Select Page
«Вєаюфром» та куди ми йдемо?

«Вєаюфром» та куди ми йдемо?

Чому в світі так мало хорошого? – На те воно й хороше – його забагато не буває
Дмитро Лавриненко

На Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA у Києві цього року фільм «Вєаюфром» харків’янина Дмитра Лавриненка здобув головний приз у номінації «DOCU/Україна».

Під час Мандрівного Docudays UA на Харківщині цю стрічку мали змогу побачити мешканці міста Чугуєва (5 грудня) та студенти Української академії лідерства (6 грудня).

У Чугуєві Дмитра знають як автора крутецького відеоролика, знятого цьогоріч до 380-річчя міста. Однак, через епідемію грипу та погану погоду, глядачів на показі «Вєаюфром» у Молодіжному хабі «City» було небагато. Але ті, що прийшли, явно не пошкодували: подивилися класний фільм і в якості бонусу отримали душевне спілкування з режисером.

Натомість, в УАЛ – Харків зібрався повний зал молодих людей, охочих до нових ідей та вражень. І, коли після закінчення перегляду стрічки на секунду запанувала тиша, я спочатку запанікував. Але буквально через мить приміщення розірвали бурхливі оплески…

Д. Лавриненко ґрунтовно та спокійно відповідав на питання юних інтелектуалів, докладно розповідав про зйомки фільму та долю головного герою.

Так, режисер повідав, що Євген – його сусід та знайомий, людина дуже цікава й неординарна. З одного боку, страждає ностальгією за всім радянським, збирає усіляке барахло часів СРСР, для цього навіть влаштувався працювати двірником – знайшов для свого хобі «роботу під прикриттям». А з іншого – має «зелену карту» США, ним рухає вольниця, жага до життя, така собі анархія. Євген виховувався матір’ю, яка має авторитарний характер і, можливо, через це він зневажливо ставиться до жінок. І в той же час весь час шукає собі жінку, яка б змогла його зрозуміти. Євген любить знімати всілякі цікавинки на свою відеокамеру, а Дмитро вирішив знімати самого Євгена.

Відгуки до стрічки, як у Чугуєві, так і в Харкові, були різними, але здебільшого позитивними:

Денис, громадський активіст, м. Чугуїв:
– У Вашого героя немає рамок, масок, він повністю відкритий, чим і відлякує багатьох. Втім, мені він сподобався саме цим.

Олександра, студентка УАЛ, м. Миколаїв:
– Я таких фільмів раніше ніколи не бачила: щоб я одночасно і соромилася, і сміялася, і тішилася. Дякую Вам!

Анюта, студентка УАЛ, м. Люботин:
– Було дуже приємно дивитися на те, що, в принципі, не дуже приємно.

Дарина, студентка УАЛ, м. Бердичев:
– Певна, що режисер зняв цю документальну трагікомедію не просто так, а задля того, щоб ми подумали, подивилися під іншим кутом, спробували знайти сенс.

І сам режисер на запитання про головну ідею фільму зауважив, що це – колективний портрет сучасності. Євген, який однією ногою лишився в СРСР, а іншою намагається крокувати на Захід, уособлює собою певний зріз нашого суспільства. Якому слід позбутися мотлоху минулого, щоб просуватися далі, до цивілізованого майбутнього.

DSC05111

Юрій Чумак

Фото автора

Когда они возвращаются…

Когда они возвращаются…

6 декабря страна отмечает День Вооруженных сил. По данным ежегодного рейтинга военной мощи Global Firepower (GFP), армия Украины находится на 30-м месте в мире по боевой мощи. На март 2018 года численность ВСУ составляет 255 тысяч человек, из них контрактников 110 тысяч, резервистов – 1 миллион, 150 тысяч человек – с боевым опытом, из них – 7000 женщин.

По данным Генштаба, в Вооруженных силах на различных должностях проходят службу более 55 тысяч женщин. Из них более 3000 – офицеры. В целом женщины составляют 22,4% от общего количества военнослужащих ВСУ.

