Як написати пресреліз так, щоб його прочитали у медіа і зацікавилися подією, яку організовує кіноклуб? Це питання модератор/-ки нових кіноклубів обговорювали під час навчання у рамках програми «DOCU ДІЄ 2.0» (з ментором Юрієм Чумаком).
Надія Кучер, головна редакторка онлайн-медіа «Фундамент» (Полтава), керівниця кіноклубу Docudays UA та учасниця менторської програми DOCU ДІЄ 2.0, підготувала і провела для колег навчальний семінар, під час якого поділилася практичними рекомендаціями з комунікацій зі ЗМІ.
За його підсумками підготовлено Пам’ятку, яку можна завантажити тут:
Онлайн-захід з цієї тематики відбувся 1 березня для менті з групи «Чумацький шлях до Docudays UA» в межах менторської Програми DOCU ДІЄ 2.0.
На нього ментор Юрій Чумак запросив експерта Олександра Решетовського, що добре знається на питаннях авторського права та досліджує можливості різних програм зі штучним інтелектом.
Олександр ознайомив учасниць заходу із потенціалом найвідомішого на сьогодні Chat GPT.
А Юрій Чумак надав поради щодо того, як цього, хоч і штучного, але інтелектуального помічника, використовувати при підготовці до кінопоказів Docudays UA.
До речі, по завершенні онлайн-зустрічі, ми спитали у Chat GPT, яку суспільну користь несуть заходи, організовані кіноклубами Docudays UA в Україні. І ось що він відповів – майже миттєво:
«Заходи, організовані кіноклубами Docudays UA в Україні, несуть значну суспільну користь. Вони допомагають підвищувати культурну свідомість громадян, просвітлювати їх та зміцнювати духовність нації.
Зокрема, Docudays UA організовує покази документальних фільмів, які знайомлять глядачів з різноманітними соціальними проблемами, що існують в Україні та в світі. Ці фільми розкривають складні теми, такі як права людини, екологія, гендерна рівність, міграція, конфлікти та багато інших.
Крім того, Docudays UA організовує дискусії та зустрічі з авторами документальних фільмів, активістами, правозахисниками, артистами та іншими відомими особистостями. Це сприяє розширенню кругозору глядачів, обміну думками та ідеями, а також спонукає до активної громадської участі.
Такі заходи сприяють розвитку критичного мислення та виховують у людях свідоме ставлення до соціальних проблем та реалій сучасного світу. Тому діяльність Docudays UA є важливим компонентом культурної та соціальної розвиненості України».
Зауважимо, що програми зі штучним інтелектом, як і все, що створене людиною, не є досконалими, вони теж можуть помилятися. Втім, взаємодія зі штучним інтелектом відкриває нові горизонти можливостей. І не використовувати їх сьогодні – це все одно, що не користуватися Інтернетом вчора та комп’ютером – позавчора. Науково-технічний прогрес є стрімким. Будемо намагатися його наздогнати!
У грудні оголосили переможців конкурсу «DOCU ДІЄ 2.0». Вже наприкінці місяця вони розпочали навчання у менторській програмі.
Хто передаватиме менті перші знання про діяльність Мережі DOCU/CLUB і ділитиметься з ними своїм досвідом?
Юрій Чумак свою співпрацю з Docudays UA розпочав у 2012 році як регіональний координатор Мандрівного фестивалю на Харківщині. У 2017-му він започаткував власний пересувний кіноклуб «ДУМАй!». Коли минулого року керівництво Мережі DOCU/CLUB запропонувало Юрію стати ментором для нових модераторів, він сприйняв це як виклик. Але готовність ділитися своїми знаннями, досвідом та лайфхаками для роботи стала взаємно корисною як для Юрія, так і для його менті.
«У взаємодії «ментор – менті» вбачаю партнерську співпрацю, – ділиться своїм баченням роботи Юрій Чумак. – Ментор передає свій досвід, але паралельно відбуваються і горизонтальні зв’язки, коли менті взаємозбагачують одне одного своїми практиками та здобутками, та й ментор набуває нових навичок. Для мене вагомим є не тільки розповісти про підготовку показів, модерацію обговорень і дискусій, проведення адвокаційних кампаній, але й донести важливість цінностей прав людини, для поширення яких, як на мене, й мають діяти кіноклуби Docudays UA».
