарання винних у воєнних злочинах, документування свідчень їхніх жертв і руйнувань. І про відбудову після нашої Перемоги.
Подробиці розповіли представниця Харківської правозахисної групи, регіональна координаторка Мандрівного фестивалю Docudays UA в Харківській області Ольга Солапанова та голова «Центру правових та політичних досліджень «ДУМА», регіональний координатор Мандрівного фестивалю Docudays UA в Харківській та Черкаській областях Юрій Чумак у Харківському прес-клубі.
Усього в програмі цьогорічного Мандрівного фестивалю 20 документальних стрічок із 13 країн світу: України, Швейцарії, Франції, Бельгії, Німеччини, Польщі, Італії, Данії, Чехії, Ірландії, Великої Британії, США, Канади. 8 українських та 12 зарубіжних стрічок, 10 повнометражних і 10 короткометражних. При цьому 6 фільмів міжнародного авторства мають спільне коріння з нашим контекстом.
Важливо, що значна частка фільмів пов’язані саме з Харківською та Черкаською областями
– Є фільм Максима Лукашова, який називається «Друге дихання», – розповідає Юрій Чумак. – Максим народився у Черкасах і зняв фільм про перші тижні війни, про діяльність волонтерів у Чернігові. На жаль, ми не зможемо запросити Максима Лукашова на зустріч із глядачами, бо він нині воює у ЗСУ, до речі, як і головний герой його картини. Але ми обов’язково покажемо фільм 5 грудня у День волонтера у черкаському хабі «Халабуда», який евакуювався з Маріуполя.
Спеціальною подією є покази стрічки «Нескорений Херсон» від партнера Docudays UA – Медіаплатформи «Вгору».
— Це фільм про мужніх херсонців, які окупантів зустрічали протестними пікетами, витримали місяці окупації, а потім радісно зустрічали ЗСУ, – наголосив Юрій Чумак. – І коли фільм був майже готовий, сталася страшна трагедія на Каховській ГЕС і епілогом картини стали події, які ніхто передбачити не міг. І вони теж увійшли до стрічки.
Довідка «Громади»
Фотографії кореспондента «Вгору» Олександра Корнякова з херсонських протестів проти російської окупації облетіли відомі світові інформаційні агенції – Reuters, The Times, The Guardian, BBC, Aljazeera та багато інших. Світ побачив те, що відбувається у Херсоні, саме очима Олександра.
— Фотовиставку «Нескорений Херсон, що пройшла 17 містах України, побачили понад 20 тисяч відвідувачів. Свого часу ми показували у хабі «Всі свої» фотовиставку фоторепортера Олександра Корнякова. І мені кажуть: як же так? Фотовиставку привіз, а фільм не привезеш? І ми покажемо фільм «Нескорений Херсон» 1 грудня у тому самому приміщенні, що й фотовиставку. Онлайн к нам приєднається команда фільму.
Юрій Чумак звертає увагу, що велика кількість вітчизняних фільмів є своєрідною родзинкою фестивалю та є можливість запросити режисерів та режисерок.
Існує також фільм «В Україні», який зняли польські режисери. Показ його запланувати в Харкові і є висока ймовірність, що принаймні один із творців фільму приєднатися до нас онлайн.
Ольга Солапанова вже переглянула всі фестивальні фільми. І серед тих, які справили найбільше враження, називає «Зерна голоду. Україна 1933». Його особливість у тому, що він повністю складається із архівних кадрів.
Їй також дуже сподобався фільм «Юний Платон».
– Мені здається, він дуже близький нам, – каже Ольга, – тому що стрічка розповідає про директора школи на території збройного конфлікту. І тоді педагог через відкриття дітям філософії допомагає їм зрозуміти та відчути себе та інших. І тим самим він спонукає дітей не йти шляхом злочинності та наркоманії, які поширені в регіоні.
— Цьогорічний Docudays UA – ювілейний, і було б просто нечесно, якщо б він не «замандрував» до Харкова – міста, в якому фестиваль фактично народився, – зазначила Ольга Солопанова. – Тому Мандрівний у Харкові відбудеться, часто офлайн і з відкритими подіями.