«Ему было всего 23 года. Пуля в одну бровь вошла, а во вторую вышла. Сразу груз 200. Он просто утром вышел из блиндажа, чтобы позвонить. И – пуля снайпера…»

«Когда я вернулась, я ни с кем не могла разговаривать, я начинала плакать. За три года войны я ни разу не заплакала, а теперь начинаю плакать… Отчего? От наплыва воспоминаний, о ребятах, которых знала, вспоминаю… О тех, кто остался на передовой, вспоминаю, особенно, когда мне звонят оттуда…»

«Первый месяц после возвращения я не могла заснуть. Это страшное состояние. Ты и воюешь, и не воюешь. Тебе не хочется жить. У меня началась бессонница. Снотворные не помогали….»

Это говорит еще молодая, симпатичная женщина Оксана Якубова. Говорит медленно, словно отправляя слова не вовне, а в себя. Она – майор, служила заместителем командира батальона по работе с личным составом в зоне боевых действий. Попала под первую волну мобилизации. На момент, когда ей пришла повестка, она была главным экономистом Министерства финансов Украины.

Оксана – героиня документального фильма «Явних проявів немає». Оксана Петровна говорит, что согласилась на предельную откровенность в фильме, чтобы помочь всем, кто чувствует то же самое, что и она. Война продолжается у каждого в душе, кто был на ней… В канун Дня Вооруженных сил Украины фильм был показан в Харькове в рамках XV передвижного фестиваля Docudays UA. Организаторы: Центр правовых и политических исследований «ДУМА» и проект «Объединяя людей ради мира» Каритас Харьков. Партнер: Харьковский областной центр помощи участникам АТО.

– Лента получила четыре награды на фестивале Docudays UA: специальную награду от дистрибьюторской компании «Letter to fest», специальную награду Украинского Хельсинкского союза для героини фильма, специальную награду от партнера фестиваля Currenttime.tv, а также награду жюри международного конкурса фестиваля дока /право, – рассказал региональный координатор Docudays UA в Харькове Юрий Чумак.

Невидимый батальон

Женщина на войне – мало обсуждаемая тема. Неудобная правда, что идет вразрез с общественным стереотипным представлениям о том, что война является сугубо мужским делом. В последние годы Министерство обороны открывает для женщин те должности, которые ранее были под табу. Два года назад для женщин в армии стали доступны около 100 специальностей рядового, сержантского и старшинского состава, в том числе и боевые. Женщина в армии может быть водителем, гранатометчиком, заместителем командира разведгруппы, командиром боевой машины пехоты, пулеметчиком и снайпером.

Как известно, Верховная Рада Украины в сентябре приняла закон о равных правах женщин и мужчин во время прохождения военной службы. Это означает, что женщин смогут принимать в добровольном порядке на контракт или срочную службу. Также они будут проходить службу в резерве и могут быть военнослужащими запаса.

Из законодательства также изъяли упоминания об ограничении возраста службы для женщин с 18 до 40 лет (как по призыву, так и по контракту), ведь для мужчин такого ограничения нет.

Оксана Якубова: «Если твои солдаты видели, что у тебя офицерские погоны, ты для них, конечно, командир, должен знать военное дело, выезжать на позиции, иначе тебя перестанут уважать. Утро начиналось с того, что я ехала на позиции, затем ездила оформлять отпуска, УБД (удостоверение участника боевых действий. – Прим. ред.), до полуночи сидела и готовила документы. Для того чтобы тебя уважали солдаты, они должны были увидеть, что ты действительно о них заботишься, что все, что ты делаешь, – это для них. Ты, словно их мама».

…Это стало очень актуальным или наступил критический момент для осмысления, но на пятый год войны тема женщины в условиях боевых действий и возвращение ее с войны, оказалась в центре внимания самого непредвзятого жанра в отечественном искусстве – документального кинематографа.

