Жителі чотирьох міст, зокрема Черкас, та вимушені переселенці одночасно переглянули документальну стрічку «Фортеця Маріуполь. Орест». Захід відбувся у межах Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA 10 грудня в освітньому хабі «Halabuda», – про це повідомляє кореспондент видання «Прочерк».
Подію провели у Міжнародний день прав людини. Спільний перегляд кінофільму з репертуару Docudays UA здійснили в чотирьох містах, які сполучили у режимі онлайн: Дніпро, Харків, Чорноморськ та Черкаси. Фестиваль документального кіно про права людини «Docudays UA» щорічно проводять у Києві, після чого найкращі фільми демонструють у рамках Мандрівного фестивалю.
«Фортеця Маріуполь» – це цикл фільмів, побудованих на відеодзвінках до українських воїнів, які були оточені російською армією на заводі «Азовсталь».
«Для спільного показу обрали саме цю стрічку, бо Маріуполь став певним символом опору в російсько-українській війні. Це найбільше місто, яке захопили та зруйнували окупанти під час широкомасштабної агресії. Фільм «Фортеця Маріуполь. Орест» є концентратом сенсів, які несе сьогодення. Також для нас сьогодні було важливо те, що, незважаючи на війну та вимкнення світла, нам вдалося об’єднати кілька міст», – поділився Юрій Чумак, організатор заходу та регіональний координатор Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.
До заходу в онлайн режимі долучився головний герой фільму – Дмитро Козацький на псевдо «Орест» – голова пресслужби полку «Азов». Він від початку російського вторгнення висвітлював ситуацію в Маріуполі та на «Азовсталі», а згодом разом із побратимами перебував у полоні. «Орест» був у неволі чотири місяці. Вже після виходу в світ документальної стрічки української режисерки Юлії Гонтарук «Фортеця Маріуполь. Орест», Дмитра Козацького повернули додому під час обміну бранцями.
До фільму «Фортеця Маріуполь. Орест» увійшли також кадри, які Дмитро Козацький відзняв особисто під час оборони міста Марії. Він розповів, що фільмував події для того, щоб показати світові, як жорстоко російські війська обстрілюють Маріуполь та «Азовсталь».
«Перший час, поки була можливість, ми їздили містом та знімали відео, які журналісти могли б використовувати у своїх сюжетах, щоб висвітлювати події, що відбувалися у Маріуполі. Деякі кадри відзняті мною просто на телефон. Наприклад, коли в госпіталь прилетіла авіабомба, завалила операційну та кімнату, в якій лежали поранені бійці, тоді я знімав усе на емоціях. Я розумів: все, що я маю зараз робити – знімати, для того щоб усе це задокументувати. Це дало нам змогу повідомити про те, що стався цинічний обстріл польового госпіталю. Тоді кожен день міг бути останнім, і я не думав, що відзняті мною кадри стануть частиною документального фільму», – пригадує військовий «Орест».
Кореспонденту «Прочерка» боєць розповів про найскладніший для нього день перебування на «Азовсталі»: «Весь період оборони був складним. Найважчий день – 15 квітня, коли по нашому бункеру прилетіла авіабомба. Загинули побратими, багатьох поранило. Твої друзі помирають перед тобою, ти бачиш їхні тіла, як їх відкопують. Страшно, коли ти знаходишся в епіцентрі цього всього, але сам не можеш нічого зробити»…
По завершенню кінопоказу глядачі з чотирьох міст онлайн обговорили нову стрічку, поділилися власними враженнями та мали можливість поставити свої запитання Дмитру Козацькому. Крім того, боєць полку «Азов» закликав не забувати про тих, хто досі перебуває у полоні.
Організатор заходу Юрій Чумак зазначив: «Наш формат передбачає обговорення глядачами побаченого. Кіно є для нас інструментом, завдяки якому ми унаочнюємо та доносимо цінності прав людини. Під час обміну думками ми розуміємо, як фільм спрацював на аудиторію».
«Такі заходи є важливими для регіонів, які перебувають у тилу. Тут люди більше спостерігають за війною з новин та інколи забувають про те, що відбувається на фронті. Особисто мене найбільше вразила розповідь Дмитра Козацького про те, що у Маріуполі постійно лунали вибухи. Люди безперервно перебували «у повітряній тривозі». Після перегляду переселенці розповідали власні історії, це дало змогу ще глибше зануритися у ті події», – поділилася враженнями учасниця заходу Людмила Фіть.
Окрім обласного центру, Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини «Docudays UA» завітав на Черкащині до Канева, Золотоноші, Чигирина та Сміли.
