Warning: A non-numeric value encountered in /home/chuv/centrduma.org.ua/www/wp-content/themes/Divi/functions.php on line 5841
Select Page
Ударил муж, но полиция не едет. Что делать?

Ударил муж, но полиция не едет. Что делать?

Разобрались в ситуации на примере многодетной семьи в Харьковской области.

В селе Бригадировка Балаклейского района пьяный мужчина пришел вечером домой и избил жену на глазах у детей. Испуганные ребята выбежали на улицу, старшая дочь вызвала полицию, но правоохранителей пришлось ждать долго. На помощь маме с семью детьми пришел Благотворительный фонд «Волонтеры: Взрослые – детям», который опекает семью. Глава организации Виктория Тищенко позвонила в дежурную часть Балаклейского райотдела полиции с повторным вызовом. Спустя два часа после первого вызова патрульные приехали по адресу. По словам Виктории, они приняли заявление и уехали.

«Полиция действовала непрофессионально и даже халатно. Протокол по насилию не был выполнен должным образом. Не была осуществлена оценка рисков семьи. Не выдано срочное запретное предписание в отношении обидчика. В дом даже не зашли, угрозу не ликвидировали. В общении с потерпевшей патрульный не сообщил о правах женщины, наоборот, сказал: «Зачем вам-то заявление?». Направление на медицинское обследование или вызов скорой помощи – отсутствуют. Женщине не сказали, что ей бы в больницу, чтобы зафиксировать побои», – возмущается Виктория.

Дело на этом и закончилось, если бы не подключились активисты. Маму и детей на время поселили в доме Фонда, где живут другие подопечные. Ночью сотрудники Фонда отвезли женщину в больницу. Там врачи установили сотрясение мозга и вызвали полицию.

Директорка «Волонтеров» подала жалобу в полицию, обращалась к главе сельсовета, в районный и областной центры социальных служб, ОО «Ла Страда» и другие организации, занимающиеся вопросами домашнего насилия. Уже на следующий день подключилась мобильная бригада в составе правоохранителей и представителей центра соцслужб. Вместе с пострадавшей они приехали в дом, где живет семья. Патрульные пообщались с мужем и выдали ему предписание о запрете приближаться к родным на 10 дней. Сейчас мама с детьми находятся дома. Женщина готовит документы, чтобы подать в суд на развод и получение алиментов.

Побои в семье случались и до этого. Волонтеры не понимают, почему патрульные действовали не по протоколу и маме с детьми не помогли сразу.

Что не так?

В Украине действует Закон «О предотвращении и противодействии домашнему насилию». Он регламентирует работу всех структур, отвечающих за борьбу с насилием. В первую очередь потерпевшим помогают полицейские (в том числе патрульные, участковые и ювенальные инспекторы), органы соцзащиты, медики, представители системы образования, центры бесплатной правовой помощи. Порядок их взаимодействия прописан в постановлении Кабмина.

«Когда поступает обращение в органы соцзащиты или полиции, в течение суток сообщаются все субъекты. Если во время домашнего насилия пострадал ребенок или он был свидетелем такого случая, то в первую очередь оповещается служба по делам детей. Затем собирается междисциплинарная команда, которая выезжает к семье, оценивает потребности жертвы насилия и составляет план по оказанию помощи», – объясняет начальница отдела по делам семьи и по работе с общественностью Департамента соцзащиты ХОГА Юлия Карпачева.

В обязанности полицейских входит:

  1. Выявлять и своевременно реагировать на факты домашнего насилия.
  2. Принимать заявления/сообщения о совершении домашнего насилия и меры для его пресечения, а также оказывать помощь пострадавшим.
  3. Разъяснить пострадавшим их права и рассказать о социальных услугах, которыми они могут воспользоваться.
  4. Оценить риски: насколько опасна ситуация для жертвы, есть ли вероятность продолжения или повторения насилия. Полицейский в беседе с пострадавшим заполняет форму оценки рисков. Она состоит из 27-ми вопросов: угрожал ли обидчик убийством, распускал руки или нет, злоупотребляет ли алкоголем или наркотиками, был ли пьян во время нападения и т. п. По результатам опроса правоохранитель оценивает уровень опасности: «высокий», «средний» или «низкий».

