Select Page
Чому Вакарчука не пустили до Харківського юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Чому Вакарчука не пустили до Харківського юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Фото з Facebook-сторінки заходу «Верховенство права в Україні. Quo Vadis?»

«Верховенство права в Україні. Quo Vadis?» – таку назву мав захід, який повинен був відбутися 29 жовтня у Науковій бібліотеці Харківського національного юридичного університету ім. Я. Мудрого за участі громадського діяча та рок-музиканта Святослава Вакарчука. Але, через несподівану відмову вишу надати приміщення, був перенесений до одного з виставкових комплексів міста.

Університет розірвав раніше підписаний договір і відмовився надати приміщення для зустрічі лідера «Океану Ельзи» з харків’янами. Як повідомив «Цензор.НЕТ», сам Вакарчук даний ексцес прокоментував так: «Ми отримали відмову в наданні приміщення і проведення зустрічі в стінах вузу. Відмова звучала так: «В силу об’єктивних причин не можемо надати вам приміщення». Мені це нагадало радянські часи, коли все робилося за «вказівкою зверху».

Прес-служба вузу озвучила таку причину відмови: «У нас починає роботу комісія Фонду держмайна з правомірності використання майна. У Законі «Про освіту» говориться, що майно навчального закладу може бути використано тільки в освітніх цілях. А цей захід викликає сумніви, освітній він чи ні, тому керівництво вузу прийняло таке рішення».

Але дану інформацію спростував на своїй сторінці у Facebook в.о. голови Фонду держмайна Віталій Трубаров: «Мовляв, не дозволили виступити перед студентами Юридичного університету, бо Фонд державного майна проводить перевірку. Більшої маячні в юридичному навчальному закладі придумати не змогли. Фондом державного майна України не проводиться перевірка діяльності Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого і жодних погоджень чи договорів від Фонду не потрібно для організації зустрічі з тим чи іншим лектором».

У соціальних мережах думки коментаторів розділилися. Прибічники конспірологічної теорії вважають, що Вакарчук – кандидат від влади, тому така заборона – навмисно розіграна політтехнологами вистава, аби додати йому балів як «опозиціонеру». Інші ж переконані, що Святослав – реальний кандидат (хоча на зустрічі в Харкові так і не дав відповіді на питання, чи збирається балотуватися на посаду президента), владники його побоюються, тому й зустріч в універі «зарубили». Мовляв, щоб на собі відчув, чи є в Україні верховенство права.

За інформацією Інтернет-видання «KHARKIV Today», подібні методи в Харкові застосовуються не вперше: у 2017 році до вищих навчальних закладів для спілкування зі студентами не пустили главу фракції «Самопоміч» у Верховній Раді Олега Березюка, а в медіацентрі «Время», де повинна була відбутися зустріч з міським головою Львова Андрієм Садовим, захід скасували через те, що там «раптом загорілася проводка».

Зауважимо, що відповідно до результатів опитування, проведеного 30 серпня – 9 вересня дослідницькими центрами КМІС, Центр Разумкова та «СОЦІС», Святослав Вакарчук посідає четверте місце в рейтингу потенційних кандидатів на пост президента. За нього готові віддати свої голоси 6,5% опитаних.

Нагадаємо, згідно з законодавством, вибори президента України проводяться в останню неділю березня на п’ятий рік повноважень чинного глави держави. Таким чином, дата чергових виборів – 31 березня 2019 року. Не пізніше, ніж за 90 днів до вищевказаної дати, повинна початися виборча кампанія.

Юрій Чумак

Рубрика

Якщо вам у закладі харчування кажуть, що в них немає туалету – відсилайте їх на три букви!

Якщо вам у закладі харчування кажуть, що в них немає туалету – відсилайте їх на три букви!

І ці літери – ДБН.

Неодноразово стикаючись із ситуаціями, коли в закладах громадського харчування, (наприклад, у мережі «Кулиничі») відвідувачам заявляють, що в них ніде руки помити, оскільки туалет відсутній, я вирішив розібратися у ситуації та отримати правову оцінку таких дій.