Окрім показів фільмів, на подіях будемо проводити обговорення стрічок, дискусії з проблем, що порушуються у фільмах або мають бути підняті в громаді. Також організуємо майстер-класи, тренінги і найголовніше – зустрічі з режисер(к)ами!
Незвичайною подією стане захід, присвячений інклюзії: під час нього буде проведений тренінг, де гості зможуть наочно зрозуміти важливість елементів інклюзії, а також навчитись допомагати людям, що мають інвалідність.
А другий незвичний захід присвячений освіті, його особливість у тому, що цільова авдиторія починається з 6 років. До цієї події доєднається благодійний реабілітаційний центр «Kinder Velt», щоб провести терапевтичне заняття з дітьми та показати батькам нові шляхи для гарної комунікації в родині.
Ці дві події виокремлюються своєю однозначною практичною користю, проте, насправді кожна подія буде корисна глядачам, адже ми будемо завжди намагатися подивитися на тему обговорення під різними кутами й відкрити для себе нову точку зору.
Центр «ДУМА» цього року вдруге організовує кінопокази Мандрівного фестивалю як на Харківщині, так і на Черкащині. Це, в основному, будуть виїзди до невеликих міст/містечок та заходи у молодіжних центрах і хабах.
Важливо, що документальні фільми подивляться й курсанти/ки Харківського національного університету внутрішніх справ, працівники та клієнти філій Центру пробації 2-х областей, а також персонал і засуджені виправних установ, що підпорядковані Північно-Східному міжрегіональному управлінню з питань виконання кримінальних покарань.
Білий лист – до такого образу звернувся Юрій Чумак, описуючи наше майбутнє після Перемоги. І кожен з нас може написати або намалювати на цьому аркуші свої барвисті уявлення, уподобання та мрії.
За подіями Мандрівного фестивалю Docudays UA! можна стежиті на FB-сторінці.
Напередодні Дня Гідності та Свободи й у рамках відзначення першої річниці деокупації м. Херсона мешканців Переяславської міської територіальної громади запросили до безкоштовного перегляду документального фільму «Нескорений Херсон», який по обіді понеділка, 20 листопада, відбувся в 2-му корпусі КЗ «Переяславський ЦКМ». На презентації були й кореспонденти Proslav.
На початку кінопоказу до кількох десятків присутніх у залі учнів закладів середньої освіти Переяславської громади, студентів та охочих містян звернувся адміністратор Молодіжного центру «Зустріч», переселенець з Херсонщини Денис Скрипець. Він поділився власною історією перебування на окупованій Херсонщині. Зазначив, що має велику честь бути співініціатором показу цієї важливої стрічки для мешканців нашої громади.
Фільм був представлений пересувним кіноклубом Docudays UA «ДУМАй!». Про його діяльність учасникам зустрічі розповів Юрій Чумак. Підкреслив, що мережа DOCU/CLUB, яка виросла з Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA, спрямована на підвищення обізнаності про права людини та вільний доступ громадян України до кращої документалістики з усього світу. За допомогою фільмів та дискусій кіноклуби Docudays UA, серед іншого, формують в українському суспільстві розуміння людської гідності як найвищої цінності, розвивають громадянський активізм та формують активне громадянське суспільство.
Нині мережа налічує близько 500 кіноклубів, які працюють як самостійні ініціативі групи при громадських, державних та комунальних установах по всій Україні. Упродовж 2022 року і цьогоріч, попри виклики воєнного стану, діяльність відновили понад 160 кіноклубів. У колекції Мережі DOCU/CLUB більше 130 стрічок з медіатеки Міжнародного фестивалю Docudays UA, серед яких призери Sundance Film Festival, Sheffield Doc/Fest, Watch Docs та інших знакових фестивалів.