Прикметно те, що у Черкасах показ стрічки «Фортеця Маріуполь. Орест» відбувся в евакуйованому з Маріуполя хабі «Halabuda». У 2015 році подружжя Дмитро та Людмила Чичери почали збирати та надавати гуманітарну допомогу військовим, а також переселенцям, які їхали з окупованих росією територій до Маріуполя. Згодом волонтерська діяльність масштабувалася в один із найбільших маріупольських хабів. На базі «Halabuda» Дмитро Чичера створив освітній простір, де заснував першу Маріупольську школу фотографії. Також хаб пропонував курси іноземних мов, групи психологічної підтримки, пізніше серед послуг з’явилася бізнес-освіта. Від початку повномасштабного вторгнення росії «Halabuda» знову перетворилася у волонтерський штаб.
«За той час, поки частині нашої команди вдалося там протриматися, ми надали допомогу більше ніж 25 тисячам маріупольців. Члени нашої команди розвозили допомогу по всьому місту. У самому хабі створили невеличкий кабінет, де волонтери, які мають відповідну освіту, надавали першу медичну допомогу. Це тривало, поки у Маріуполі не почалися вуличні бої», – пригадує Людмила Чичера.
Вона разом із дітьми евакуювалася до Запоріжжя. Її чоловік Дмитро Чичера залишився у Маріуполі, щоб продовжувати допомагати людям, 17 березня він зник безвісти. Уся матеріально-технічна база «Halabudи» була розграбована окупантами. Людмила Чичера почала відроджувати хаб у Запоріжжі. Допомагали військовим підрозділам запорізького напрямку та відновлювали освітні проєкти. Проте, через постійні обстріли Запоріжжя, «халабудяни» були змушені переїхати до Черкас.
«Черкасці нас привітно прийняли, не хочеться думати про те, що через війну доведеться їхати ще далі від дому. Ми раді працювати на благо черкаської громади та допомагати переселенцям, таким, як ми. Продовжуємо свої освітні проєкти, тому що розуміємо, що людям потрібно дати вудку, для того, щоб вони могли собі зловити рибку», – поділилася координаторка хабу Людмила Чичера.
Завдяки міжнародним партнерам у «Halabuda» безкоштовно проводять різнопланові заходи: тренінги з бізнес-освіти, арт-терапевничну діяльність у супроводі психологів, воркшопи для дітей зі створення анімації, комп’ютерні курси для початківців, групи невимушеного спілкування для психологічної підтримки. Також Людмила Чичера мріє відродити справу свого чоловіка – Маріупольську школу фотографії та створити на базі «Halabuda» у Черкасах фотоклуб. Наразі ж у хабі провели перший майстер-клас з фотографування, щоб зрозуміти, чи цікаво це для черкасців.
Крім того, у Черкасах дехто з членів «Halabudа» займаються ремонтом дронів для військових підрозділів. Людмила Чичера розповіла, що через їхні руки пройшли вже сотні безпілотників.
Розповів молодим активістам та активісткам керівник кіноклубу Docudays UA «ДУМАй!» правозахисник Юрій Чумак. 3 грудня він виступив у Шостці на Сумському обласному молодіжному форумі «Північний кордон: Молодіжка».
На початку для учасників/учасниць Форуму (якими є молодіжні працівники, керівники структурних підрозділів з питань молодіжної політики, представники інститутів громадянського суспільства Сумщини) було організовано руханку, в ході якої молоді люди не тільки продемонстрували здібності командної діяльності, але й пересвідчилися, що багатозадачність у роботі нерідко призводить до того, що деякі аспекти просто залишаються поза увагою.
Після чого до перегляду та обговорення було представлено документальне кіно «Лізо, ходи додому!» з репертуару кіноклубів Docudays UA. У сім’ї героїв фільму відбуваються п’яні дебоші, а дитина через це втікає з дому. Глядачі та глядачки розібрали види домашнього насильства, які можна побачити у стрічці. Та правильно вказали, що діти, які навіть не є прямими жертвами такого насильства, але стають його свідками, теж страждають. Тому потребують уваги та допомоги кваліфікованих спеціалістів.
Як зауважив Юрій Чумак, минулого року у Чугуївській міській громаді Харківської області команда кіноклубу «ДУМАй!» реалізувала ініціативу «DOCU/ДІЄ проти психологічного насильства щодо дитини», з використанням фільму «Лізо, ходи додому!» в якості наочного інструменту. Результатом стала брошура «Діти – свідки домашнього насильства. Що робити, щоб на Чугуївщині стали видимими такі діти?» з рекомендаціями для відповідних інституцій та правоохоронців. Які місцеві служби, задіяні в запобіганні та протидії домашньому насильству, зараз взяли на озброєння у своїй роботі.