⇒ Форма оцінки ризиків

  1. Выносить временное запретительное предписание в отношении обидчика (запрещает любым способом контактировать с пострадавшей стороной, а также находиться в доме или квартире, где живет жертва).
  2. Ставить на профилактический учет обидчиков.
  3. Контролировать, чтобы нарушители соблюдали ограничительные предписания.
  4. Аннулировать разрешение на право покупки, хранения, ношения и владения оружием, если оно использовалось для нанесения вреда человеку.;
  5. Передавать информацию другим службам, чтобы они подключились к помощи (социальной, психологической, правовой, медицинской).

Запрет как экстренная мера

Временное запретительное предписание выдается полицейскими на срок до 10 суток по заявлению потерпевшей/потерпевшего или по решению самого полицейского. При этом учитывается уровень опасности ситуации. Если он «высокий», полицейский обязательно должен выдать обидчику предписание. Если же уровень «низкий» или «средний», и нет других факторов, которые могут ухудшить ситуацию, то правоохранитель может не выписывать запретительный документ.

Предписание вручается обидчику, а его копия – жертве или ее представителю.

Что делать, если полицейских долго нет или они не помогли устранить угрозу?

Ориентировочное время, за которое наряд полиции прибывает на место:

  •  по городу – до семи минут (если бригада находится в зоне оперативного реагирования) или до десяти (если приедет наряд из другой зоны обслуживания);
  •  в сельской местности – до 20-ти или до 40-ка минут соответственно.

«Если наряд не едет, нужно жаловаться в вышестоящие органы. Есть горячие линии Нацполиции, МВД, Патрульной полиции, – отмечает правозащитник Юрий Чумак. – Управлению Патрульной полиции в Харьковской области подчиняются де-факто только подразделения Харькова. На местах они подотчетны отделам Нацполиции».

Если правоохранители уехали, но проблема осталась, юрист советует временно уйти из дома.

«Очень важно, чтобы жертвы имели возможность куда-то убежать. Есть кризисные центры в Харькове и области, где женщины и дети могут некоторое время анонимно пребывать в безопасности. Их адреса конфиденциальные, поэтому нужно обратиться в социальные службы, там подскажут адреса и, возможно, помогут с отправкой в центр, – объясняет Чумак. – Если жертва домашнего насилия – мужчина, ему-то и спрятаться негде, кроме как у родственников или на вокзале».

Как и где получить помощь?

  • Вызов патруля по номеру
  • Харьковский центр социальных служб для семьи, детей и молодежи «Доверие». Адрес: площадь Свободы, 5, 6-й подъезд, 6-й этаж. Телефон: (057) 705-61-65.
  • Государственная горячая линия для пострадавших от домашнего насилия 15-47.
  • Национальная горячая линия по предупреждению домашнего насилия, торговли людьми и гендерной дискриминации: 0-800-500-335или 116-123.
  • Горячая линия системы бесплатной правовой помощи0-800-213-103.
  • Мобильные бригады социально-психологической помощи в области (работают по будням с 8:00 до 17:00). Адреса и контакты можно посмотреть здесь.

В полиции, в центрах социальных служб и бесплатной правовой помощи или по телефонам «горячей линии» можно узнать контакты приютов.

Анна Мясникова

Накипело

Немає порядку. В навчанні членів громадських формувань з охорони громадського порядку

Немає порядку. В навчанні членів громадських формувань з охорони громадського порядку

В рамках проєкту «Шерифи для нових громад» ми вивчаємо, як забезпечують свою безпеку різні міста та містечка України – на засадах співпраці поліції та громадськості. Предметом дослідження є діяльність різних категорій цивільних осіб, що долучаються до профілактики правопорушень. І один із акцентів уваги спрямовано на роботу громадських формувань з охорони громадського порядку.

При спілкуванні з правоохоронцями та членами громадських формувань я неодноразово задавав запитання щодо того, як проводиться навчання та підготовка останніх до участі в забезпеченні публічного порядку. Оскільки така діяльність є надзвичайно відповідальною, і непідготовлених осіб не можна долучати до правоохоронної діяльності. Однак, зазвичай, поліцейські та активісти відповідали ухильно: мовляв, час від часу здійснюються «навчання з правових питань» та регулярно – інструктажі безпосередньо перед патрулюваннями.

Складалося враження, що відомчих документів, які б чітко регулювали порядок такого навчання членів громадських формувань, не існує, і в кожній місцині поліція організовує підготовку «за власними лекалами». Як виявилося, це не просто враження, а сумна реальність.

