Авг 12, 2021
«Чоловіки не плачуть», «чоловіки не скаржаться», «справжні чоловіки все стерплять», – такі твердження та настанови українські хлопчики чують ледь не з народження.
І в той же час, за результатами соцопитування «Місце і досвід насильства в соціалізації чоловіків», проведеного Amnesty International в Україні, 65% українських чоловіків у дитинстві були жертвами домашнього насильства.
А більшість із них, подорослішавши, в разі, якщо стикаються з домашнім насильством, воліють мовчати. Втім, навіть у ситуації, коли в суспільстві панують подібні гендерні стереотипи, за інформацією громадської організації «Ла Страда – Україна» (яка адмініструє Національну гарячу лінію з попередження домашнього насильства), 13% звернень щодо домашнього насильства надходять від чоловіків.
Урядова уповноважена із питань гендерної політики Катерина Левченко наголосила, що домашнє насильство стосується і жінок, і чоловіків будь-якого віку, і близько 10-15%, відповідно до узагальненого аналізу жертв домашнього насильства складають чоловіки.
При цьому, протягом 2020 року на урядову гарячу лінію з протидії насильству 15-47 від чоловіків надійшло 27 676 повідомлень, що складає 13,1% від загальної кількості звернень.
Відповідно до «Типового положення про притулок для осіб, які постраждали від домашнього насильства та/або насильства за ознакою статі», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2018 р. №655, «повнолітні постраждалі особи різної статі розміщуються в окремих притулках (будівлях притулку), утворених відповідно до потреб територіальних громад з урахуванням непропорційного впливу насильства на жінок і чоловіків та можливості здійснення позитивних дій».
Втім, посилаючись на «непропорційний вплив насильства на жінок і чоловіків», органи місцевого самоврядування, як правило, взагалі не виділяють місць у притулках для чоловіків. І у випадках, якщо останні зазнають домашнього насильства, шукати прихисток їм просто ніде.
У рамках проєкту «Everyone has to be protected» («Кожен має бути захищений») ми вирішили з’ясувати: а) якою є офіційна поліцейська статистика щодо домашнього насильства стосовно чоловіків у Харківській області та в Україні загалом; б) чи є на Харківщині та в Україні притулки, в яких передбачені місця й для постраждалих від такого насильства чоловіків.
І для цього надіслали відповідні запити на інформацію до Національної поліції, Головного управління Нацполіції в Харківській області, Міністерства соціальної політики України та Харківської обласної державної адміністрації.
Відповіді виявилися достатньо красномовними:
«Протягам 2020 року у відділах та відділеннях поліції ГУНП в Харківській області зареєстровано 804 заяви, повідомлення про вчинення правопорушень та інші події, пов’язані з домашнім насильством, подані особами чоловічої статі», – такі дані надала нам Харківська поліція у відповідь на інформаційний запит.
«За 2020 рік органами поліції зареєстровано 23 263 заяви і повідомлення про кримінальні правопорушення та інші події, пов’язані з домашнім насильством, подані дорослими особами чоловічої статі. За 6 місяців 2021 року зареєстровано 6 226 таких заяв і повідомлень, поданих дорослими особами чоловічої статі, які заявляють, що постраждали», – повідомили в Департаменті інформаційно-аналітичної підтримки Національної поліції України.
А в Департаменті превентивної діяльності Нацполіції уточнили: «Протягом першого півріччя в органах та підрозділах Національної поліції України зареєстровано 143 887 (2020 рік – 208 784) заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення та інші події, пов’язані з домашнім насильством. За результатами перевірки підтверджено 6 587 фактів насильства стосовно чоловіків. Крім цього, за 6 місяців 2021 року виявлено 54 890 осіб, які вчинили адміністративне правопорушення, передбачене статтею 173-2 (Вчинення домашнього насильства, насильства за ознакою статі, невиконання термінового заборонного припису або неповідомлення про місце свого тимчасового перебування) Кодексу України про адміністративні правопорушення (2020 рік – 96 257), з яких 6 558 (11 000) особи жіночої статі, 165 (314) – неповнолітні».