Відкрита агресія росії проти України, що розпочалася 24 лютого 2022 року, карколомно змінила життя кожного українця. Діяльність депутатів місцевих рад також докорінно змінилась, але, попри це, у правовому сенсі функції обранців, відповідно до Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», залишились незмінними.
І, в умовах війни, вони так само мають інформувати громадян про свою діяльність. Отже, щоб з’ясувати, яким чином нині відбувається взаємодія депутатів Харківської міської ради з виборцями, в межах громадської кампанії «Атестація депутатів місцевих рад» було проведено моніторинг комунікації обранців, а саме: які платформи та інструменти для цього ними застосовувались.
Кількість депутатів Харківської міської ради VІІІ скликання складає 84 особи, які входять/входили до 6 фракцій:
Політичної партії «Європейська Солідарність» (9 депутатів);
«Блок Світличної «Разом!» (6 депутатів);
«Слуга народу» (9 депутатів);
«Блок Кернеса – Успішний Харків!» (34 депутати);
Політичної партії «Партія Шарія» (5 депутатів);
Політичної партії «Опозиційна платформа – За життя» (19 депутатів);
+ ще 2 депутати, які були членами фракції «Партії Шарія» та фактично перебувають у статусі позафракційних.
Аналіз офіційного сайту Харківської міської ради, міського голови, виконавчого комітету показав, що на сторінці «Депутати» логічно структуровано всіх обранців – як за алфавітом, так і за фракціями та депутатськими комісіями.
Проте одразу слід зазначити, що дана інформація протягом 2022 року не оновлювалася. Адже на сайті досі «існують» фракції політичної партії «Партія Шарія» та політичної партії «Опозиційна платформа – за життя», які припинили своє функціонування. Причому, припинили – з різних причин.
За підсумками місцевих виборів 2020 року Партія Шарія провела до Харківської міської ради 7 депутатів. Незабаром двох із них – Микиту Роженка та Сергія Сироту – виключили з партії та з фракції на тлі їхнього публічного конфлікту з Анатолієм та Ольгою Шаріями (до речі, інформації про цих 2-х обранців в розділі «Депутати» на сайті Харківської міськради взагалі немає, а графа «Позафракційні» досі залишається порожньою). Партія Шарія навіть ініціювала відгук Роженка та Сироти з міськради, однак це рішення вдалося заблокувати у суді.
А в березні поточного року помер член цієї фракції Сергій Світличний (хоча на сайті ХМР він і досі – серед діючих депутатів), і кількість членів стала меншою від 5 осіб – ця фракція втратила право на існування, відповідно до ч. 7 ст. 57 Регламенту міськради.
18 березня, у зв’язку з масштабним вторгненням рф, рішенням РНБО в Україні було зупинено діяльність проросійських партій, зокрема Партії Шарія та ОПЗЖ, а Міністерству юстиції України доручено «невідкладно вжити в установленому порядку вичерпних заходів щодо заборони діяльності» проросійських політичних сил.
І на сесії (які з початку широкомасштабного вторгнення росії проходять в онлайн-форматі) Харківської міської ради 11 травня фракція ОПЗЖ саморозпустилася, про що повідомила мера та депутатів. З 19-ти членів фракції 16 сформували нову депутатську групу «Відновлення України». Депутати Денис Нев’ядомський та Анатолій Родзинський не увійшли до цієї групи, тому, вочевидь, тепер вважаються позафракційними. При цьому депутат Андрій Лесик – колишній голова як фракції, так і міської організації ОПЗЖ – на сесії присутній не був, навіть віртуально, та свою позицію не заявив.