Тому звернувся до Голови Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів з таким інформаційним запитом:

На наше переконання, заклади громадського харчування (принаймні ті з них, де здійснюється харчування клієнтів «на місці») мають бути обладнані туалетами. Оскільки, відповідно до п. 3.6. «Санітарних правил для підприємств громадського харчування», підприємства громадського харчування «повинні бути обладнані двома системами каналізаційних труб: для виробничих стічних вод і для фекальних вод (з туалету, душа)».

При цьому, наявність цих туалетів повинна гарантувати не тільки дотримання санітарних норм з боку персоналу, але й доступність для відвідувачів можливості помити руки перед їжею та здійснити інші свої потреби. Що має убезпечити людей від харчових отруєнь та заражень інфекційними хворобами.

На жаль, така доступність забезпечена далеко не скрізь. Крім вищенаведеного уривку з «Санітарних правил для підприємств громадського харчування», нам не вдалося відшукати законодавства України в даній сфері. Але ми певні, що існують нормативно-правові документи, які регулюють дану діяльність.

З огляду на те, що саме на очолювану Вами Службу покладено організацію діяльності з дотримання безпечності харчових продуктів та захисту прав споживачів, та відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації», просимо надати інформацію: Чи мають заклади громадського харчування (принаймні ті з них, в яких здійснюється харчування клієнтів «на місці») бути обладнані туалетами?

На днях отримав відповідь. У ній перший заступник голови Держпродспоживслужби Андрій Жук дає чітку й недвозначну резолюцію: ДБН В.2.2 25:2009 ВСТАНОВЛЕНО ВИМОГИ ЩОДО НАЯВНОСТІ ТА ОБЛАШТУВАННЯ В ЗАКЛАДАХ РЕСТОРАННОГО ГОСПОДАРСТВА ТУАЛЕТІВ!

40257889_10212248796190397_8394715237336481792_n

40158664_10212248797030418_1096230131027935232_n

«Вимоги до проектування нових і тих, що реконструюються, підприємств харчування (закладів ресторанного господарства), які знаходяться у будинках, що стоять окремо, входять до складу багатофункціональних будинків і будинків іншого призначення, вбудовуються та прибудовуються до житлових будинків встановлено Державними будівельними нормами України «Будинки і споруди. Підприємства харчування (заклади ресторанного господарства)» ДБН В.2.2 25:2009, вимоги яких поширюються на проектування всіх типів підприємств харчування (закладів ресторанного господарства), незалежно від їх організаційно правової форми і форми власності. Зазначеними ДБН В.2.2 25:2009 також встановлено вимоги щодо наявності та облаштування в закладах ресторанного господарства туалетів».

Отже, якщо Вам будуть щось мугикати про відсутність санвузлу у закладі харчування – відсилайте їх на три букви! І ці літери – ДБН. Тобто, Державні будівельні норми.

Юрій Чумак

У Харкові сусіди забороняють дівчині з інвалідністю побудувати у під’їзді пандус

У Харкові сусіди забороняють дівчині з інвалідністю побудувати у під’їзді пандус

Із дискримінацією зіткнулась бронзова призерка чемпіонату світу Анна Пашкова.

Через ґвалт, який зчинили сусіди спортсменки Анни Пашкової, будівники відклали встановлення пандусу. Дівчина – член Національної параолімпійської збірної з фехтування на візках, вона виборола чимало нагород, серед яких і бронза Чемпіонату світу. Зараз вона також активно готується до чергового чемпіонату Європи, який відбудеться у вересні. Але через інвалідний візок, до якого вона прикута вже понад 4 роки, жінка не може вільно спускатися зі сходів у будь-який час. Здатність ходити Анна втратила через важку хворобу – у неї була пухлина спинного мозку. З того часу Анна, яка живе на 8 поверсі, щоб виїхати із під’їзду, покладається на підтримку рідних або просить перехожих про допомогу.

Аби мати можливість виходити з багатоповерхового будинку, декілька місяців тому жінка власним коштом встановила пандус на сходах. Але через надзвичайно гострий кут спускатися ним було неможливо. Тоді жінка звернулася по допомогу до громадської організації «Креавіта», яка встановлює в Харкові пандуси. Архітектор громадської організації розробив проект, закупили матеріали та майстри мали розпочати будівництво.

«Пандус має бути під дуже низьким нахилом. Він із сітки, яка пропускатиме дощ і сніг, клумбу не пошкодять, усі квіти під ним жити зможуть. А люди почали кричати», – ледве стримує сльози жінка.