І подібних позитивних практик, проявлених під час адвокаційних кампаній «DOCU ДІЄ», в 2021 році було немало. Зокрема, у Чемеровецькій територіальній громаді на Хмельниччині модераторка кіноклубу «Право в об’єктиві» Зоя Філіпенко успішно втілила в життя громадську ініціативу «Бережи довкілля – сортуй сміття!», головним завданням якої було навчити мешканців правильно поводитися з відходами…
Так само й цього року Мережа DOCU/CLUB започаткувала конкурс «DOCU ДІЄ 2.0» – для громад, в яких ще не працюють кіноклуби Docudays UA (або такі кіноклуби створені нещодавно). За результатами конкурсу буде обрано 30 нових кіноклубів. Переможці пройдуть навчання, отримають потужну менторську та експертну підтримку на початку діяльності кіноклубу. А потім щонайменше 15 із них будуть підтримані в організації власних ініціатив, спрямованих на вирішення важливих проблем в їхніх громадах, а також залучення до активної діяльності внутрішньо переміщених осіб.
Юрій Чумак наголосив, що для участі в конкурсі слід до 12 грудня заповнити просту реєєстраційну форму за посиланням:
Наприкінці запрошений гість провів мозковий штурм з продукування гасел (ключовими словами яких були «разом» та «гуртом»), спрямованих на згуртування, спільні дії задля подолання певних проблемних питань у громадах. «Народжені» таким чином слогани Юрій Чумак запропонував використовувати в якості основи для назв або девізів майбутніх ініціатив.
Також експерт відповів на запитання щодо порядку створення кіноклубів Docudays UA та звітування про проведені покази. І підкреслив, що Мережа DOCU/CLUB є справжньою дружною сім’єю активних людей, які люблять документальне кіно про права людини та прагнуть позитивних змін – у своїх громадах та в Україні в цілому.
Всупереч війні, ХІХ Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA в Україні відбудеться! Зокрема, у Харківській, Черкаській, Дніпропетровській та Одеській областях.
Про це 30 листопада в ефірі Харківського прес-клубу розповіли регіональні координатори Фестивалю.
Юрій Чумак– голова Центру правових та політичних досліджень «ДУМА», регіональний координатор Мандрівного Docudays UA у Харківській області (в евакуації – у Черкаській області) – розповів: цьогорічний Docudays UA на Харківщині, Черкащині, Дніпропетровщині та Одещині буде не тільки Мандрівним, але й «переселенським» та антифашистським. Мандрівним, адже Фест мандрує по країні, покази відбудуться у багатьох містах та містечках. Переселенським, оскільки регіональні координатори Фестивалю, через війну, тимчасово вимушені були змінити своє місце проживання, дехто – кілька разів. Антифашистським, бо значна частка фільмів присвячена боротьбі українців з російською агресією, а рашисти своїми численними звірствами та воєнними злочинами дуже подібні до нацистів та фашистів.
Центр «ДУМА» цього року організовує кінопокази та правозахисні події як на Харківщині, так і на Черкащині. У Черкаській області це, в основному, будуть виїзди до невеликих міст та заходи у молодіжних центрах і хабах (зокрема, один із заходів відбудеться у хабі Halabuda, що евакуювався з окупованого Маріуполя). А в Харківській, через складну ситуацію – здебільшого онлайн-заходи. Однак планується і офлайн-подія на базі Kharkiv Media Hub, який розташований у безпечному місці в центрі Харкова. Для нас важливо, щоб і під час війни жителі міста-залізобетону мали змогу побачити наживо документальне кіно світового рівня! На Харківщині та Черкащині Мандрівний проходитиме з 30 листопада по 12 грудня, у репертуарі – 10 документальних фільмів вітчизняних і зарубіжних документалістів.
Олег Охредько – експерт та аналітик Центру громадянської просвіти «Альменда», регіональний координатор Мандрівного Docudays UA у м. Бердянськ Запорізької області (в евакуації – у м. Чорноморськ Одеської області) – повідав: ЦГП «Альменда» раніше приймала активну участь у проведенні Мандрівного на Кримському півострові. Окупація Ялти привела до вимушеного переміщення організації, проте діяльність свою вона продовжила, і в 2015–2021 рр. була регіональним представником Мандрівного у м. Бердянську.