Повторимося, на сайті ХМР ці переміни не відображені. І за пошуком «розпуск фракції» вдалося знайти лише одну новину: «Ігор Терехов про ОПЗЖ: Потрібно розставити усі крапки над «і», чітко позначивши свою позицію». В якій йдеться, що міський голова Ігор Терехов прокоментував розпуск фракції ОПЗЖ у міськраді та створення групи «Відновлення України». За його словами, «переважна більшість депутатів фракції підтримують з ним зв’язок та намагаються допомогти місту, постачаючи продукти харчування, медикаменти, організовуючи евакуацію людей, захищаючи інтереси мешканців міста, де і як це можливо».
Отже, якщо мати на увазі кардинальні зміни у 2-х фракціях, що відбулися, далі можна говорити, як депутати Харківської міської ради інформували про свою діяльність.
Кожен виклав свою автобіографію, адресу громадської приймальні та контакти для зворотного зв’язку. Єдиними, у кого не зазначено адреси громадських приймалень та контакти, виявились 2 депутати з колишньої фракції ОПЗЖ – Ігор Полупанов та Анатолій Родзинський.
Під час моніторингу було встановлено, що для інформування громадян про свою діяльність депутати здебільшого використовують соціальні мережі, серед яких: Facebook, Instagram та YouTube. Так, сторінки на Facebook мають 62 депутати із 82, що складає 75,6%; Instagram-сторінкою користуються 28 депутатів (34,1%); мають відеоролики на YouTube 7 депутатів (8,5%), 5 з яких із фракції ПП «Європейська Солідарність». І лише один депутат із 82 – Сергій Терещук від колишньої фракції ПП «Партія Шарія», – вказав на сайті міської ради посилання на власний Telegram-канал.
Проведений аналіз у період з 1 січня 2022 року по 1 жовтня 2022 року показав, що активно висвітлюють свою діяльність у соціальних мережах (Facebook) всі депутати фракції ПП «Європейська Солідарність», які зараз здебільшого займаються волонтерською діяльністю, спрямованою на допомогу Збройним силам України. Дописи щодо сесій міськради у Facebook цих депутатів були в основному присвячені тематиці війни: виділення додаткових коштів на Територіальну оборону та цивільний захист (про це писали Ігор Ісаєнко, Юрій Корсунов та Артем Ревчук); питання зміцнення обороноздатності регіону (Ігор Ісаєнко); звіти про Х, ХІ, ХІІ позачергові сесії Харківської міської ради (опубліковувались Іриною Гончаровою, Ігорем Пушкарьовим та Артемом Ревчуком); питання про перейменування вулиць, проблематику з поводженням об’єктів культурної спадщини, підготовленість пунктів обігріву висвітлювала Ірина Гончарова.
Найактивнішими комунікаторами та висвітлювачами інформації про роботу міськради від фракції «Блоку Світличної «Разом!» були: Олександр Абрамов, Дмитро Булах, Максим Радченко та Тетяна Шталь. У своїх дописах вони повідомляли про сесії, позачергові сесії та плани роботи в комісіях. Також депутати Блоку активно розповідали на власних сторінках про свою волонтерську діяльність, спрямовану на розвиток регіону, підтримку ЗСУ та допомогу мешканцям громади.
4 з 9 депутатів від фракції «Слуга народу» активно комунікують із підписниками у Facebook. Найбільше дописів про роботу сесій ХМР та безпосередньо депутатську діяльність зробили Олександр Котуков та Едуард Павленко. Повсякденна робота представників цієї партії, яка висвітлена у ФБ – волонтерство заради Перемоги над ворогом та підтримки місцевого населення.
Проаналізувавши комунікаційну діяльність представників «Блоку Кернеса – успішний Харків!», було встановлено, що власну сторінку у Facebook мають 22 із 34 депутатів. Проте про роботу Харківської міськради інформували лише троє – Ігор Аріх, Олексій Топчій, який виклав низку дописів про підготовку Салтівського району м. Харкова до зими, та Ольга Вельможна, яка також веде активний блог про надання гуманітарної допомоги мешканцям Індустріального району м. Харкова. Попри наявність сторінок у ФБ, Олексій Артикуленко, В’ячеслав Ільєнко, Семен Сирота та Володимир Тупіцин їх не наповнюють інформацією. А Валентина Боднар, Олександр Василенко, Ганна Головчанська, Володимир Золотарьов, Юрій Медведєв, Роман Нехорошков, Олександр Новак, Олена Тоболіна, Олег Товкун та Володимир Чумаков взагалі не ведуть е-комунікації (в соціальних мережах їхні сторінки відсутні). Сторінки Неллі Казанжиєвої, Аліси Панової та Тетяни Поздєєвої мають відкритий доступ лише для друзів. Пости інших депутатів «БКУХ» висвітлюють тематику надання гуманітарної допомоги.