Надалі відбувався безпосередній перегляд стрічки «Нескорений Херсон». Її героями стали журналісти медіаплатформи «Вгору», які фіксували все, що відбувалося в місті протягом півтора року від захоплення російськими військовими обласного центру: мітинги херсонців, окупацію та звільнення рідного міста, затоплення його через підрив Каховської ГЕС і щоденні обстріли. Унікальні кадри документального фільму показують, якими були для Херсона та його жителів ці тяжкі дні, в яких умовах та з якими ризиками довелося працювати журналістам. Кадри зібрав воєдино режисер Устин Данчук. Герої цієї стрічки – фотокореспондент Олександр Корняков, журналістки Ліза Жарких та Ірина Ухваріна, директорка Ілона Коротіцина. Вони не припиняли роботу після захоплення міста росіянами, були активними учасниками мітингів, інформували про події в Херсоні. Певна частина стрічки присвячена самовідданій боротьбі херсонців, які виходили на мирні акції протестів, аби чинити опір російській пропаганді та показати окупантам, що з квітами та триколорним ганчір’ям їх тут ніхто не чекав. У фільмі використані фото та відеоматеріали фотокореспондента «Вгору» Олександра Корнякова. Видається, саме вони й відкривають для всього світу реалії життя в Херсоні під час війни – світ, фактично, й бачив окупацію Херсона через об’єктив Корнякова. Також, забігаючи наперед, саме його робота справила найбільше враження на тих, хто поділився думками про побачене опісля перегляду.
Як дізналися глядачі з 72-хвилинного фільму, частина журналістів прийняла рішення лишитись в окупації й продовжувати свою роботу. хтось перебував у місті аж до звільнення, комусь довелось виїхати. Чоловіки та жінки, ризикуючи життям, збирали матеріали, фіксували на фото та відео все, що відбувалось в окупованому місті, збирали докази воєнних злочинів рф, яка, за допомогою своїх проксі, тероризувала місцеве мирне населення. Важливо, що де б не перебували члени команди, попри постійну загрозу рідному місту, вони не втрачають оптимізму, вірять у перемогу та працюють, демонструючи Україні та світу, що Херсон живий і буде жити. «Нескорений Херсон» – це стрічка про любов до рідного міста.
Як розповів після зустрічі режисер стрічки Устин Данчук, концепція фільму складалась з декількох частин, у кожній з яких є маленькі історії, які близькі кожному херсонцю. Події, які зображені у стрічці, розбили на сезони: весна 2022 року, літо, осінь та зима. А також, як епілог наприкінці, до фільму увійшли події, що відбувались після підриву греблі Каховської ГЕС у цьому році.
Наразі творці фільму планують покази в різних містах України, відкриті до співпраці. Кажуть, у вільному інтернет-доступі стрічка наразі не викладатиметься. Фільм також буде подаватись на міжнародні фестивалі документального кіно.
Після перегляду фільму глядачі могли висловити свої емоції. Слід зазначити, що, окрім присутніх у залі переяславців, фільм, за допомогою інтернету та zoom-підключення, дивилися й мешканці Херсонщини – учні та колеги Дениса. Люди говорили про те, що з кадрами фільму пережили знову біль і страх, свідками яких були. Але через усю кінострічку іде думка – Херсон нескорений, перемога буде за нами. За відгуками школярів-переяславців стає зрозуміло, що вони дивилися із завмиранням кадри війни та історії херсонців. І, хай і не були безпосередніми очевидцями цих подій, як виявилося, багато знають про них.
Фінальні титри стрічки пройшли під палкі оплески присутніх, якими вони нагородили присутню в онлайн-режимі творчу групу на чолі з режисером Устином Данчуком, журналісткою Іриною Ухваріної, керівником пересувного кіноклубу Docudays UA «ДУМАй!» Юрієм Чумаком. Безумовно, історія нескореного Херсона цього надвечір’я не залишила байдужим нікого з присутніх у залі.
Про їхню користь для суспільства та документальне кіно читайте в розмові з директоркою Департаменту з розвитку мереж Docudays UA Аллою Тютюнник:
«На сьогодні 167 кіноклубів відновили роботу, ще 143 відкрилося нових…
Розкажу вам про юриста Григорія Курачицького з Маріуполя, у нього там було два кіноклуби Docudays UA. Коли почали бомбити, він із родиною жив у підвалі. Електрики вже не було, їжі було мало, по воду треба було йти під пострілами й снарядами. Наприкінці березня 2022 року дружина й діти вже не могли заснути вночі від холоду і вибухів. Григорій кинув у машину найнеобхідніші речі і, пропри небезпеку, зважився виїхати з родиною. Через пів години подзвонив сусід і сказав, що від дому, звідки вони виїхали, уже нічого не залишилося – ракетна атака стерла все його минуле життя.