Повномаштабне вторгнення в лютому 2022 р. змінило життя, місто Бердянськ було окуповано, нас гостинно прийняло ще одне приморське місто – Чорноморськ. Мандріввний у Чорноморську в основному буде проходити в Центрі позашкільної освіти. Тут будуть не тільки перегляди та обговорення фільмів, але й майстерклас, семінар щодо того, як реагувати на пропаганду. Ще однією особливістю стане залучення педагогічних працівниць дошкільних навчальних закладів, з якими ЦГП «Альменда» співпрацює в рамках діяльності DocuClub. Окрім того заходи будуть проходити і в артсховищі, яке стало центром дій Музею ім. О. Білого. У Чорноморську Фестиваль відбуватиметься з 7 по 14 грудня, демонструватимуться 12 стрічок.
Григорій Курачицький – голова Приазовської правозахисної групи, регіональний координатор Мандрівного Docudays UA у Донецькій області (в евакуації – у м. Дніпро) – оповів: у складний для Маріуполя, України і всього світу час ми проводимо Фестиваль про права людини в Дніпрі для мешканців міста, маріупольців і внутрішньо переміщених осіб з інших областей України.
Покази документальних фільмів з обговореннями та дискусіями будуть як в офлайн, так і в онлайн форматі. Вони проходитимуть у центральній бібліотеці Дніпра, у вільному просторі «Little Mariupol», в хабі «Доброго ранку, ми з Маріуполя»… Загалом глядачі Мандрівного фестивалю в Дніпрі з 1 по 11 грудня побачать 10 найкращих документальних фільмів України та світу.
Однією зі знакових подій Фестивалю у Черкасах, Дніпрі та Чорноморську стане фотовиставка «Нескорений Херсон» відомого херсонського фотографа, фотокореспондента Медіаплатформи «Вгору» Олександра Корнякова. Це фотоісторія про жагу до свободи сміливих та безстрашних херсонців, про їхній супротив російській окупації.
А в Міжнародний день прав людини 10 грудня Юрій Чумак, Олег Охредько та Григорій Курачицький проведуть спільний захід у 4-х областях із показом документальної стрічки «Фортеця Маріуполь. Орест».
Тема ХІХ Мандрівного Docudays UA – «Надзвичайний стан» – дуже зрозуміла та близька всім українцям та українкам. Надзвичайний стан – це виняткова ситуація, коли звичне життя та плани на майбутнє поставлені на паузу. А базові життєві потреби й людські права – під постійною загрозою.
Стежте за подіями Мандрівного фестивалю на відповідних регіональних фейсбук-сторінках та на сайті Мандрівного Docudays UA! Сторінка Fb на Харківщині: https://www.facebook.com/DOCUDAYSinKHARKIV
Гендерно зумовлене насильство є порушенням прав людини. За даними міжнародних дослідників, кожна третя жінка або дівчина піддається сексуальному або фізичному насильству протягом свого життя, а 70% жінок зазнають гендерно зумовленого психологічного насильства вдома, на роботі або в громадських місцях.
Також жінки по всьому світу стають жертвами зґвалтувань, до того ж масштаби та істинна природа такого насильства нерідко приховані. Тому уряди країн та громадські організації здійснюють заходи з метою підвищення інформованості суспільства щодо цієї проблематики.
Тому 25 листопада – у Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок – у Черкасах було організовано комунікаційний майданчик, на який запросили представників/представниць правоохоронних органів, установ та інституцій, задіяних у питанні запобігання та протидії домашньому насильству.
Під час заходу керівник кіноклубу медіапросвіти з прав людини Docudays UA «ДУМАй!», фундатор громадської ініціативи «Чоловіки проти домашнього насильства» Юрій Чумак розповів про адвокаційну кампанію «DOCU ДІЄ проти психологічного насильства щодо дитини», реалізовану минулого року в Чугуївській територіальній громаді Харківської області. Також він презентував брошуру «Діти – свідки домашнього насильства. Що робити, щоб на Чугуївщині стали видимими такі діти», видану за підсумками кампанії.
Юрій Чумак наголосив, що ініціативність та наполегливість правозахисників допомогла вирішити проблему, виявлену на Чугуївщині, але значущу для всієї України: змусили Мінсоцполітики розробити документ (форму направлення), який дає можливість постраждалим від домашнього насильства отримувати безоплатну вторинну правову допомогу.
Учасники та учасниці зустрічі переглянули документальний фільм «Абетка» з репертуару кіноклубів Docudays UA та провели активне обговорення стрічки. Кіно оповідає історію юної Веле з Ліберії, яка під час війни була зґвалтована, народила дитину та переживає психологічні труднощі. Але знаходить у собі сили піти навчатися до школи – разом із донькою.