Якщо порахувати, виходить, що в 2020 році 11% скарг щодо домашнього насильства надійшли від чоловіків. І, що характерно, понад 11% притягнутих до адміністративної відповідальності за вчинення домашнього насильства в 2020 році склали особи жіночої статі. Звісно, кривдниками в сім’ях можуть виступати й інші чоловіки або неповнолітні, однак, вочевидь, найчастіше все ж таки чоловіки потерпають від насильства з боку жінок.
Отже, як бачимо, чоловіки, навіть за даними поліції, не так вже й рідко стають жертвами домашнього насильства.
При цьому, напевно, ці цифри є тільки «верхівкою айсбергу». Адже результати вже згаданого всеукраїнського соціологічного опитування, що його провела Amnesty International у квітні–травні 2021 року, підтвердили, що більшість українських чоловіків схильні замовчувати випадки насильства – незалежно від віку й середовища (ідеться про дім, школу, вулицю тощо як місця, де відбувається насильство). Близько 80% респондентів, які стикалися з домашнім насильством у дитинстві або в зрілому віці, не зверталися по допомогу.
На жаль, ці дані аж ніяк не корелюються з кількістю місць у притулках, які виділяють (а точніше, не виділяють) органи влади та місцевого самоврядування для чоловіків – жертв домашнього насильства.
«На території Харківської області з 2007 року діє Комунальна установа Харківської обласної ради «Кризовий соціальний центр для жінок»… До зазначеного закладу можуть звертатися жінки, які постраждали від торгівлі людьми та жінки разом зі своїми дітьми, які постраждали від домашнього насильства та/або насильства за ознакою статі», – повідомили нам у Харківській облдержадміністрації. Як бачимо, чоловікам у цьому притулку (навіть, виходячи з його назви) немає місця.
З 7 районних державних адміністрацій (що уособлюють місцеві органи виконавчої влади усіх районів Харківської області) та з 43 територіальних громад Харківщини нам надійшли відповіді, в яких значиться, що притулків для осіб, які постраждали від домашнього насильства та/або насильства за ознакою статі, на їх територіях немає. Тому, й місця у таких притулках для чоловіків відсутні. Власне, як і для жінок (за виключенням Лозівського району, на території якого розташований обласний «Кризовий соціальний центр для жінок»).
І тільки Харківська міська рада надала дещо обнадійливу інформацію: «У місті Харкові працює Комунальний заклад «Центр надання допомоги постраждалим від насильства». В структурі закладу працюють відділення притулку для жінок, які постраждали від насильства, яке розраховане на 10 місць, та відділення кризового реагування. Розміщення чоловіків у вищезазначеному притулку не здійснюється. У відділенні кризового реагування Комунального закладу «Центр надання допомоги постраждалим від насильства» є кімнати кризового реагування, які розраховані на 6 осіб, і в яких можуть розміщуватися і жінки, і чоловіки».
При спілкуванні з працівником Департаменту у справах сім’ї, молоді та спорту Харківської міськради ми з’ясували, що, на відміну від притулку для жінок, в якому постраждалі можуть перебувати у комфортних умовах до 3 місяців, у відділенні кризового реагування є кімнати, які фактично виконують функції нічліжки, де нужденні можуть перебувати лише кілька діб. Тобто, замінити собою повноцінний притулок (шелтер) для постраждалих від домашнього насильства, вони, ці кімнати, не можуть.
Довідатися про те, якою є ситуація в цій царині в інших областях України, нам наразі не вдалося, оскільки Мінсоцполітики просто проігнорувало наш інформаційний запит. Зараз триває реформування цього Міністерства та передання значної частини функцій Національній соціальній сервісній службі України, тому, ймовірно, відбувся певний «збій» у роботі чиновників…
Як наголошує експерт з питань протидії насильству проєкту «Everyone has to be protected», голова Центру правових та політичних досліджень «ДУМА» Юрій Чумак, підхід, за якого в комунальних притулках відводяться місця тільки для жінок (та жінок із дітьми), постраждалих від домашнього насильства, є невиправданим та дискримінаційним по відношенню до чоловіків. На сьогоднішній день на Харківщині, в разі, якщо чоловік постраждає від домашнього насильства та вимушений буде, задля уникнення продовження перебування у ситуації насильства, покинути місце свого проживання, знайти належний притулок йому буде ніде.