Уже в Дніпрі, у центрі для переселенців, Григорій починає допомагати: розвантажувати гуманітарку. І з дерев’яних палетів майструє лавки, стіл, під наметом ставить ноутбук і починає показувати документальне кіно. На прохання людей, він демонстрував фільми через день, а іноді й щодня. На сьогодні він відкрив у Дніпрі вже чотири кіноклуби. Це хіба не вражає?
Юрій Чумак із Харкова, правозахисник, минулого року, коли дуже бомбили Харків, пішов родину проводжати на потяг. Почався обстріл, родина не хотіла без нього їхати й він, у чому стояв, виїхав. Зараз він уже ментор у нашій Мережі, відкрив у Черкасах два кіноклуби й навчає новачків у різних містах і містечках в Україні створювати власні кіноклуби й захищати свої права та інтереси громад.
Юрій Чумак – харківський правозахисник. Через повномасштабне вторгнення він ось уже майже рік живе на Черкащині. На рідній Харківщині громадський діяч представляє Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Приїхавши в Черкаси, Юрій дізнався, що наша область – єдина, яка не має регіонального координатора цього фестивалю. Тож нині він «курує» дистанційно його діяльність на Харківщині, а також розвиває на Черкащині.
Ми зустрічаємось із Юрієм через кілька днів після церемонії нагородження головною кінопремією світу «Оскар». Тоді перемогу в номінації «Документальне кіно» здобув фільм про російського опозиціонера Навального, що дуже розчарувало багатьох українців. Адже серед претендентів була і стрічка «Будинок зі скалок», герої якої – діти з Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації. До слова, у 2022 році фільм був у репертуарі Мандрівного Docudays UA.
У новій статті «18000» – розповідь Юрія Чумака про важливість документального кіно, переїзд на Черкащину і перспективи розвитку тут Docudays UA.
Історія появи Docudays UA
Уперше фестиваль відбувся у 2003 році у Києві під назвою «Дні документального кіно в Україні». Здебільшого там були представлені українські документальні фільми. Згодом, коли участь у фестивалі почали брати режисери і режисерки з усіх куточків світу, його назву вирішили перекласти на мову, яка буде зрозуміла в усьому світі. Так «Дні документального кіно в Україні» трансформувалося у Docudays UA.
Як правило, фестиваль проходить у березні в Києві. Серед подій – не лише показ фільмів, а й зустрічі з режисерами, акторами, правозахисниками, а також перфоменси та виставки.
«Вперше я потрапив на фестиваль у 2005 році, після помаранчевої революції. Ніколи не знав, що документальне кіно може так захоплювати, може бути настільки сильним! Документальне кіно – це фільми, де немає акторів. Це історії людей, які проживають своє реальне життя. Це те, що відбувається у конкретний момент. Для мене досі здається фантастикою, як вдається режисеру, оператору влитися у життя інших людей і показати його зсередини. Для мене це міракл, диво», – розповідає про своє знайомство із документальним кіно Юрій Чумак.
У 2020 році фестиваль уперше в історії відбувався онлайн через COVID-19. Пандемія почалась якраз у березні. За словами Юрія, фестиваль став першою потужною подією в Україні, яка пройшла в онлайні за часів карантину. У такому ж форматі фестиваль відбувся й у 2021-му.
У 2022 році запланований початок фестивалю збігся із початком повномасштабної війни. Через це організатори ухвалили рішення перенести його на осінь. Він, хоч і не в такому широкому форматі, як завжди, відбувся у листопаді в Києві.
«Так сталося, що багато людей із оргкомітету фестивалю родом із Херсона. І от уявіть: 11 листопада відкривається фестиваль, виходить ведучий і каже: сьогодні Херсон визволили! Люди плакали, сміялися, аплодували. Це було неймовірно емоційно», – пригадує Юрій Чумак.
Цього року фестиваль Docudays UA запланований на червень.