Серед чотирьох депутатів, які отримали мандат у ХМР від ПП «Партія Шарія», сторінку у ФБ мають всі четверо. Щоправда, якщо натиснути на посилання, яке наведено на сайті Харківської міськради в депутата Володимира Плетньова, то опиняєшся на… Facebook-сторінці депутата Анатолія Бабічева з фракції «Блоку Світличної «Разом!». Сергій Терещук закрив свій профіль, який є доступним тільки для друзів. А от ведуть комунікацію з підписниками Давіто Матвейченко та Олександр Мільшин, які згадували у дописах про діяльність міськради та наповнюють свої сторінки контентом про події в місті й країні. Але якщо Мільшін інформує здебільшого про гуманітарну діяльність своєї команди, то Матвейченко публікує чимало постів у стилі «не все так однозначно». Під якими нерідко з’являються коментарі Володимира Плетньова (з іншої, не зазначеної на сайті ХМР сторінки у ФБ із закритим профілем), які мають проросійську направленість.
Опрацювавши інформацію про депутатів від колишньої фракції ПП «Опозиційна платформа – за життя», було виявлено, що сторінку у Facebook мають 13 з 19 членів фракції. Проте активно наповнюють їх контентом п’ятеро: Євгеній Андрійчук, Анатолій Родзинський, Андрій Спаський (які викладали дописи про роботу депутатського корпусу міськради) та Джавід Саід і Віктор Фесун. Попри наявність сторінок у соцмережах, їх не поновлюють Сергій Данило, Ігор Овечкін, Ігор Полупанов, Едуард Тичков та Дмитро Хівренко. Переглядати сторінки Андрія Лесика, Марії Скоробагач та Ігоря Шрама можуть тільки друзі. Не використовують е-комунікації Альона Агеєнко, Анастасія Губіна, Віталій Кириленко, Віктор Ларченко, Сергій Насінник та Денис Нев’ядомський. Варто зазначити, що Андрій Спаський активно інформував про те, як займався питанням будинку, що обвалився, по проспекту Гагаріна, 20.
Найвагомішим інструментом органів місцевого самоврядування є місцевий бюджет. І мешканці громади мають право на одержання інформації про те, як відбувається бюджетний процес, аби, у підсумку, мати можливість контролювати використання бюджетних коштів. Утім, варто зазначити, що жоден депутат Харківської міської ради у поточному році практично не висвітлював питань бюджету на 2023 рік та майбутнього розвитку громади.
Серед усіх переглянутих сторінок депутатів у Facebook виявлено, що проблематику підготовки громади до зими висвітлювали тільки 3 депутати: Ольга Вельможна та Олексій Топчій із фракції «Блок Кернеса – Успішний Харків!», Анатолій Родзинський (колишній член фракції ОПЗЖ), що складає 3,7% від загальної кількості депутатського корпусу.
У ході дослідження було з’ясовано, що основним каналом інформації про депутатську діяльність, роботу Харківської міської ради та подання іншої інформації, яка стосується громади м. Харкова, для депутатів є соціальна мережа Facebook. Instagram-сторінки обранці ведуть для постів, що стосуються їхнього приватного життя. YouTube-канали давно не поповнювались свіжими відео.
Також варто зазначити, що дописи депутатів за 9 місяців 2022 року кардинально змінились, порівнюючи з постами минулих років. Зараз пости багатьох народних обранців мають тематику воєнного стану та реалій війни: допомога Збройним силам України, внутрішньо переміщеним особам, гуманітарну підтримку, збори коштів, роботу благодійних фондів, наслідки військової агресії та подібну проблематику.