Справа в тому, що раніше питання організації роботи міліції/поліції з громадськими формуваннями регламентувались наказом МВС України від 23.08.2011 №608 «Про затвердження Інструкції щодо організації роботи органів внутрішніх справ України із забезпечення взаємодії з населенням та громадськими формуваннями з охорони громадського порядку у сфері профілактики правопорушень».

З метою проходження кандидатами, членами громадських формувань відповідної правової та спеціальної підготовки, вищевказаним наказом:

— на уповноважених осіб міліції покладались завдання підготовки методичних рекомендацій, із визначенням спеціальної тематики щодо організації роботи з особами, задіяними до охорони громадського порядку та профілактики правопорушень;

— врегульовувались організаційні питання проведення занять на базі органів внутрішніх справ;

— визначались обов’язки з організації навчання членів громадських формувань формам і методам попередження правопорушень, здійснення профілактичної роботи.

Про проходження курсів з правової та спеціальної підготовки членам громадських формувань надавались довідки встановленого зразка.

Проте, відповідно до наказу МВС України №333 від 26 квітня 2019 року «Про визнання такими, що втратили чинність, наказів Міністерства внутрішніх справ України», наказ від 23.08.2011 №608 «наказав довго жити».

1. Чи приймалися протягом 2019–2020 років відомчі нормативні акти МВС та/або Національної поліції України, що регламентують організацію роботи поліції з громадськими формуваннями з охорони громадського порядку?

2. Якщо так, просимо надати копію такого (таких) нормативних актів.

3. Якщо ні, просимо роз’яснити, якими документами зараз регулюється робота поліції з громадськими формуваннями з охорони порядку, зокрема, щодо проведення занять з членами цих громадських формувань.

Спочатку Департамент юридичного забезпечення МВС України повідомив, що «у зв’язку з тим, що запит потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, строк його розгляду продовжено до 20 робочих днів».


Втім, і протягом 20 днів речники МВС так і не знайшли у своїх «скрижалях» потрібних документів. І вимушені були констатувати: «За результатами розгляду повідомляємо, що протягом 2019–2020 років нормативно-правові акти Міністерства внутрішніх справ та/або Національної поліції України, які регламентують організацію роботи поліції з громадськими формуваннями з охорони громадського порядку, не видавалися».

Тому доводиться поліцейським при проведенні навчання членів громадських формувань керуватися наказом МВС від 23.08.2011 №608, який втратив чинність, через що його використання є неправомірним. Або, як «пошепки» розповіли нам в одному з відділів Національної поліції, «підглядати» в текст наказу МВС від 15.09.2014 №948, в якому цілий розділ V присвячено порядку організації та проведення правової і спеціальної підготовки та інформування членів громадського формування. І все б нічного, але ж цей наказ має назву «Про затвердження Інструкції про роботу з громадськими формуваннями з охорони державного кордону» (виділено автором), отже, керуватися ним в роботі з громадськими «шерифами», що патрулюють вулиці, теж не можна.

Висловлене Департаментом юридичного забезпечення МВС зауваження, що на сьогодні правові відносини з питань участі громадян в охороні громадського порядку врегульовано низкою інших законодавчих та нормативних актів, у даному питанні навряд чи допоможе. Тому що в усіх тих документах навчання членів громадських формувань або не включено взагалі, або згадуються дуже побіжно.

Наголошу, що стаття 12 Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» висуває тверду вимогу: «Члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону можуть брати участь у забезпеченні правопорядку та охороні державного кордону за місцем реєстрації цих об’єднань та лише після проходження відповідної правової та спеціальної підготовки в органах Національної поліції, підрозділах Державної прикордонної служби України і одержання в органі місцевого самоврядування посвідчення члена громадського формування і нарукавної пов’язки… Підготовка членів зазначених громадських формувань здійснюється у порядку, що встановлюється Міністерством внутрішніх справ…».

А порядку такого, як ми з’ясували, на сьогоднішній день, на жаль, немає. Будемо сподіватися, що після того, як проєкт «Шерифи для нових громад» нагадав про дану прогалину, МВС упорядкує це питання.

Юрій Чумак

Держава не здатна створити умови доступності?

Держава не здатна створити умови доступності?

У витягу зі списку виборців для організації голосування «на дому» слід ставити не позначку «не здатний самостійно пересуватися», а «держава не здатна забезпечити умови доступності».