У той же час, у прийнятій Кабінетом Міністрів України 24 лютого 2021 року «Державній програмі запобігання та протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі на період до 2025 року» передбачено розширення мережі спеціалізованих служб підтримки постраждалих осіб, зокрема додатково планується створити 450 притулків, мобільних бригад соціально-психологічної допомоги, денних центрів соціально-психологічної допомоги/ спеціалізованих служб первинного соціально-психологічного консультування.
З огляду на вищезазначене, громадська ініціатива «Everyone has to be protected» («Кожен має бути захищений» вирішила провести широку адвокаційну кампанію щодо громадського лобіювання виділення у комунальних притулках для постраждалих від домашнього насильства місць для чоловіків – у кількості, принаймні 10% від загальної.
P.S. Цей матеріал підготовлений у рамках проєкту «Everyone has to be protected», що впроваджується ГО «Ти потрібен Україні» за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Погляди авторів є виключною відповідальністю ГО «Ти потрібен Україні» та ГО «Центр правових та політичних досліджень «ДУМА», і не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
Георгій Кобзар
Права людини в Україні
Май 30, 2012
Впечатления путешественника от Грузии и грузинов.
Немного истории
Как известно, самоназвание грузинского народа – картвелы, а страны, соответственно – Сакартвело. На Востоке этот же народ в древности называли гурз, гурдж, из этого названия и образовался этноним «гурзин», что позднее в результате перестановки звуков превратилось в «грузин».
Небесным покровителем Грузии является Георгий Победоносец, который у грузин считается самым почитаемым святым. Во многих языках Грузия называется «Георгией». Георгиевский крест украшает грузинский флаг. Георгий Победоносец находится в центре герба Грузии. Практически в каждой православной грузинской церкви установлена икона с ликом этого святого.
В маленькой стране (для удобства подсчета замечу, что Грузия примерно в 10 раз меньше Украины и население ее также раз в 10 уступает по численности населению Украины) насчитывается свыше 10 тыс. памятников археологии и архитектуры, истории и искусства.
Столица государства, город Тбилиси, согласно легенде был основан в V веке. Случайно обнаруженный в этих местах термальный источник подсказал грузинскому царю идею заложить город, названный «теплый».
Грузинский язык представлен 17 диалектами, соответствующими этническим группам, причем они зачастую очень существенно отличаются друг от друга (однажды, слушая в ресторане песню на мегрельском наречии, я искренне удивился, узнав, что присутствующие грузины не понимают ее слов).
То, что в результате «принуждения к миру» Грузии в 2008-м году, Россия фактически аннексировала Южную Осетию и Абхазию, знают все.
Первые впечатления
Грузинская виза для украинцев, как, впрочем, и для жителей десятков других стран, не нужна – грузины стимулируют приток инвестиций и приезд туристов.
В центре Тбилиси – на проспекте Шота Руставели, есть все: здание парламента, музеи, церкви, театры, бутики и кафе. Одного недостаточно – пешеходных переходов: наземные практически отсутствуют, а подземные расположены далеко друг от друга. Увидев группу людей «славянской национальности», которые хаотично движутся вдоль проезжей части (делегация из Украины перебежать дорогу хотела, но опасалась возможного штрафа за переход в неположенном месте), полицейские подошли к нам и спросили о причине нашего «броуновского движения». Узнав, что мы из Украины, они не стали требовать предъявления документов, не пригласили нас в полицейский отдел для выяснения личности, даже не заявили, что мы «понаехали» и, тем самым, добавили им работы, а… сами вышли на проезжую часть. Вышли, перекрыли на несколько мгновений движение автомобилей по проспекту Руставели и провели нас через дорогу.