Отже, значна частина депутатів ХМР працюють задля Перемоги України над ворогом: підтримують ЗСУ, співпрацюють з волонтерами, залучають вітчизняні та закордонні приватні підприємства, державні установи, міжнародні організації та активних громадян до надання допомоги армії, постраждалим громадам та вимушеним переселенцям. І звітують про все це у соціальних мережах, здебільшого – у Facebook. З іншого боку, на жаль, свою безпосередню депутатську діяльність більшість із них висвітлюють недостатньо.
Vier Generationen aus der Ukraine feiern Heiligabend in Lette CoesfeldFünf Ukrainerinnen, vier Generationen. Gerne würden sie die Weihnachtszeit zu Hause verbringen — doch der Krieg zwang sie zur Flucht. Nun feiern Lilija (83), Valeria (58), Vladislava Ilhova (35), Krystina (14) und Ruslana (8) in Coesfeld-Lette – bei ihrer Gastfamilie.
Seit April sind die Ukrainierinnen (v.l.): Ruslana Ilhova (8), Vladislava Ilhova (35), Valeria Chumak (58), Krystina Ilhova (14) in Deutschland. Lilija Schepljakova (83) kam im Juni nach.Der Schnee gehört in der Ukraine für Vladislava (l.) und Valeria einfach dazu. Auch für Vladislavas Tochter Ruslana ist dieser wichtig.
Gerade ist ein Krieg in der Ukraine ausgebrochen? Besonders für Uroma Lilija Schepljakova ist es noch immer sehr schwer zu verstehen. In einem gemütlichen Wohnzimmer in Lette sitzt sie am Tisch. Neben ihr knistern die Flammen des Kamins. Ob sie sich auf Weihnachten 2022 freut? Die 83-Jährige weint. „Ich wollte aus der Heimat nicht weg, denn ich dachte wirklich nicht, dass es so schlimm wird.“ Und sie fühlte sich mit ihren 83 auch zu alt. Ihrer Tochter Valeria Chumak geht es nicht anders: „Ich bin nicht in Stimmung für Weihnachten“…
Що допомагає українцям голими руками зупиняти танки? Збирати мільйони на байрактари? Мандрівний фестиваль Docudays UA і Суспільне Культура підготували десять історій про стійкість українців, які допоможуть знайти відповіді на ці питання.
Публікуємо розмову з президентом Центру правових та політичних досліджень «ДУМА», регіональним координатором Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA на Харківщині Юрієм Чумаком. Він розповідає про відкриття кіноклубу, зміни, які провокує документальне кіно в людях та свою історію війни.
Як я познайомився з документальним кіно
У 2005 році вперше відвідав березневий фестиваль Docudays UA у Києві. До того я не особливо цікавився цим жанром. Може, через те, що на той момент бачив тільки радянські науково-популярні та пропагандистські фільми, які особливих емоцій не викликали. А тоді побачене під час фестивалю на екрані пробудило внутрішню дискусію.
Завдяки цій особливості – здатності включати глибинний діалог, – як на мене, документальне кіно значною мірою цікавіше за художнє.
Також, за моїм спостереженням, у кожному документальному фільмі про права людини наскрізною ниткою простежуються дві цінності, однокореневі слова – право і правда. Ці цінності мені близькі, оскільки все свідоме життя працюю з темою прав людини.
До організації кінопоказів Docudays UA долучився, ще коли працював помічником з прав людини міністра МВС по Харківській області у 2008–2010 роках. Тоді наочно побачив, як потужно впливає документальне кіно навіть на суворих правоохоронців. Пригадую, які сильні людські емоції викликав у міліціонерів фільм «Килимок» українського режисера з Харкова Андрія Роханського. Стрічка присвячена тематиці протидії міліцейському свавіллю та катуванням, вона дуже позитивно вплинула на більшість глядачів у погонах.
У 2012 році я став одним із регіональних партнерів (координаторів) Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA на Харківщині. Вирішив зробити все, щоб про фестиваль знали не тільки в Харкові, а й по всій області, організовував заходи у різних місцях: школах, бібліотеках, міліцейських відділках, військових частинах, виправних колоніях тощо. А коли працював прессекретарем управління пенітенціарної служби Харківської області, робив так, щоб наші фільми бачили в колоніях та СІЗО.