Сусіди Анни почали лаятися і не дозволили майстрам розпочати будівництво пандуса. Жінці закидали, що пандус вплине на вартість квартир на низьких поверхах, що на ньому спатимуть бомжі, що жінка буде з пандуса заглядати у вікна до сусідів. Головним аргументом проти була відсутність паперів, які б офіційно дозволяли встановити конструкцію.

Документи отримати й дійсно важко – колишній кооперативний будинок ще не є юридично ОСББ і не стоїть на балансі у Харкові. Але навіть це не може стояти на заваді законів України, вважає правозахисник Юрій Чумак.

«Відповідно до законодавства України, входи повинні бути обладнані пандусами для пересування дитячих та інвалідних колясок. (ДБН – Державні будівельні норми). Необхідно забезпечити рівність не лише прав, а й можливостей. Усі люди мають право на вільне пересування, не важливо – живуть вони у цьому будинку, чи хтось із обмеженими можливостями приїхав в гості до мешканців», – підкреслив правозахисник.

«КОМЕНТАРІ. Харків»

Газовые вымогатели

Газовые вымогатели

Сижу, никого не трогаю… Открываю свою электронну почту. А там – от «Харьковгаза» ЭТО: ВИМОГА-ПОВІДОМЛЕННЯ про сплату заборгованості за спожитий природний газ.

Думаю: какая-такая «несплата», я вовремя плачу за коммуналку, у меня все ходы записаны!

А там – страшное: многабукафф с упоминанием условий «Типового договору постачання природного газу побутовим споживачам».

И грозное:

«У зв’язку з порушенням вказаних строків розрахунків за природний газ, станом на 10.08.2018 за Вашим особовим рахунком накопичена заборгованість в сумі 294,8 грн… Якщо заборгованість в сумі 294,8 грн. не буде погашена в строк до 01 серпня 2018 року, Постачальник має право здійснити заходи з припинення постачання природного газу Споживачу…».

Дальше – перечисление всяческих «кар небесных», которые мне вскоре грозят, если не метнусь срочно платить 294,8 грн:

— на меня подадут в суд и потом еще и взыщут 1762 грн судебного сбора;

— сдерут с меня пеню;

— еще и начислят «інфляційні нарахування за порушення боржником грошового зобов’язання»…

В общем, я бы, наверное, тут же в страхе кинулся в банк погашать сию «задолженность», если бы не а) был уверен, что никакой задолженности у меня нет; б) на календаре уже 14 августа, и до 1 августа мне ну никак не успеть.

И тогда я обратился к своему другу – «Гуглу», дабы спросить у него, как на языке уголовного права называется, когда с человека что-то требуют безосновательно, еще и угрожая поражением в правах. И – «эврика!» – нашел 189 статью Уголовного кодекса Украины. Что и помогло мне написать ответ вымогателям:

Доброго дня!

Вочевидь, сталася якась помилка!

За червень ми розрахувалися.

А за липень платіжка ще не надходила.

Отже, прошу мені безпідставні ВИМОГИ не надсилати.

У протилежному випадку буду змушений звернутися до правоохоронних органів щодо відкриття до винних осіб кримінального провадження за ст. 189 Кримінального кодексу України (вимагання):

«Вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою… обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб (вимагання), – караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк».

З повагою,

Юрій Чумак, правозахисник.

 

И буквально через пару часов имел удовольствие прочитать следующее письмо:

«Добрий день, шановний клієнт!

Приносимо вибачення за некоректну інформацію, зазначену в попередньому листі…

З повагою,

Центр обслуговування клієнтів».

Юрий Чумак

«Вгору»

Громадських помічників дільничних «помножили на нуль»

Громадських помічників дільничних «помножили на нуль»

В умовах, коли навантаження на дільничних постійно збільшується, допомога їм з боку громадських помічників була зовсім не зайвою. Особливо – в сільській місцевості. Чому ми пишемо про це в минулому часі?

Для успішного формування й розвитку партнерських відносин між населенням і Національною поліцією необхідно створення відповідних правових і соціально-психологічних умов, використання всіх наявних можливостей з боку державних і місцевих органів влади, поліції та громадськості.