А на другом «берегу» проспекта к нам, фотографирующимся на фоне местных достопримечательностей, подошел грузин, представился Георгием (кстати, очень распространенное в Георгии имя), подарил карту Тбилиси и принялся нас сопровождать по всему городу. Благодаря многим грузинским георгиям, нам удалось побывать в Тбилиси и в парламенте, и в МВД, и в университете, увидеть и маленькие улочки, хранящие неповторимый грузинский колорит, и ультрасовременный президентский дворец, претенциозно возвышающийся над Курой, посетить новую кафедральную церковь Святой Троицы (Самеба) и древние православные храмы, подняться к старинной крепости Нарикала и водопаду царицы Тамары, отдохнуть в ботаническом саду и парке Миасминды (возле телебашни), побывать в гостях в музее кукол Гари Давтяна и на дне рождения видного грузинского политика. А еще многое не удалось увидеть, потому что Тбилиси – большой и прекрасный город, изобилующий памятниками и памятными местами.
Грузинское гостеприимство
Гость для грузин – что для индусов священная корова. К приезжим грузины радушны, щедры и благожелательны. Если грузин приглашает в ресторан, то обязательно угощает за свой счет (даже если кошелек пуст – у другого грузина займет, но перед гостями форс не уронит). Если гость хочет посмотреть какую-то достопримечательность – грузин откладывает в сторону свои дела, и «ублажает» приезжего. Гость уезжает – ему еще и вино в подарок передают – на долгую и хорошую память.
Интересно и показательно отношение к русским. Грузины, крайне негативно отзываясь о государственной политике РФ, очень лояльно относятся к русским и русскоговорящим.
По поводу грузинского застолья не статьи – книги писать можно. Дабы не вызывать у читателя чрезмерного слюноотделения, замечу коротко, что Грузия – это рай для любителей вкусно и сытно поесть (и попить). И почти гарантировано вы не «попадете» на некачественную еду – готовят грузины с чувством и ответственностью. И это притом, что в стране ликвидирована санэпидемстанция, впрочем, как и многие др. контролирующие органы (об этом подробнее – ниже). Самое лучшее вино – домашнее, и чан с солнечным напитком хранится в погребке у каждого уважающего себя грузина. Грузинские хинкали – это не те рахитические квадратные пельмени, что продаются в наших супермаркетах, а внушительных размеров подушечки из теста с жидковатым фаршем, изобилующие мясным соком… Эх, сколько нам открытий чудных приготовил сакартвельский стол!
Стереотип, разбившийся вдребезги о грузинскую действительность: местные тамады вовсе не столь многословны и велеречивы, как это описывают книги и фильмы. Не «толкают» они тосты на темы горных орлов и таких же козлов. А предлагают выпить, как и у нас, за друзей, за родителей, за любимых. При этом грузины чокаются, даже когда пьют за ушедших в мир иной, и не вытягиваются в струнку, когда выпивают за женщин.
Моя полиция меня…
Честное слово – бережет! И не только меня, но и, судя по всему, самих грузин. По крайней мере, за несколько последних лет уровень доверия к полиции в Грузии почти с нуля вырос до 82%. В любой точке Тбилиси вы чувствуете себя в безопасности и комфортно, потому что везде много полиции и патрульных машин. Если раньше в стране воровали около 50 автомобилей в день, то сегодня – 1 в полгода, и машины почти никто не запирает на ключ. Сейчас за кражу мобильного телефона воришка может получить до 7 лет. Грабежи и др. тяжкие преступления крайне редки. По словам полицейских, наиболее распространенные правонарушения – потасовки горячих грузинских парней, подогретых изрядным количеством выпитого. Но и с этим злом борются решительно. Зарисовка с натуры: вечером возле кафе подрались двое. Третий смотрел, не вмешивался. Кто-то вызвал полицию. Стражи порядка приехали молниеносно, и задержали и драчунов, и… того, кто наблюдал. За то, что тот НЕ позвонил в полицию.
А ведь еще в начале 2000-х годов опросы показывали, что 75% мальчиков мечтали стать ворами в законе, а около половины девочек лелеяли надежду выйти за них замуж. Государства как такового тогда не было, страной управляли воры в законе, коррумпированные милиционеры и чиновники-феодалы.