Мрія, що стала реальністю
На початку співпраці з Мандрівним фестивалем Docudays UA у Харкові вже було 3 регіональні координатори, тоді я й вирішив, що візьму на себе Харківську область. По-перше, у Харкові публіка була перенасичена подіями, до війни треба було ледь не голяка танцювати, щоб привернути увагу до культурних заходів. Тим часом в області подій завжди бракувало. По-друге, я вважаю, що круті ініціативи треба максимально масштабувати. Так виникла ідея робити покази там, де «не ступала нога» документального кіно про права людини. Як з’ясувалося потім, я не помилився.
Складно описати емоції, які ти відчуваєш, коли бачиш захоплені очі людей, які вперше за багато років прийшли в закинутий сільський клуб. Те саме відчуваєш, коли приїжджаєш з фільмами у школи, в бібліотеки. Якось робили показ у сільській школі. Після перегляду з усіма попрощалися, сідаємо в машину. Аж тут бачимо – діти прилипли до вікон, складають з пальчиків серденька, прикладають до шибок. Щасливі, усміхнені! Для них це була справжня подія.
Саме тоді я на практиці відчув нашу місію – створення можливостей для кожного в Україні дивитися талановите документальне кіно про права людини.
А ще впродовж останніх двох років мені вдалося реалізувати свою docu-мрію! Цей час був, без перебільшень, найбільш продуктивним та успішним для Мандрівного фестивалю у Харківській області. Про що я мріяв? Охопити нашими показами велику кількість освітніх установ регіону. Реалізувати мріюдопомогла регіональна координаторка Анна Смаглюк, яка працює в Академії управління при президентові України, де створена ГО «Харківський університетський консорціум «УНІКОН». Завдяки співпраці ми охопили понад 10 вишів області.
Тогорічний фестиваль вийшов 100% «мандрівним». Я знайшов усі діючі хаби області – молодіжні, культурні, при громадських організаціях чи інших установах, та проводив там кінопокази. Фестивальні покази у Харківській області, організовані Громадським центром «ДУМА», відбулися у 26 населених пунктах. Фільми від Docudays UA переглянули близько 5600 глядачів та глядачок.
«Відкриваю кіноклуб!»
Після декількох років роботи з Мандрівним фестивалем я почав розширювати свою діяльність у ще одному напрямку роботи – організував Docu-клуб при своїй ГО «Центр правових та політичних досліджень «ДУМА». Перший кінопоказ відбувся 22 червня 2017 року.
Я вирішив, що мандруватиму з фестивалем не тільки в Чугуєві, не тільки в Харкові, а тому мені потрібен пересувний кіноклуб, щоб їздити з фільмами по області. Зареєстрував кіноклуб «ДУМАй!» і зміг проводити кінопокази не лише під час Мандрівного фестивалю, а цілий рік. На сьогодні в межах кіноклубу відбувся вже 105-тий показ. А ті, що проходили в бібліотеках до відкриття кіноклубу, я сюди навіть не враховую.
Пишаюся тим, що завдяки великій мережі контактів можу допомогти людям. Думаю, що в цьому моя сила. Мережа Docudays UA, без перебільшень, схожа на велику сім’ю, де всі допомагають одне одному. Це справжня синергія! Коли нові координатори навчаються у досвідчених, а потім навпаки. Приміром, мої менті, яким я передавав свій кіноклубний досвід, сьогодні вже на такому рівні, що я сам іноді прошу в них поради.
Цього року мені вже вдалося провести 15 заходів у межах діяльності кіноклубу Docudays UA «ДУМАй!». Зокрема, 4 покази в онлайні – у співпраці з Zero Waste Academy, їх відвідала 71 особа.
А ще Docudays UA подарував мені найкращого друга – Григорія Курачицького, регіонального координатора Мандрівного фестивалю Docudays UA на Донеччині. Ми з ним неодноразово проводили спільні заходи, допомагаємо один одному порадами. Дружу з Ігорем Кофманом, який є професіоналом у документальному кіно, і навчив мене багато чому. І немало інших людей із команди Docudays UA стали моїми надійними друзями й соратниками.