З Києва – в регіони: як працює мандрівний фестиваль
Під час фестивалю в Києві журі визначає переможців та лауреатів у низці номінацій. Ближче до Міжнародного дня прав людини (10 грудня) фестиваль вирушає як мандрівний, аби з фільмами мала змогу ознайомитися більша кількість людей.
«На основному фестивалі я гість. Натомість у контексті мандрівного – я координую дві області: Харківську і віднедавна Черкаську», – пояснює активіст.
За його словами, на мандрівний фестиваль обирають ті фільми, які найбільше «зайшли» публіці і команді фестивалю. Якщо на Docudays UA в Києві показують 30-40 фільмів, на мандрівному – близько 20. Як правило, це фільми-новинки. Їх демонструють у школах, бібліотеках, музеях, виставкових залах, коледжах, вишах, пенітенціарних закладах (виправних колоніях), військових частинах, поліцейських відділках.
«Словом, ми йдемо скрізь, де нас готові бачити», – додає Юрій.
Мандрівний фестиваль має кілька головних принципів. Він не комерційний і не політичний. Водночас коли Docudays UA домовляється з кінотеатрами, вхід на такі сеанси – платний за квитками. У такому разі виручені гроші беруть не організатори фестивалю, а кінотеатр, адже він витрачає кошти на опалення, електроенергію, персонал тощо. Третє правило фестивалю: покази передбачають обов’язкове обговорення, дискусію.
«Немає такого, що люди просто подивилися фільм, далі чорний екран – і всі розійшлися», – говорить представник кінофестивалю.
Протягом двох років на рідній Харківщині Юрій проводив фестивалі в хабах, молодіжних центрах і просторах.
«У мене одна з цілей була – йти з Харкова, де культурне життя вирує. Натомість намагатися робити покази в містечках, в селищах області, де ще «не ступала нога» кіно про права людини і взагалі будь-які кіно і культурні заходи «ступають» дуже рідко», – пояснює Юрій Чумак.
Правозахисник говорить, що деякі покази він запам’ятав на все життя. Наприклад, одного разу на Харківщині він показував фільм у місцевій сільській школі. Неочікувано, на нього прийшли чи не всі школярі: від 1 до 11 класу.
«Від захоплення вони сиділи з відкритими ротиками. Вони дивилися кіно, а я на них. І я захоплювався від того, що бачу. Коли ми вже їхали, вони поприлипали до вікон і махали нам ручками. Я бачив, що для них це була справді велика подія», – з усмішкою пригадує харків’янин.
Ще один його спогад пов’язаний із фільмом режисерки Аліси Коваленко «Домашні ігри». Це історія про дівчину, яка грає в жіночий футбол. Після смерті матері на її утриманні лишаються менші братик і сестричка, яким вона має замінити матір, поєднуючи це з футболом.
«Ми цей фільм привезли в невеличке містечко Харківської області. Зазвичай у селах людей складно розговорити. Тут же всі так бурхливо обговорювали побачене. Виявилося, у них теж є своя шкільна футбольна команда, яка призові місця на рівні області займає, і для них ця тема надзвичайна близька», – згадує Юрій Чумак.
Оточений Чугуїв і переїзд у Черкаси
Окрім хобі під назвою «Docudays UA» Юрій має основну роботу – у міжнародній організації. Чоловік говорить, що там його попереджали про підготовку росії до нападу. Проте вірити в це не хотілося. Попри певний скепсис, він виконав кілька рекомендацій на випадок небезпеки: купив павербанк, а також додаткову картку іншого оператора. Склав тривожну валізку. Хоч, як з’ясувалося пізніше, зібрав туди не все необхідне, навіть не всі документи.
Ще до вторгнення Юрій усвідомлював, що в разі наступу росії його рідному місту Чугуїв «буде непереливки». Причиною тому є аеродром, розміщений біля багатоповерхівок, а також дислокація в місті однієї з бригад українських військових.
«Чугуїв били ракетами, бомбили з літаків. Коли відбувається вибух, будинок трясеться. Думаєш, що це десь поряд, а виявляється – за кілька кілометрів влучили», – каже Юрій.
За його словами, ворог пройшов через Чугуїв «транзитом». Натомість, ставши в селищі Мала Рогань, почав обстрілювати Харків. Рідне місто Юрія не захопили, проте воно опинилося у повному оточенні. У магазинах майже зникли продукти, в аптеках – ліки. Разом із дружиною Юрій пробув у Чугуєві до 7 березня.