Як зауважила регіональна координаторка взаємодії з громадськістю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у Черкаській області Людмила Проценко, важливо усвідомити кожному і кожній – про проблему насильства не треба мовчати! Постраждалим слід звертатися за допомогою до поліції та інших компетентних органів.
І добре, що поліцейські принесли правові буклети та пам’ятки, що містять інформацію щодо того, як запобігти насильству та куди звертатися у випадку, якщо воно все ж відбулося. Після комунікаційного майданчику ці матеріали будуть поширені у цільових групах на Черкащині.
P.S. А наприкінці Юрій Чумак запросив усіх охочих долучатися до заходів Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, які, незважаючи на війну, проходитимуть на Черкащині з 30 листопада по 12 грудня. І першим із них стане відкриття фотовиставки «Нескорений Херсон», яке відбудеться 30.11.2022 р. о 15.00 у Хабі «Всі свої».
Що допомагає українцям голими руками зупиняти танки? Збирати мільйони на байрактари? Мандрівний фестиваль Docudays UA і Суспільне Культура підготували десять історій про стійкість українців, які допоможуть знайти відповіді на ці питання.
Публікуємо розмову з президентом Центру правових та політичних досліджень «ДУМА», регіональним координатором Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA на Харківщині Юрієм Чумаком. Він розповідає про відкриття кіноклубу, зміни, які провокує документальне кіно в людях та свою історію війни.
Як я познайомився з документальним кіно
У 2005 році вперше відвідав березневий фестиваль Docudays UA у Києві. До того я не особливо цікавився цим жанром. Може, через те, що на той момент бачив тільки радянські науково-популярні та пропагандистські фільми, які особливих емоцій не викликали. А тоді побачене під час фестивалю на екрані пробудило внутрішню дискусію.
Завдяки цій особливості – здатності включати глибинний діалог, – як на мене, документальне кіно значною мірою цікавіше за художнє.
Також, за моїм спостереженням, у кожному документальному фільмі про права людини наскрізною ниткою простежуються дві цінності, однокореневі слова – право і правда. Ці цінності мені близькі, оскільки все свідоме життя працюю з темою прав людини.
До організації кінопоказів Docudays UA долучився, ще коли працював помічником з прав людини міністра МВС по Харківській області у 2008–2010 роках. Тоді наочно побачив, як потужно впливає документальне кіно навіть на суворих правоохоронців. Пригадую, які сильні людські емоції викликав у міліціонерів фільм «Килимок» українського режисера з Харкова Андрія Роханського. Стрічка присвячена тематиці протидії міліцейському свавіллю та катуванням, вона дуже позитивно вплинула на більшість глядачів у погонах.
У 2012 році я став одним із регіональних партнерів (координаторів) Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA на Харківщині. Вирішив зробити все, щоб про фестиваль знали не тільки в Харкові, а й по всій області, організовував заходи у різних місцях: школах, бібліотеках, міліцейських відділках, військових частинах, виправних колоніях тощо. А коли працював прессекретарем управління пенітенціарної служби Харківської області, робив так, щоб наші фільми бачили в колоніях та СІЗО.
Мрія, що стала реальністю
На початку співпраці з Мандрівним фестивалем Docudays UA у Харкові вже було 3 регіональні координатори, тоді я й вирішив, що візьму на себе Харківську область. По-перше, у Харкові публіка була перенасичена подіями, до війни треба було ледь не голяка танцювати, щоб привернути увагу до культурних заходів. Тим часом в області подій завжди бракувало. По-друге, я вважаю, що круті ініціативи треба максимально масштабувати. Так виникла ідея робити покази там, де «не ступала нога» документального кіно про права людини. Як з’ясувалося потім, я не помилився.
Складно описати емоції, які ти відчуваєш, коли бачиш захоплені очі людей, які вперше за багато років прийшли в закинутий сільський клуб. Те саме відчуваєш, коли приїжджаєш з фільмами у школи, в бібліотеки. Якось робили показ у сільській школі. Після перегляду з усіма попрощалися, сідаємо в машину. Аж тут бачимо – діти прилипли до вікон, складають з пальчиків серденька, прикладають до шибок. Щасливі, усміхнені! Для них це була справжня подія.
Саме тоді я на практиці відчув нашу місію – створення можливостей для кожного в Україні дивитися талановите документальне кіно про права людини.
А ще впродовж останніх двох років мені вдалося реалізувати свою docu-мрію! Цей час був, без перебільшень, найбільш продуктивним та успішним для Мандрівного фестивалю у Харківській області. Про що я мріяв? Охопити нашими показами велику кількість освітніх установ регіону. Реалізувати мріюдопомогла регіональна координаторка Анна Смаглюк, яка працює в Академії управління при президентові України, де створена ГО «Харківський університетський консорціум «УНІКОН». Завдяки співпраці ми охопили понад 10 вишів області.