У п. 3 Указу Президента України №1119/2005 «Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності», Міністерству внутрішніх справ України було доручено, зокрема, «затвердити програми з налагодження співробітництва органів внутрішніх справ з населенням, залучення громадян до профілактики правопорушень, боротьби із злочинністю, зокрема як громадських помічників дільничних інспекторів міліції з числа членів громадських формувань з охорони громадського порядку».

І в наказі МВС України №550 від 11.11.2010 року «Про затвердження Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України» значна увага приділялася організації діяльності громадських помічників дільничних інспекторів міліції – цьому було присвячено цілий розділ 17.

В умовах, коли навантаження на дільничних постійно збільшується, допомога їм з боку громадських помічників була зовсім не зайвою. Особливо – в сільській місцевості. Дільничних завжди не вистачало, а внаслідок реформи правоохоронних органів їх кількість ще скоротилася по всій Україні. Сьогодні кожен з них обслуговує по 5 і більше сіл, відстані між якими – до сотні кілометрів.

А громадський помічник дільничного, який живе в селі, знав там кожного, завжди був на сторожі громадського порядку, його діяльність була спрямована, в першу чергу, на профілактику правопорушень.

Чому ми пишемо про це в минулому часі?

А тому що, у зв’язку з прийняттям наказу МВС №650 від 28.07.2017 року «Про затвердження інструкції з організації діяльності дільничних офіцерів поліції», наказ №550 від 11.11.2010 року втратив чинність. А в новому нормативному акті відсутні норми, які регулюють діяльність громадських (добровільних) помічників дільничних офіцерів поліції.

І, як слідує з листа-відповіді Департаменту превентивної діяльності Національної поліції України №20/5/02-38зі,40зі від 27.03.2018 року на інформаційний запит голови Центру правових та політичних досліджень «ДУМА», очільника Харківського обласного осередку Асоціації УМДПЛ Юрія Чумака, «нормативно-правові акти, які регламентують діяльність громадських (добровільних) помічників дільничних офіцерів поліції у Національній поліції не приймалися».

Отже, на сьогоднішній день утворився «юридичний вакуум» у сфері регулювання діяльності громадських помічників дільничних офіцерів поліції, що призводить до неможливості їх роботи у правовому полі.

Зауважимо, що дане питання піднімалося правозахисниками під час виїзного засідання Громадської ради при МВС, що відбулося 19 червня 2018 р. у м. Маріуполі Донецької області. Втім, ніякої реакції з боку Міністерства внутрішніх справ не було.

Тому Ю. Чумак звернувся до міністра внутрішніх справ Арсена Авакова та голови Нацполіції Сергія Князєва з проханням «надати вказівку відповідним службам МВС та Національної поліції розробити та підготувати до затвердження відповідний нормативний документ, який би регламентував діяльність громадських (добровільних) помічників дільничних офіцерів поліції – як важливого елементу участі громадян у забезпеченні громадської безпеки в громадах України».

На жаль, замість відповіді по суті, від МВС та Нацполіції надійшли «відмазки».

Міністерство внутрішніх справ у листі від 26.07.2018 року обмежилося констатацією того факту, що «на сьогодні основним нормативним актом, що регулює залучення населення до охорони громадського порядку є Закон України від 22 червня 2000 року №1835-ІІІ «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», і що «цим Законом врегульовані правові засади діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, форми і методи їх роботи під час взаємодії, у тому числі, з Національною поліцією України».

Так ми про це й так знали. Складається враження, що відповідь готував якийсь черговий «капітан очевидність» (на жаль, не відаємо, яке його звання в поліції).

А Нацполіція у своєму листі №20/05/03-Ч-207 від 25.07.2018 року відписалася, що «діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ згідно із законом. Отже вимоги пункту 3 Указу Президента (вочевидь, мається на увазі Указ «Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності» – автор) органів поліції не стосуються, оскільки вони не є правонаступником «міліції».

Також Нацполіція нагадала, що «до громадських помічників зараховували виключно членів громадських формувань з охорони громадського порядку, а їх функції, права та обов’язки були сформовані відповідно до зазначеного Закону (очевидно, мається на увазі Закон України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» – автор), що фактично було дублюванням їх діяльності».