«Виїжджаючи, не знали з жінкою, куди напоремося: на російський блокпост чи все ж таки нам вдасться якось через поля їх об’їхати, і проїхати до Харкова. І от відкриваються дверцята буса, яким ми їхали, і нам усміхається сонце та українські військові. Це було щастя», – пригадує свої тодішні емоції чоловік.
Далі була складна поїздка в евакуаційному потязі на Західну Україну. У переповнених вагонах людям доводилося їхати буквально «на голові» одне в одного.
«На все життя запам’ятав, як мене попросила жінка, щоб я їхнього сина провів у туалет. Йому було років 10-12. Це прохання усвідомив уже пізніше. Люди стояли так, що ми по спинках сидінь, комусь на плече наступили, щоб пролізти до того туалету», – зазначає Юрій.
Дружина, донька та внучки чоловіка евакуювалися за кордон. Сам же харків’янин певний час залишався на Західній Україні. Через проблеми з житлом місяць він жив у лікарні в палаті для вояків УПА. Чоловік став для лікарні прессекретарем, писав статті та інтерв’ю, натомість отримавши тимчасовий притулок. Згодом до нього зателефонував товариш, повідомивши, що в Черкасах можна орендувати половину будинку. Так Юрій Чумак опинився у Черкасах. Місто одразу прийшло йому до душі.
«Мій батько – військовий, тож життя його добряче покидало. І мене, відповідно, теж. Я жив три роки в Чернігові, потім батька перевели в Чугуїв. А зараз я приїхав у Черкаси. Всі міста – на букву «ч» починаються. Тож мені тепер або в Чернівці, або в Чикаго. Але я не збираюся», – з усмішкою каже Юрій.
Нині час від часу він навідується додому. Проте говорить, що працювати там не може – психологічно складно. Там, чуючи звуки сирени, розумієш, що «прилетіти» може в будь-який момент. Мозок від цих думок «паралізує».
Два нові кіноклуби на Черкащині
Переїхавши в Черкаси, Юрій Чумак дізнався, що ця область – єдина на всю Україну, де не було регіонального координатора Мандрівного фестивалю Docudays UA.
«Мені подобаються Черкаси, але тут стиль життя схожий на Іспанію, часто можна побачити таку собі «сієсту»: люди не спішать. Я собі поставив за мету: якщо я в Черкаській області, і тут не було мандрівного фестивалю, то він буде», – ділиться першими враженнями про місто Юрій.
Минулого року йому вдалося показати фільми в кількох містах, зокрема, у Золотоноші, Каневі, Чигирині, Смілі та в самих Черкасах. У цьому, зокрема, допомогла місцева громадська діячка із ГО «Горизонт змін» Тетяна Кавальчук.
Кінопоказ у Чигирині відбувся попри вимкнення світла та опалення. Фільм «Літургія протитанкових перешкод» дивилися на ноутбуці та зігрівалися чаєм з термоса
Після кінопоказу у Каневі там народився docu клуб. Кіноклуби – ще один формат діяльності Docudays UA.
«Під час мандрівного фестивалю ми організовуємо кінопокази нетривалий час. А потім нам дзвонять люди з проханням показати якийсь фільм, наприклад, до Дня прав дитини. А ми ж відповідальні за тих, кого приручили до документальних фільмів (сміється). Так у нас народилася ініціатива – мережа docu клубів. Кіноклуби працюють весь час, 365 днів на рік можуть показувати документальні стрічки», – пояснює суть цієї ініціативи Юрій Чумак.
За його словами, зараз у каталозі кіноклубів Docudays UA близько 160 стрічок. Час від часу вони змінюються. Наприклад, коли права на якийсь фільм закінчуються або навпаки до колекції додаються нові.
Зазвичай кіноклуби створюють при певних організаціях. Для цього треба лише заповнити анкету і підписати договір, яким організації надають право показувати фільми. Детально про це можна почитати на сайті DocuClub.