Тогорічний фестиваль вийшов 100% «мандрівним». Я знайшов усі діючі хаби області – молодіжні, культурні, при громадських організаціях чи інших установах, та проводив там кінопокази. Фестивальні покази у Харківській області, організовані Громадським центром «ДУМА», відбулися у 26 населених пунктах. Фільми від Docudays UA переглянули близько 5600 глядачів та глядачок.
«Відкриваю кіноклуб!»
Після декількох років роботи з Мандрівним фестивалем я почав розширювати свою діяльність у ще одному напрямку роботи – організував Docu-клуб при своїй ГО «Центр правових та політичних досліджень «ДУМА». Перший кінопоказ відбувся 22 червня 2017 року.
Я вирішив, що мандруватиму з фестивалем не тільки в Чугуєві, не тільки в Харкові, а тому мені потрібен пересувний кіноклуб, щоб їздити з фільмами по області. Зареєстрував кіноклуб «ДУМАй!» і зміг проводити кінопокази не лише під час Мандрівного фестивалю, а цілий рік. На сьогодні в межах кіноклубу відбувся вже 105-тий показ. А ті, що проходили в бібліотеках до відкриття кіноклубу, я сюди навіть не враховую.
Пишаюся тим, що завдяки великій мережі контактів можу допомогти людям. Думаю, що в цьому моя сила. Мережа Docudays UA, без перебільшень, схожа на велику сім’ю, де всі допомагають одне одному. Це справжня синергія! Коли нові координатори навчаються у досвідчених, а потім навпаки. Приміром, мої менті, яким я передавав свій кіноклубний досвід, сьогодні вже на такому рівні, що я сам іноді прошу в них поради.
Цього року мені вже вдалося провести 15 заходів у межах діяльності кіноклубу Docudays UA «ДУМАй!». Зокрема, 4 покази в онлайні – у співпраці з Zero Waste Academy, їх відвідала 71 особа.
А ще Docudays UA подарував мені найкращого друга – Григорія Курачицького, регіонального координатора Мандрівного фестивалю Docudays UA на Донеччині. Ми з ним неодноразово проводили спільні заходи, допомагаємо один одному порадами. Дружу з Ігорем Кофманом, який є професіоналом у документальному кіно, і навчив мене багато чому. І немало інших людей із команди Docudays UA стали моїми надійними друзями й соратниками.
Як відстежувати зміни
Будь-яка діяльність має давати чіткі видимі результати. Але як виміряти свою ефективність у такій особливій діяльності? Мій досвід каже: спостерігати за людьми. Поясню на історіях.
1. Ця ситуація відбулася під час Мандрівного фестивалю у хабі PIXEL міста Лозова Харківської області. На показ прийшла дівчина, яка працює у Центрі безоплатної правової допомоги. Вона так цікавилася усім, що відбувається! Захотіла впровадити побачене та почуте, включно з проєктами Docudays UA, у свою роботу. Я розповів їй про всі можливості й через деякий час Анастасія відкрила кіноклуб.
Минулого року я був її ментором. Анастасія Кушнір, модераторка кіноклубу Docudays UA при громадській ініціативі «Моє покликання», просто горить тим, що робить! Коли у Лозовій «гаряче», вона показує фільми онлайн, коли спокійно – проводить офлайн-події.
2. Ще раніше познайомився з черкащанками, які працюють у темі протидії торгівлі людьми. Тож до 30 липня, Всесвітнього дня протидії торгівлі людьми, вдалося з ними організувати показ фільму «Раби» в Обласному ресурсному центрі для молоді.
Перший раз глядачі зібралися завдяки оголошенню, а вже другого разу, видно, спрацювало «сарафанне радіо», прийшло більше людей, і 8 осіб з місцевої громадської організації. Вийшла дуже вдала подія! Я запросив до обговорення Марину Стадник, експертку з протидії торгівлі людьми. Вона розповіла, що відбувається в Україні на окупованих росією територіях, навела приклади. Після її виступу одна відвідувачка розповіла, що з її родичем сталася схожа біда. А я проконсультував, куди варто звернутися за допомогою.
Я завжди так роблю: після перегляду фільму не просто залишаю людей зі своїми думками й проблемами, а намагаюся дати поради, посилання на корисні ресурси чи матеріали.