Як відстежувати зміни
Будь-яка діяльність має давати чіткі видимі результати. Але як виміряти свою ефективність у такій особливій діяльності? Мій досвід каже: спостерігати за людьми. Поясню на історіях.
1. Ця ситуація відбулася під час Мандрівного фестивалю у хабі PIXEL міста Лозова Харківської області. На показ прийшла дівчина, яка працює у Центрі безоплатної правової допомоги. Вона так цікавилася усім, що відбувається! Захотіла впровадити побачене та почуте, включно з проєктами Docudays UA, у свою роботу. Я розповів їй про всі можливості й через деякий час Анастасія відкрила кіноклуб.
Минулого року я був її ментором. Анастасія Кушнір, модераторка кіноклубу Docudays UA при громадській ініціативі «Моє покликання», просто горить тим, що робить! Коли у Лозовій «гаряче», вона показує фільми онлайн, коли спокійно – проводить офлайн-події.
2. Ще раніше познайомився з черкащанками, які працюють у темі протидії торгівлі людьми. Тож до 30 липня, Всесвітнього дня протидії торгівлі людьми, вдалося з ними організувати показ фільму «Раби» в Обласному ресурсному центрі для молоді.
Перший раз глядачі зібралися завдяки оголошенню, а вже другого разу, видно, спрацювало «сарафанне радіо», прийшло більше людей, і 8 осіб з місцевої громадської організації. Вийшла дуже вдала подія! Я запросив до обговорення Марину Стадник, експертку з протидії торгівлі людьми. Вона розповіла, що відбувається в Україні на окупованих росією територіях, навела приклади. Після її виступу одна відвідувачка розповіла, що з її родичем сталася схожа біда. А я проконсультував, куди варто звернутися за допомогою.
Я завжди так роблю: після перегляду фільму не просто залишаю людей зі своїми думками й проблемами, а намагаюся дати поради, посилання на корисні ресурси чи матеріали.
Війна. Місяці поневірянь
Чугуїв – Болехів
4:30 ранку 24 лютого. Підриваюся з ліжка від вибухів. Як виявилося згодом – обстрілювали воєнний аеродром. Чугуїв – військове містечко, одним із перших зустріло війну.
На жаль, те, про що нас попереджали, те, у що не хотілося вірити, перетворилося на реальність. З першого дня повномасштабного вторгнення життя стало схожим на пекло.
Чугуїв розташований на північному сході від Харкова, через нас пройшли росіяни. Ми фактично опинилися в «мішку»: з півночі, сходу та півдня місто було оточене, а на заході орки обстрілювали дорогу на Харків.
Перед війною я читав статтю про безпеку під час військових дій, вона починалася так: «Якщо бойові дії наближаються, ви маєте зробити все можливе та неможливе, аби не опинитися в зоні бойових дій: ви маєте виїхати». На жаль, ми цього не зробили. Дружина категорично відмовилася, бо доглядала свою 82-річну матір. Тож ми залишилися вдома.
Моя донька на той момент була в Харкові – в Індустріальному районі, який теж бомбив ворог. Вона, зять та дві внучки, 7 та 13 років, 12 днів просиділи в погребі під постійними обстрілами.
Для розуміння: з Чугуєва до Харкова – 20 км, але навіть за 10 000 гривень водії таксі відмовлялися їхати. Одного дня росіяни бахнули склад з боєприпасами, які вибухали протягом 3-4-х годин, ми рахували їх, ховаючись у погребі. Було дуже страшно, бо ми не знали, що це: чи це росіяни наступають, чи гатять по місту.
Я не міг ні їсти, ні спати, ні говорити. Постійно думав про те, як вивезти жінок і дітей.
Після сильного обстрілу на початку березня дружина таки погодилася їхати. Тещу вмовити тоді не вдавалося. І фактично з того моменту почалася моя «подорож-епопея», яка закінчилася тільки сьогодні. [Інтерв’ю записане 12 серпня – ред.].