Юрій надихнув створити на Черкащині два нові кіноклуби. У Каневі проєкт реалізує організація «Разом» на чолі з модераторкою Діаною Майлат. Оскільки в місті є ще місцевий коледж культури і мистецтв, на покази приходять студенти цього навчального закладу, для них це певна «родзинка». Ще один кіноклуб створили у Вознесенській сільській громаді на Золотоніщині. Там його координаторка – заступниця сільського голови Любов Новак.
«На моїй пам’яті вперше таке, щоб заступниця голови вирішила створити кіноклуб! Чиновники, як правило, на рівні керівника і заступників можуть прийти на показ, щоб про них у медіа написали, але щоб вони самі тягли цей правозахисний «віз» – я вперше бачу таке», – каже Юрій.
За його словами, в Черкасах є ціла мережа кіноклубів, але не всі вони активні. Люди інколи відкривають кіноклуб, але не наважуються проводити там покази. Тож ціль Юрія Чумака на цей рік – побувати в усіх кіноклубах Черкащини, щоб «розворушити їх» і допомогти почати кінопокази.
Більше ніж фільми: кіно як елемент адвокації
За словами представника Docudays UA, документальні фільми – це не лише інструмент просування цінностей прав людини, а й певний елемент адвокації. Показ стрічок допомагає зробити зміни у громаді, яких складно досягти в інший спосіб.
Як приклад, Юрій Чумак пригадує минулорічну адвокаційну кампанію. Для її реалізації він узяв один зі своїх улюблених фільмів «Лізо, ходи додому», що розповідає про дівчинку, у сім’ї якої відбувається психологічне насильство. Завдяки Юрію фільм переглянули різні категорії: батьки, діти, представники пробації, поліцейські, соціальні працівники міськвиконкому, служби у справах дітей.
«Для нас важливо було зробити так, щоб видимими стали діти, які є свідками домашнього насильства. Адже вони теж є постраждалими. Це де-юре, а де-факто залишаються поза увагою. Приміром, відбулося насильство, чоловік побив дружину, приїхала поліція, опитала дружину, опитали цього чоловіка – аб’юзера, у кращому випадку склали адмінпротокол про правопорушення, у гіршому – обмежились попередженням, і поїхали. А те, що в сусідній кімнаті ридає дитина, бо в неї світ зруйнувався, адже люди, яких вона найбільше любить, на її очах билися, залишається поза увагою», – констатує Юрій.
Завдяки показу фільму йому вдалося зібрати інформацію з різних джерел. Опісля він залучив експертку, професорку з психології харківського вишу Наталію Мілорадову. Разом вони розробили брошуру і рекомендації, які ухвалила місцева влада.
Під час цієї кампанії він дізнався про ще одну проблему. В Україні існує безоплатна вторинна правова допомога, яка є державною. Її надають певним пільговим категоріям громадян. Зокрема, на неї мають право постраждалі від домашнього насильства. Підставою для надання такої допомоги є або документи з поліції, або направлення від соціальних служб.
Як з’ясував Юрій, документів від поліції у постраждалих від насильства зазвичай немає. Наприклад, копію протоколу про адміністративне порушення дають кривдникам, а не постраждалим. А форми направлення від соціальних служб просто не існувало, тому що її мало розробити Мінсоцполітики, але чиновники так і не дійшли до того. Спочатку правозахисник звернувся до міністерства з проханням нарешті зробити це, але отримав відписку. Проте Юрій не зупинився і звернувся вже до Катерини Левченко, урядової уповноваженої з гендерних питань. Зрештою вона написала листа до Мінсоцполітики і вони ухвалили цю форму.
«Завдяки тому, що ми не зупинилися, продовжили бити в ці зачинені двері, зараз постраждалі від домашнього насильства люди по всій Україні отримати механізм отримання безоплатної вторинної правової допомоги, – каже Юрій Чумак. – І ми радимо всім проводити адвокаційні кампанії! Одна справа прийти і сказати: ось у нас є така проблема, давайте цим займатись. Воно може не «торкнути» людей. А коли принесли фільм, з живими історіями, воно чіпляє, люди починають рухатися. В нас є чимало адвокаційних кампаній, завдяки яким на місцевому рівні вдалося зрушити якісь проблеми. І це важливо».