Війна. Місяці поневірянь
Чугуїв – Болехів
4:30 ранку 24 лютого. Підриваюся з ліжка від вибухів. Як виявилося згодом – обстрілювали воєнний аеродром. Чугуїв – військове містечко, одним із перших зустріло війну.
На жаль, те, про що нас попереджали, те, у що не хотілося вірити, перетворилося на реальність. З першого дня повномасштабного вторгнення життя стало схожим на пекло.
Чугуїв розташований на північному сході від Харкова, через нас пройшли росіяни. Ми фактично опинилися в «мішку»: з півночі, сходу та півдня місто було оточене, а на заході орки обстрілювали дорогу на Харків.
Перед війною я читав статтю про безпеку під час військових дій, вона починалася так: «Якщо бойові дії наближаються, ви маєте зробити все можливе та неможливе, аби не опинитися в зоні бойових дій: ви маєте виїхати». На жаль, ми цього не зробили. Дружина категорично відмовилася, бо доглядала свою 82-річну матір. Тож ми залишилися вдома.
Моя донька на той момент була в Харкові – в Індустріальному районі, який теж бомбив ворог. Вона, зять та дві внучки, 7 та 13 років, 12 днів просиділи в погребі під постійними обстрілами.
Для розуміння: з Чугуєва до Харкова – 20 км, але навіть за 10 000 гривень водії таксі відмовлялися їхати. Одного дня росіяни бахнули склад з боєприпасами, які вибухали протягом 3-4-х годин, ми рахували їх, ховаючись у погребі. Було дуже страшно, бо ми не знали, що це: чи це росіяни наступають, чи гатять по місту.
Я не міг ні їсти, ні спати, ні говорити. Постійно думав про те, як вивезти жінок і дітей.
Після сильного обстрілу на початку березня дружина таки погодилася їхати. Тещу вмовити тоді не вдавалося. І фактично з того моменту почалася моя «подорож-епопея», яка закінчилася тільки сьогодні. [Інтерв’ю записане 12 серпня – ред.].
7 березня нас вивезли з Чугуєва. Дістатися до Харкова допомогли волонтери. Їхали якимись об’їзними шляхами із завішаними в автомобілі вікнами, щоб не наражати себе на небезпеку. Водночас інші волонтери везли мою доньку, внучок та ще двох знайомих, які переховувалися у підвалі.
Прийшли на той залізничний вокзал, сльози течуть, всі налякані. Та я сам плакав.
Словом, до рідного міста не повернувся. Відчув відповідальність за кожну з шести моїх дівчат.
Їхали понад добу, через повітряні тривоги та зупинки. Доїхали до м. Болехів Івано-Франківської області. Думали лишитися, але там теж почалися повітряні тривоги. Дівчата падали на підлогу і плакали. У мене серце не витримувало! Ще й ходили чутки, що Білорусь ось-ось нападе. Вирішив відправити їх за кордон. Зараз мої рідні живуть у Німеччині. Місяць мешкали у таборі для біженців, тепер більш-менш обжилися, хоча й плачуть, і хочуть додому. Внучки пішли до школи…
Болехів – Долина
Потім перебрався до сусіднього міста Долина на Івано-Франківщині. Там волонтерив у лікарні, допомагав розвантажувати ліки і як комунікаційний менеджер та редактор. Писав статті для їхнього сайту та соцмереж. А вони мені натомість запропонували жити в палаті для вояків УПА.
Прожив там місяць, може, жив би й далі, але в Чугуєві залишилися теща й син. Треба було їх звідти витягти.
Долина – Полтава
Почав планувати переїзд! Про те, що я шукаю прихистку, дізналися у мережі Мандрівного Docudays UA, тоді Тетяна Білоброва, колишня регіональна координаторка фестивалю у Полтаві, запропонувала зупинитися в її батьків на дачі. Тож за деякий час поселився там з сином і тещею. Таня також відвідувала з подарунками моїх рідних у Німеччині.
Полтава – Черкаси
Але це була дача. Дача у квітні. На вулиці холодно. Тож я був змушений шукати тепліше житло. Знову звернувся до знайомих. Так ми опинилися в Черкасах. Але через місяць мій син із тещею вирішили повертатися додому, переконати їх залишитися не вдалося. Незабаром поїхав їх провідати. А вже 21 червня (цю дату я ніколи не забуду) стало чи не найстрашнішим днем для Чугуєва. Сильні обстріли та вибухи відбувалися постійно. Ракета прилетіла на автостанцію, де в результаті загинуло 6 людей. Того ж дня у моєї тещі на городі розірвалися три касетні міни зі «смерча». А коли я приїхав до неї, вибухи почалися знову й за 30 метрів від нас розірвалася міна… Наступного дня тещу вивіз із Чугуєва і відправив за кордон до рідних.