7 березня нас вивезли з Чугуєва. Дістатися до Харкова допомогли волонтери. Їхали якимись об’їзними шляхами із завішаними в автомобілі вікнами, щоб не наражати себе на небезпеку. Водночас інші волонтери везли мою доньку, внучок та ще двох знайомих, які переховувалися у підвалі.
Прийшли на той залізничний вокзал, сльози течуть, всі налякані. Та я сам плакав.
Словом, до рідного міста не повернувся. Відчув відповідальність за кожну з шести моїх дівчат.
Їхали понад добу, через повітряні тривоги та зупинки. Доїхали до м. Болехів Івано-Франківської області. Думали лишитися, але там теж почалися повітряні тривоги. Дівчата падали на підлогу і плакали. У мене серце не витримувало! Ще й ходили чутки, що Білорусь ось-ось нападе. Вирішив відправити їх за кордон. Зараз мої рідні живуть у Німеччині. Місяць мешкали у таборі для біженців, тепер більш-менш обжилися, хоча й плачуть, і хочуть додому. Внучки пішли до школи…
Болехів – Долина
Потім перебрався до сусіднього міста Долина на Івано-Франківщині. Там волонтерив у лікарні, допомагав розвантажувати ліки і як комунікаційний менеджер та редактор. Писав статті для їхнього сайту та соцмереж. А вони мені натомість запропонували жити в палаті для вояків УПА.
Прожив там місяць, може, жив би й далі, але в Чугуєві залишилися теща й син. Треба було їх звідти витягти.
Долина – Полтава
Почав планувати переїзд! Про те, що я шукаю прихистку, дізналися у мережі Мандрівного Docudays UA, тоді Тетяна Білоброва, колишня регіональна координаторка фестивалю у Полтаві, запропонувала зупинитися в її батьків на дачі. Тож за деякий час поселився там з сином і тещею. Таня також відвідувала з подарунками моїх рідних у Німеччині.
Полтава – Черкаси
Але це була дача. Дача у квітні. На вулиці холодно. Тож я був змушений шукати тепліше житло. Знову звернувся до знайомих. Так ми опинилися в Черкасах. Але через місяць мій син із тещею вирішили повертатися додому, переконати їх залишитися не вдалося. Незабаром поїхав їх провідати. А вже 21 червня (цю дату я ніколи не забуду) стало чи не найстрашнішим днем для Чугуєва. Сильні обстріли та вибухи відбувалися постійно. Ракета прилетіла на автостанцію, де в результаті загинуло 6 людей. Того ж дня у моєї тещі на городі розірвалися три касетні міни зі «смерча». А коли я приїхав до неї, вибухи почалися знову й за 30 метрів від нас розірвалася міна… Наступного дня тещу вивіз із Чугуєва і відправив за кордон до рідних.
Останнім часом жити в Чугуєві стало взагалі нестерпно. Тож саме сьогодні, 12 серпня, у Міжнародний день молоді, сина вивезли з міста волонтери. До речі, він теж часто долучався до Мандрівного фестивалю як фотограф, любить документальне кіно і має правозахисну самосвідомість… Нарешті, тепер хоч трохи видихну.
Вірю: наступна зупинка – рідна Харківщина
Впродовж півроку я допоміг багатьом людям вибратися з пекла російських обстрілів і знайти для себе прихисток. Постійно зідзвонювався з волонтерами, передавав контакти, давав поради.
Єдність та взаємопідтримка українців ще ніколи не відчувалася так сильно.
Також під час перебування на заході України активно долучався до розвантаження-завантаження та сортування гуманітарних вантажів, що йшли на схід нашої держави. Співпрацюю з програмою «Мріємо та діємо», яка надає поміч молодіжним просторам, зокрема, на Харківщині.
Що буде далі? Якщо залишуся в Черкасах, то планую тут провести Мандрівний фестиваль Docudays UA. А якусь частину, можливо, онлайн, хочу організувати для Харківської області. Де б я не був, що б не робив, моя діяльність завжди дотична до Docudays UA.
Складно планувати, коли не знаєш, що буде завтра. Єдине, у чому я впевнений, – це в нашій перемозі. Все буде Україна!