Це так, утім, не зовсім. Бо громадські помічники дільничних дійсно були членами громадських формувань з охорони громадського порядку та пропонувалися на такі посади загальними зборами громадських формувань. Але ці помічники закріплювалися за конкретним дільничним, який і здійснював керівництво діяльністю своїх помічників, давав їм відповідні доручення. Громадські помічники напряму й повсякденно працювали у зв’язці з дільничними, мали відповідні значки. Очільники міськрайорганів і дільничні інспектори проводили регулярні навчання для таких помічників. Працюючи у тісній «спайці» з дільничним, громадські помічники мали змогу дієво надавати допомогу міліції в охороні громадського порядку. Тобто, діяли на постійній основі й доволі ефективно.

Так, у Херсонській області в селі Стара Збур’ївка вже кілька років працюють 2 місцеві громадські помічники дільничних. Місцеві жителі звикли, що є «шерифи», які профілактують та викривають злочини. І результат не забарився: кількість правопорушень тут у 8 разів менше, ніж у сусідніх селах, де немає помічників дільничних. До речі, про громадських правоохоронців зі Старої Збур’ївки навіть було знято документальний фільм «Українські шерифи» (режисер Роман Бондарчук), який висувався від України для номінації на «Оскар» у 2016 році.

Діяльність же громадських формувань з охорони громадського порядку здійснюється, так би мовити, час від часу: вони виходять на спільні патрулювання разом із поліцейськими, долучаються до забезпечення правопорядку під час масових заходів тощо. І в невеликих селах, де цілого формування (чисельність якого, відповідно до законодавства, має бути не менше 10 членів), як правило, не буває, без громадських помічників дільничних обходитися складно.

Зараз у регіонах України громадські помічники продовжують діяти фактично (хоча юридично їх вже не існує). Тим більше, що в багатьох «шерифів» ще не вийшов термін дії виданих раніше посвідчень.

За нашою інформацією, на Харківщині наразі працюють 57 громадських помічників дільничних. Для порівняння, у листопаді 2017 року (на момент прийняття нової Інструкції для дільничних офіцерів поліції) їх нараховувалося 108 (97 в районах області та 11 – у Харкові).

З такою тенденцією, до кінця року їх просто «помножать на нуль» – по всій країні. І поліція залишиться ще без одного з важливих та дієвих інструментів з охорони громадського порядку. Особливо – в сільській місцевості.

«Дублювання діяльності», – кажете?! Та в нинішніх умовах правоохоронцям слід ледь не молитися на тих, хто допомагає їм у профілактиці правопорушень та боротьбі зі злочинністю! Адже робота поліції може бути ефективною лише за широкої підтримки з боку громадськості. Здається тільки, що сама поліція не дуже зацікавлена в такій підтримці. Чому? – питання, на яке ми не маємо відповіді.

Георгій Кобзар

Різні, але рідні

Різні, але рідні

10 серпня 2018 року харків’яни переглянули фільм «Рідні». В якому режисер Віталій Манський на прикладі своєї сім’ї намагається усвідомити суть нинішньої війни на Сході України.

Захід відбувався у Харківському Літературному музеї в рамках проекту Карітас Харків «Об’єднуючи людей заради миру». Стрічка була люб’язно надана для перегляду вітчизняною кампанією-дистрибутором документалістики «86Procat».

У кінострічці Манський подорожує Україною, щоб дослідити суспільство після Євромайдану на прикладі своєї власної родини, що живе у різних кінцях країни: у Львові, Одесі, в окупованих Донецьку та Севастополі.

У «Рідних» кути екрану закруглені, викликаючи в пам’яті асоціації зі старою плівкою. Закадровий голос режисера неспішний і негучний, немов адресований особисто тобі. Наче не в кінозалі сидиш, а там же – в кімнаті біля телевізора.

До речі, телевізор є ще одним «героєм» фільму. Чи то антигероєм. Майже всі родичі Манського значний час проводять перед «ящиком», черпаючи з нього інформацію та уявлення про світ. Різну інформацію – та різні уявлення.

Режисер знімав своїх рідних. Тут показні не так звані «брати – слов’янські народи», а реальні родичі. Сім’я по різні боки російсько-українського конфлікту. Стрічка шукає причини цього конфлікту, в результаті якого громадяни України опинилися по різні боки барикад, у тому числі, й родина режисера.

Найголовніше, над чим варто замислитися кожному: «А ким ми будемо один одному, коли війна закінчиться?». Це риторичне непромовлене запитання є лейтмотивом всього фільму.