Новое правительство, пришедшее к власти в результате Революции роз в ноябре 2003 года, пошло на решительные и жесткие меры. В 2005 году в Грузии вступил в силу закон, разрешающий приговаривать к тюремному сроку всех, кто признает себя вором в законе, даже если нет доказательств его вины (согласно неписаному «кодексу чести» вор в законе не может отрицать свой статус). Всего за последние годы в стране было арестовано 214 воров в законе. Многие из них бежали в Россию и Украину.
А летом 2005 года власти дали старт своей самой громкой реформе – тотальной чистке госаппарата. И начали ее с одного из самых коррумпированных звеньев – в один день были уволены 14 тыс. гаишников. За 3 месяца правительство сформировало полицию с новыми зарплатами – минимум $ 400 против прежних $ 30, с новой формой и новыми автомобилями, пересадив полицейских с «Жигулей» на «Фольксвагены». И до 2009 года шли увольнения и переаттестация подразделений криминальной полиции.
Рассказ украинца, пересекавшего границу на поезде: В купе вошел пограничник (в Грузии – это представитель МВД), вежливо попросил показать документы, был улыбчив и тактичен. Украинец, пораженный обходительностью стража грузинской границы, от всей души вручает ему 2 батончика «Сникерса». Грузин, в ужасе отшатнувшись, вопрошает: что я вам сделал плохого, меня за эти «Сникерсы» запросто могут выгнать с работы.
В Грузии теперь не берут взятки на дорогах и в министерствах, перестали похищать людей и увозить их в горы, упрощены процедуры получения справок. Например, справка об отсутствии судимости или разрешение на ношение оружия предоставляются бесплатно в течение 5 рабочих дней.
Кстати, изоляторы временного содержания выведены из-под надзора полицейских управлений и переведены в ведение департамента по надзору за соблюдением прав человека (департамент в составе МВД), а омбудсмен Грузии и правозащитники имеют право в любое время посещать ИТТ и колонии.
Желание обеспечить открытость работы полиции подчеркивается даже визуально: здание МВД в Тбилиси построено из стекла, и его сотрудники работают в условиях полной прозрачности, в прямом смысле этого слова. Помещения отделений полиции хорошо оснащены и оборудованы. Выделяется достаточное количество бензина, так что ходить с протянутой рукой и «сшибать» на служебные нужды грузинским полицейским не приходится.
Авторитарная либеральная демократия
Используя демократическую риторику, либеральные ценности и авторитарные методы управления, Михо Саакашвили и идеолог грузинских экономических реформ Каха Бендукидзе взяли за образец не Польшу со Словакией, а Сингапур и Гонконг.
Жестко и неуклонно в Грузии был проведен целый ряд реформ. Так, количество чиновников было сокращено в 20 раз, а зарплаты оставшихся подняты в 15 раз (сейчас зарплаты в министерствах начинаются с отметки в $ 600). На смену постсоветским бюрократам пришли молодые люди из частных компаний и неправительственных организаций, многие из которых учились за границей. В 2004 году в стране исчезла санэпидемстанция, за ней пожарная инспекция и десятки других контрольных ведомств. За несколько месяцев Грузия сократила количество лицензий и разрешительных документов, регулирующих ведение бизнеса, с 1 тыс. до 150.
Грузия стала единственной страной постсоветского пространства, где можно зарегистрировать предприятие любого типа за 3 дня, подав документы только лишь в налоговый офис. Из 22 налогов, взимавшихся в Грузии до прихода к власти Саакашвили, сейчас осталось всего 6, а к 2012 году планируется отменить еще 2.
И результаты не заставили себя ждать. В стране, где до 2003 года водоснабжение и свет были роскошью, экономика стала расти со скоростью 9-12% в год (даже в прошлом, кризисном году, падение ВВП в Грузии составило всего 3,9% по сравнению, например, с 15% в Украине). Горными реками потекли иностранные инвестиции. Тбилиси и др. города Грузии сияют яркими огнями, строятся новые дороги, закончена скоростная железнодорожная магистраль, соединяющая столицу и приморский Батуми, появляются новые отрасли экономики.