В этом году было представлено сразу два фильма «Невидимий батальйон» (здесь и далее названия фильмов даны на языке оригинала) и «Явних проявів немає». В создании обеих кинолент принимала участие молодая талантливая режиссер Анна Горлова.

«Я вовсе не была готова к этой истории, – вспоминает начало своей работы над фильмом «Явних проявів немає» Алина Горлова. – Я шла к Оксане Петровне Якубовой, совсем не понимая, куда я иду. Мы говорили в течение трех часов, и с каждым часом я все глубже осознавала: это надо снимать. Мы договорились, что будем снимать путь реабилитации. Думаю, Оксана Петровна тогда тоже не понимала, как это будет. До этого я не сталкивалась с людьми, которые имеют такой сильный посттравматический синдром, хотя я знала, что это такое. Мы начали съемки, жили в том же санатории, где проходила реабилитацию Оксана Петровна. Было сложно с психологами и психотерапевтами. Доказать им, что героиня фильма дала согласие сниматься. Они нам всячески препятствовали. Там было несколько неплохих специалистов, но в целом, честно говоря, было понятно, что психологи не готовы работать с такими людьми, не знают, как с такими людьми говорить».

Где заканчивается война?

– Что остается за кулисами героических кинокадров о наших воинах на Донбассе? С чем они вынуждены сталкиваться один на один в мирной жизни и где заканчивается война? – говорит Юрий Чумак. – Фильм «Явних проявів немає» – это история женщины, которая возвращается с войны. Этот документальный фильм показывает ее невероятно трудный путь от начала реабилитации к возвращению на работу. Среди бесед с психологами, борьбы с посттравматическим синдромом и паническими атаками, она пытается вернуться к нормальной жизни.

Оксана Якубова:

– Женщина в водку не полезет. Дома ее ждут дети, муж. Там нужна мама, там нужна жена. И ты должна стать такой, какой была до войны. Но внутри, в голове уже все изменилось. И тебе нужно с этим справиться, чтобы не стать обузой для своей семьи…

Кризисный психолог Валерий Луценко с 2014 года работает с бойцами в Харьковском военном госпитале, воинских частях, на полигонах…

– Фильм наглядно показывает ту проблему, которая ждет нас в будущем и которая уже в нашем обществе есть, – говорит он. – Мне не хватило в фильме, чтобы показали, что у нее сейчас все хорошо. Хотя в моей практике встречаются разные люди, которые по-разному переживают полученную на войне травму. Во время возвращения с фронта они сталкиваются с тремя факторами: медицинским, психологическим и социально-экономическим. И когда человек не может реализовать ту мечту, которая у него была до войны, и нет никакой помощи, какой она должна быть на самом деле. Плюс сама наша система. Которую мы стараемся поменять, но система монолитна и стремится к устойчивости, сохранению себя. И ей нет доверия.

На войне мир черно-белый, он разделен по принципу «свой – чужой». Когда боец приезжает домой, он не спит, потому что его беспокоит – тишина. Потому что, если наступила тишина, значит, близко враг.

Кстати, Валерий Луценко убежден, что ПТСР (посттравматическое стрессовое расстройство) стало чуть ли не ругательным словом, но на самом деле – не все, кто побывал в зоне боевых действий, переживают ПТСР. По статистике проявление тех или иных симптомов встречается у 10–20%. Но диагноз можно ставить только 5–7%. При этом для 2% военнослужащих война – это профессия, не вызывающая стрессовой ситуации вообще. И это – опора армии.

Методов психологической коррекции очень много, которые помогают, но к каждому следует подбирать их индивидуально. Тут главное, конечно, поддержка семьи. Если она есть, человек обязательно вернется с войны. Может быть, не полностью, но вернется.

***

Фильм Алины Горловой «Явних проявів немає» отмечен на Международном кинофестивале документального кино DOK Leipzig наградой за выдающуюся восточноевропейскую картину…

Елена Зеленина

Время

Кіно очима режисера: як створювався фільм «Українські шерифи»

Кіно очима режисера: як створювався фільм «Українські шерифи»

Майстер-клас «Кіно очима режисера» від Романа Бондарчука відбувся, за підтримки Українського культурного фонду, 27 листопада в АртХабі «Самокат» у Харкові. Роман розповів про свій досвід кінодокументаліста – на прикладі роботи над стрічкою «Українські шерифи».