Після перегляду відбулася жвава дискусія, в ході якої глядачі згадували й свої почуття та емоції, які довелося пережити в 2014 – 2015 роках, і наводили приклади поведінки людей в умовах військового конфлікту в інших країнах, і давали свої прогнози щодо перспектив миру в Україні.

Щоправда, дехто заявляв, що таку стрічку не варто показувати, адже вона є «неоднозначною» та може викликати «неправильну» реакцію, особливо серед нашого, так званого «неопрєдєлівшегося» населення.

На що отримали такі відповіді:

Модератор кінопоказу правозахисник Юрій Чумак:

– Фільм – правдивий і об’єктивний, і це головне. Навіть у Росії це кіно з великим «скрипом» дозволили. Хоча режисер був змушений переїхати до Латвії. А Ви хочете, щоб у нас цензура була ще гіршою, ніж у РФ?! Чи припускаєте, що в Україні люди не мають права на правду, що інформацію потрібно подавати дозовано, під наглядом? Я так не вважаю, тому з радістю погодився модерувати цей захід. Не шукайте скрізь «зраду», намагайтеся дозволити собі подумати, що люди мають право думати! Я вірю, що саме через те, що майже в кожного з нас є рідні в Криму і на Донбасі, нам вдасться досягти миру – незважаючи на те, що всі ми різні.

Володимир Чистилін, кінодокументаліст:

– Так, фільм неоднозначний, і тим він ще більше цікавий. У стрічці саме показані пересічні українці. Такі, які вони є: без френд-стрічки і патріотичного забарвлення. Як на мене, кіно прекрасно демонструє, як нам треба швидше рухатись від «совка» і колоніального мислення. Дякую за коректну модерацію, бо дискусія справді була непростою!

Михайло «Спротив», громадський активіст:

– Сподобалося своєрідне «занурення» у події та думки того періоду… Наче згадав себе у ті часи. Зал просто хмикнув одночасно – коли чоловік з Одеси клявся, що війна має скоро закінчитися (до листопада 2014 року). І в мене промайнула думка: «Який наївний». І відразу: «Та ми всі так гадали у 2014 році». Це вже потім, згодом, ми побачили, що ця війна, наче ненажера, – відбирає у цього світу все більше та більше часу…

Фільм – можливість ще раз все переосмислити, оцінити. Обміркувати питання – що далі? До чого рухатися, чого прагнути? Як вписати в свої прагнення тих, хто залишилися «там»? Що можна зробити і що – робити не варто.

Олена Горошко, депутатка Харківської обласної ради:

– Я згадую ті дні і розумію, що кіно – чесне. Адже майже в усіх нас є рідні, які по-різному сприйняли події Революції Гідності та війни на Сході України. Дуже вдячна за запрошення і за всі ті ваші зусилля, які призводять до єднання нашої країни!

Керівниця проекту Карітас Харків «Об’єднуючи людей заради миру» Марина Краснова:

– Стрічка «Рідні» за підтримки «Карітасу» демонструвалася і в інших географічних точках нашої країни, і скрізь викликала активне обговорення. І це добре, оскільки метою організаторів якраз і є пошук інструментів примирення в нашому суспільстві. Війна рано чи пізно закінчиться, як закінчуються всі війни, і нам потрібно буде об’єднувати Україну!

DSC01705

Довідково:

«Рідні» – міжнародно-спродюсований документальний фільм, знятий російським режисером українського походження Віталієм Манським. Світова прем’єра відбулась 5 липня 2016 року на Кінофестивалі у Карлових Варах. В Україні стрічка дебютувала 20 липня 2016 року на 7-ому Одеському міжнародному кінофестивалі й згодом вийшла в український обмежений прокат.

Документальний фільм Манського також було продемонстровано на інших міжнародних кінофестивалях у Канаді, Латвії, Німеччині, Естонії, Голландії, Великій Британії, Бразилії тощо. У травні 2017 року стрічка отримала головний приз на австрійському кінофестивалі Crossng Europe Film Festival Linz 2017.

Віталій Манський – режисер документального кіно, сценарист, продюсер українського походження, президент російського фестивалю «Артдокфест». Лауреат ряду міжнародних фестивалів і кінопремій. Мешкає в Латвії (переїхав до Риги в 2015 році).

Георгій Кобзар