Останнім часом жити в Чугуєві стало взагалі нестерпно. Тож саме сьогодні, 12 серпня, у Міжнародний день молоді, сина вивезли з міста волонтери. До речі, він теж часто долучався до Мандрівного фестивалю як фотограф, любить документальне кіно і має правозахисну самосвідомість… Нарешті, тепер хоч трохи видихну.
Вірю: наступна зупинка – рідна Харківщина
Впродовж півроку я допоміг багатьом людям вибратися з пекла російських обстрілів і знайти для себе прихисток. Постійно зідзвонювався з волонтерами, передавав контакти, давав поради.
Єдність та взаємопідтримка українців ще ніколи не відчувалася так сильно.
Також під час перебування на заході України активно долучався до розвантаження-завантаження та сортування гуманітарних вантажів, що йшли на схід нашої держави. Співпрацюю з програмою «Мріємо та діємо», яка надає поміч молодіжним просторам, зокрема, на Харківщині.
Що буде далі? Якщо залишуся в Черкасах, то планую тут провести Мандрівний фестиваль Docudays UA. А якусь частину, можливо, онлайн, хочу організувати для Харківської області. Де б я не був, що б не робив, моя діяльність завжди дотична до Docudays UA.
Складно планувати, коли не знаєш, що буде завтра. Єдине, у чому я впевнений, – це в нашій перемозі. Все буде Україна!
У Києві 11–13 листопада відбувся 19-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Через війну він проходив у скороченому форматі кіновікенду та мав назву «Надзвичайний стан».
Незважаючи на рашистську агресію, Фест, зусиллями його невгамовної команди, відбувся – з першокласними фільмами та глядацькими аншлагами, з перформансами та правозахисними подіями!
На Фестивалі ми взяли інтерв’ю у виконавчої директорки громадської організації «Докудейз» Світлани Смаль.
– Зараз Docudays UA проходить за часів війни. І, напевно, є якісь особливості організації та проведення Фестивалю за умов воєнного стану?
– Добре, що нам вдалося його організувати. Як Ви знаєте, ми його перенесли з березня на невизначений термін. Але влітку повернулися до цієї ідеї, тому що вважали і вважаємо, що наш Фест – на часі. І вирішили провести Фестиваль у листопаді в Києві, після чого – Мандрівний Docudays UA у 22 областях України. Особливості, звичайно, є, оскільки лише частина нашої команди в Києві, частина перебуває в інших містах України, а частина – за кордоном. І, хоча це ускладнювало нашу роботу, адже нам фізично не вистачало поряд тих людей, з якими раніше робили Фестиваль. Однак ми вели спільну підготовчу роботу в режимах офлайн та онлайн – і ми впоралися!
– Характерно, що за часів епідемії коронавірусу Фест переносили в онлайн, а нині війна – взагалі найстрашніше, що може бути, а Фестиваль таки відбувся в офлайні, це просто чудо якесь! А чому важливо було його організувати, як то кажуть, «наживо»?
– Це чудо, яке створила наша команда! На наше глибоке переконання, людям не вистачає зараз спілкування, підтримки, обміну думками. Наш Фестиваль – про права людини. Ми впевнені, що про права людини потрібно говорити завжди, і у війну – так само. Наш Фест – це майданчик, на якому люди можуть відчути взаємодію та спорідненість. Проведенням Фестивалю ми показуємо, що не боїмося, незважаючи на те, що ворог намагається залякати людей в Україні своїми підступними обстрілами. І ми робимо і будемо робити свою улюблену справу!
Збірка фільмів цьогорічного Docudays UA складається зі стрічок, які ми готували на березень (ще в мирному Києві), і з тих, які вироблені вже після 24 лютого. І повірте, там є що дивитися, є про що поговорити! Можна повернутися до тих тем, що були ще до початку повномасштабної агресії росії проти України, і можна обговорити те, що турбує нас сьогодні.
– Показово, що Фестиваль відкрився в той день, коли ЗСУ звільнили Херсон. Я знаю, що значна частина команди Docudays UA родом з Херсону… Отже, як ви це сприйняли, як ви це оцінюєте?
– Ми дуже тішилися. Коли я дізналася, в мене просто «мурашки» по шкірі бігали від радощів. Це для нас така подвійна звитяга! Скоро херсонська команда, я думаю, зможе повернутися додому. Визволення Херсону – це гарний знак, який означає, що незабаром війна закінчиться Перемогою України!