Як повідав Роман, почали знімати «Українських шерифів» у 2010 році як таку собі документальну комедію про сільських «суперменів», які, не чекаючи, поки правоохоронні органи реформуються, взяли на себе обов’язки з наведення порядку в селі Стара Збур’ївка на Херсонщині.

Але потім стався Євромайдан, і після цього у фокусі уваги опинилися події та зміни в країні – на прикладі цього одного села.

Знімаючи стрічку, автори здружилися з головними героями. І симбіоз двох «шерифів» вийшов дуже характерним. Григорович уособлює розум, Володя – спокій та силу. Сила й розум працюють поруч. «Коли ти разом із ними, то відчуваєш фактуру, справжні емоції, дух», – наголосив режисер.

Він поділився і технічними секретами зйомок та промоції фільму. Спочатку вийшла стрічка тривалістю 5 годин. Звісно, її прийшлося різати. Коли фільм відшліфували так, що він виглядав як сконцентрована есенція, вирішили залишити трохи місцевого абсурду – для «повітря» («адже абсурду в нашому житті достатньо»). В Америці для просування використовували не тільки стандартну рекламу, але й соціальні мережі (в першу чергу – Twitter), створювали забавні коуби тощо…

Також Роман Бондарчук оповів про те, що Григорович та Володя зараз відправилися служити на Схід України, в зону проведення Операції об’єднаних сил. І додав, що робота, проведена «шерифами» у Старій Збур’ївці, була достатньо ефективною, оскільки вдалося в кілька разів знизити рівень злочинності в селі.

DSC04701

Довідково: Роман Бондарчук – кінорежисер, сценарист, монтажер. Режисер ряду музичних кліпів і промо-роликів. Кілька років поспіль – член відбіркової комісії Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Режисер фільмів «Кафе Вояж», «Євромайдан. Чорновий монтаж», «Dixie Land», «Вулкан» та інших. Увійшов у ТОП-100 людей культури України в 2017 році за версією часопису «Новое время». У 2016 році його документальна стрічка «Українські шерифи» була висунута від України на кінопремію «Оскар».

P.S.: Фільм «Українські шерифи» надихнув експертів та правозахисників зайнятися вивченням досвіду територіальних громад у вирішенні безпекових питань. Так народився дослідницький проект «Шерифи для нових громад», що наразі працює в Херсонській, Полтавській та Харківській областях.

 Юрій Чумак

Проти булінгу та за права людини

Проти булінгу та за права людини

Було спрямовано комбінований правоосвітній урок-тренінг, що відбувся 28 листопада 2018 року в Пісочинській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів «Мобіль» Харківської районної ради.

До учнів 7-«А» класу завітали завідувачка сектором Головного територіального управління юстиції в Харківській області Анна Федоренко, голова правління Міжнародної антинаркотичної спортивної асоціації Олександр Перевєрзєв і голова Центру правових та політичних досліджень «ДУМА» Юрій Чумак.

Ю. Чумак представив увазі учнів мультиплікаційний фільм «За бортом» з серії HUMRA та анімаційну стрічку «Коли я чую спів птахів» (режисерки Тріне Валлевік Гобюрґ) з репертуару Міжнародного мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.

Правозахисник пояснив, що мультфільми присвячені тематиці ненасильства, попередження ксенофобії, необхідності мирного вирішення конфліктів.

І в рамках компанії #CтопБулінг А. Федоренко та О. Перевєрзєв повідали дітям, які види булінгу існують та що необхідно робити в ситуації, якщо стали свідками таких ганебних дій. Причому це було зроблено в цікавій ігровій манері, що захопило не тільки 7-класників, але й їхню класну керівницю Вікторію Лебедєву.