Как видно, борьба с коррупцией не прошла впустую. В международном рейтинге восприятия коррупции, который составляет «Transparency International», в 2004 – 2009 гг. Грузия поднялась со 124-го на 66-е место, обогнав все государства СНГ (тогда как Украина так и плетется в середине 2-й сотни).
В рейтинге легкости ведения бизнеса, который каждый год выпускает Всемирный банк, Грузия из середины второй сотни в 2004 годувзлетела в 2009-м на 11-е место в мире, опередив Финляндию, Швецию и Японию.
Журнал «Forbes», ежегодно оценивающий легкость уплаты налогов во всем мире, и вовсе назвал Грузию самым либеральным режимом Европы и четвертым в мире после Катара, ОАЭ и Гонконга.
В своем отчете, призванном оценить изменения бизнес-климата в Грузии, американское «Агентство международного развития» (USAID) назвало эти преобразования «самыми обширными, глубокими и быстрыми реформами, проведенными какой-либо из стран в мире за последние 50 лет».
Грузины говорили мне, что Шеварнадзе как руководитель был очень умным, но его ум был направлен только на личное обогащение, а государство хирело и катилось в пропасть. А Михаил Саакашвили, или просто Миша, как называют его в грузинской столице, – «ненормальный». Однако большинство грузин сходятся во мнении, что стране сейчас нужен не «умный» политик, а пусть и ошибающийся, но решительный.
Да, но
Ну не может же в горной стране все быть гладко! Итак, несколько тезисов о тех проблемных вопросах, кои я «нащупал» во время пребывания в Грузии.
В Тбилиси буквально через каждые 300-500 метров стоят фонтанчики с чистой и вкусной питьевой водой. Но при этом вода в речке Куре, протекающей через всю столицу – отвратительного цвета и запаха селеобразная субстанция. По-видимому, сбросы в несчастную речку отходов промышленности и ЖКХ делают свое действительно черное дело.
Несмотря на все усилия властей, правила дорожного движения, по моим наблюдениям, в Грузии все же частенько нарушают. Эх, какой же джигит не любит быстрой езды?! Но теперь на дорогах Грузии стоят видеокамеры наружного наблюдения (о чем извещают соответствующие указатели), которые фиксируют нарушения.
Православная вера делает грузин терпимыми к некоторым социальным язвам. Скажем, нищие-попрошайки и дети-беспризорники, выпрашивающие лари у прохожих – нередкое явление для этой страны. А ответственные и оперативные в борьбе с преступностью полицейские, как мне кажется, просто закрывают глаза на бродяжек.
Опять же, выпивают и курят грузины столько, сколько об этом рассказывается в анекдотах про… русских. Мне довелось видеть, как грузин спокойно курил в переполненной маршрутке, а остальные на это не обращали ровно никакого внимания.
Даже очень многие грузинские девушки курят. Но при этом они красиво одеваются, следят за собой, соблюдают диеты – повидать тучную молодую грузинку в Тбилиси мне так и не довелось.
Юноши и девушки зачастую не знают русского языка, зато многие довольно сносно изъясняются на английском, а некоторые знают по несколько иностранных языков. Молодежь стремится получить хорошее образование, сделать успешную карьеру.
Сохранен и работает музей Сталина в Гори (мы даже имели возможность съездить туда на экскурсию). Достаточно много пожилых грузин до сих пор считают Сталина гением, но молодые люди, в большинстве своем, расценивает деятельность «отца всех народов» крайне негативно.
Грузины – и стар, и млад, – очень гордые. Они считают модным быть богатыми. В Тбилиси, если у грузина в руках телефон, то это – или «IPhone» или «Nokia». Если грузин покупает машину – непременно постарается взять авто престижной марки, даже если влезет в долги, и денег на бензин потом не будет.
Но эта гордость – не гордыня, а так, маленький грешок, замешанный на национальном менталитете. С другой стороны, в ней заложен стимулирующий потенциал – ведь для того, чтобы быть обеспеченным, нужно много работать и много зарабатывать. С таким жизненным принципом у грузин есть все шансы действительно стать богатыми и сделать таковой свою страну.
Тема