DSC04811

Довідково:

Булінг – це агресивна і вкрай неприємна свідома поведінка однієї дитини або групи дітей стосовно іншої, що супроводжується регулярним фізичним і психологічним тиском.

Якщо необхідна правова допомога (юридична консультація, складання заяви, інших документів) – зверніться до Єдиного контакт-центру безоплатної правової допомоги за номером 0 800 213 103 (цілодобово і безкоштовно в межах України).

Якщо дитині необхідна психологічна допомога – зверніться на Національну дитячу «гарячу лінію» для дітей та батьків з питань захисту прав дітей за номером 116-111.

Георгій Кобзар

16 днів проти насильства на Харківщині почалися з «Жінки в полоні»

16 днів проти насильства на Харківщині почалися з «Жінки в полоні»

Центр правових та політичних досліджень «ДУМА» й Центр гендерної культури організували і провели 26 листопада 2018 року перегляд та обговорення фільму з репертуару Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA «Жінка в полоні».

Захід приурочений до початку Всеукраїнської акції «16 днів проти насильства».

«Жінка в полоні» (режисерка Бернадетт Туза-Ріттер, Угорщина) – це фільм, який можна класифікувати як документальний трилер. Він оповідає про Маріш, 52-річну угорку, яка служить одній родині вже понад 10 років, працюючи ледь не цілодобово і без оплати. Її гнобителі відібрали в неї паспорт, їй не можна виходити з дому без дозволу. З нею поводяться як із твариною: годують недоїдками, не надають ліжка для сну, застосовують побої. Маріш проводить дні зі страхом у серці, але мріє про те, щоб повернути собі своє гідне життя. У фільмі простежений шлях Маріш назад до свободи.

Стрічка була фільмом-відкриттям цьогорічного Фестивалю Docudays UA у Києві.

Під час обговорення у Центрі гендерної культури очільниця Харківської міської громадської організації «Жіноча громада», експертка з питань протидії торгівлі людьми Ольга Білецька зазначила, що сучасне рабство приголомшує своєю буденністю – воно виявляється набагато більш поширеним, ніж про це зазвичай прийнято думати. «Жінка в полоні» свідчить про проблеми, що є актуальними будь-де – у тому числі в Україні, де найбільше жертви торгівлі людьми страждають саме від трудового рабства, потрапляючи до нього як всередині країни, так і за кордоном.

А координатор програми Представництва Фонду ООН у галузі народонаселення в Харківській області Сергей Велигодский підкреслив, що, оскільки Маріш перебувала постійно в одному домоволодінні й до неї застосовувалося насилля, такі дії можуть бути класифіковані і як домашнє насильство. Яке часто буває латентним і не завжди знаходить відповідного реагування з боку державних структур. Навіть ті факти складених поліцією адміністративних протоколів та відкритих кримінальних проваджень за домашнє насильство, про які звітують вітчизняні правоохоронці, є лише маленькою верхівкою айсбергу.

Тому дуже важливими є ідентифікація кожного такого випадку, нульова толерантність до насильства та торгівлі людьми, адекватне покарання винних та надання ефективної допомоги постраждалим особам, у тому числі, професійної правничої та психологічної.

Нагадаємо, що Мандрівнийо фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA на Харківщині цього року проходить з 20 листопада та завершиться 10 грудня – у День прав людини.

Фото Андрія Чумака

Громадський простір

P.S. Docudays UA на Харківщині дякує Центру гендерної культури та особисто керівниці Тетяні Ісаєвій за сприяння в організації заходу.

Docudays UA: перший інклюзивний показ документального кіно для харків’ян

Docudays UA: перший інклюзивний показ документального кіно для харків’ян

21 листопада, в День Гідності та Свободи, у Харкові стартував XV Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA.  Відкрився фестиваль у кінотеатрі «8 1/2» фільмом «Віддалений гавкіт собак», який демонструвався з тифлоперекладом для людей з порушенням зору.

Як зауважив правозахисник та регіональний координатор Docudays UA в Харківській області Юрій Чумак, наскрізною темою цьогорічному Фестивалю є «Рівні рівності». Людська гідність, свобода, справедливість і рівність – є цінностями, на яких тримається концепція прав людини. Саме тому організатори й приурочили початок Фестивалю про права людини до Дня Гідності та Свободи.

DSC05176

До того ж, тематика рівності передбачає і надання рівних можливостей всім верствам суспільства, меншинам та вразливим групам, – підкреслила ведуча заходу, керівниця Харківської обласної фундація «Громадська альтернатива» та представниця «Коаліції проти дискримінації» Марія Ясеновська. Отже, інклюзивний показ документального фільму для харків’ян є важливим на шляху до забезпечення дієвої рівності.

Документальне кіно «Віддалений гавкіт собак» (режисер Сімон Леренг Вільмонт, Данія, Фінляндія, Швеція) спостерігає за життям 10-річного Олега, чиє життя перевернулося догори ногами через війну на сході України. Олежка із двоюрідним братиком і улюбленою бабусею живуть у невеликому будинку в селі Гнутове на лінії фронту. На XV Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA, що проходив у Києві в березні поточного року, стрічка здобула головний приз студентського журі – «за чисті очі дитини, що радіють простим речам усупереч меланхолії у тіні війни».

DSC05187

І даний фільм зворушив учасників показу та спричинив активне обговорення. Наводимо кілька характерних коментарів:

Ганна, громадська активістка:

– Це кіно ще раз підтверджує тезу про те, що у війни – не дитяче обличчя. Величезні оченята дитини, які дивилися на нас з екрану, брали за саме серце. І дуже сподобалася бабуся, яка уособлює собою образ справжньої жінки – спокійної, люблячої, яка здатна захистити своїх онуків навіть під час війни.

Ігор Пашнєв, юрист:

– На жаль, держава не надає необхідної матеріальної або психологічної підтримки дітям, що постраждали внаслідок бойових дій. Це є великою проблемою, адже на лінії зіткнення проживають тисячі, десятки тисяч дітей, і держава зобов’язана про них піклуватися. У квітні минулого року було прийнято урядову постанову, що затвердила «Порядок надання статусу дитини, що постраждала внаслідок воєнних дій», до якої потім вносилися зміни… Проте наразі надання даного статусу є декларативним і не несе за собою ніяких наслідків.

DSC05349

Євген, студент і переселенець:

– На мене стрічка справила велике враження, оскільки в ній показано життя таким, як воно є – по ту сторону миру – на лінії фронту. Як живуть звичайні люди, як вони справляються з війною. Особисто я виділив для себе цю тонку грань у фіксуванні камерою речей побуту: ми бачимо, як живуть місцеві мешканці – це картаті сумки, постійні переїзди… У фільмі показано українського солдата – буквально один раз – як він вартує на блокпості. Моя позиція стосовно цього: ми повинні дякувати нашим військовим – за те, що маємо змогу у мирному місті на мирній території переглядати фільми про війну, а не бути учасниками військового конфлікту. Тому я бажаю всім українцям миру та якнайшвидшої перемоги у цій війні.

Ігор Шрамко, представник Харківської асоціації незрячих юристів:

– Даний унікальний показ – перший крок до того, щоб у майбутньому всі осередки культури працювали в інклюзивному режимі. І це не тільки питання забезпечення рівних можливостей, але й нормальна політика цивілізованого суспільства, яка, в кінцевому рахунку, призведе й до збільшення відвідувачів установ – з усіма позитивними наслідками.

DSC05275

Довідково:

За даними «Голосу України», 285 мільйонів населення планети має порушення зору: 39 мільйонів – незрячі, у 246 мільйонів – значна ступінь зниження зору. 90 відсотків незрячих живуть у країнах із низьким рівнем доходу. В Україні точної статистики щодо кількості людей із порушеннями зору немає: за неофіційними даними, їх приблизно 100 тисяч (з них понад 10 тисяч – діти).

Георгій Кобзар

Фото Андрія Чумака