Незабаром на всіх нас чекають чергові місцеві вибори. Однак новий Виборчий кодекс України вимагає від владників забезпечити доступність виборчих дільниць для голосування… до 1 січня 2025 року. Схоже, чиновники вважають, що до того часу порушувати права людей з інвалідністю та представників інших маломобільних груп населення, дозволено.

Виборчим кодексом України визначено обов’язок органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування надати приміщення для організації та проведення виборів, які будуть доступними для людей з інвалідністю та інших маломобільних груп населення. Приміщення дільничної виборчої комісії та приміщення для голосування повинні відповідати вимогам Кодексу, а також встановленим вимогам щодо санітарних та технічних норм, державним будівельним нормам, в тому числі щодо безперешкодного доступу для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення. (ст. 62).

Мало того, у ст. 7 Виборчого кодексу встановлено: «Будь-які прямі чи непрямі привілеї або обмеження виборчих прав громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, інвалідності та стану здоров’я, за мовними або іншими ознаками забороняються».

Однак усі ці позитивні новації перекреслюються останнім пунктом «Прикінцевих та перехідних положень» Виборчого кодексу України: «Виконавчим органам сільських, селищних, міських, районних у містах рад, іншим органам (посадовим особам), які відповідно до закону здійснюють їх повноваження, забезпечити у межах коштів державного та відповідних місцевих бюджетів, власних доходів та за рахунок коштів з інших джерел, не заборонених законодавством, до 1 січня 2025 року доступність для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення приміщень, що надаються дільничним виборчим комісіям звичайних виборчих дільниць для організації їх роботи та проведення голосування».

Виходить, що до 2025 року можна особливо й не квапитися із витрачанням коштів на забезпечення доступності дільниць? Загалом, чиновники саме так і розуміють цю норму.

Тим більше, заявляють вони, що проблеми особливої-то й немає: адже виборці з числа людей з інвалідністю, у переважній своїй більшості, мають можливість проголосувати «на дому». У ч. 1 ст. 119 Виборчого кодексу передбачено: «Виборцю, який внесений до списку виборців на виборчій дільниці, але за віком, у зв’язку з інвалідністю чи за станом здоров’я не здатний пересуватися самостійно, дільнична виборча комісія надає можливість голосувати за місцем перебування».

І тут я маю заявити те, що вже давно накипіло:

1. Проблема доступності дільниць є такою, що стосується не тільки людей з інвалідністю. Пункт 3.23 Державних будівельних норм (ДБН) В.2.2-40:2018 «Інклюзивність будівель і споруд. Основні положення», що набули чинності з 1 квітня 2019 року, визначає: маломобільні групи населення (МГН) – люди, що відчувають труднощі при самостійному пересуванні, одержанні послуги, необхідної інформації або при орієнтуванні в просторі. До МГН віднесені не тільки особи з інвалідністю, але й люди з тимчасовим порушенням здоров’я, вагітні жінки, літні люди, люди з дитячими колясками.

Маємо розуміти, що обмеження мобільності можуть бути пов’язані як з фізичними особливостями людини – інвалідністю, дитячим чи літнім віком, великою вагою тіла тощо, так і з тимчасовими станами – вагітністю, хворобою, стресом, травмою.

Таким чином, під дану категорію підпадає доволі велика частка населення. За даними дослідників, вона складає від 30 до 50% всього населення. А якщо врахувати, що в Україні більшу активність на виборах традиційно виявляють люди поважного віку, то представники МГН сягають понад половину виборців. Тобто, проблема доступності виборчих дільниць є нагальною не для «окремих громадян» (як вважають чиновники), а для більшості тих, хто воліє проголосувати!

2. Нагадаю, що приміщення для голосування в Україні, зазвичай, розташовані у будівлях шкіл, клубів, бібліотек та в інших публічних закладах. Доступність до яких повинна бути забезпечена не тільки раз на кілька років, у день виборів, а повсякчасно. Інклюзивність освіти і культури, про які зараз так багато говорять, не може існувати без інклюзивності будівель і споруд, в яких ці заклади розміщені.

ДБН «Інклюзивність будівель і споруд. Основні положення» визначає таку інклюзивність як «комплекс архітектурно-планувальних, інженерно-технічних, ергономічних, конструкційних і організаційних заходів для забезпечення доступності будівель і споруд, у яких кожна особа, незалежно від віку, статі, інвалідності, функціональних порушень, рівня комунікативних можливостей або обставин, може відчувати себе безпечно і комфортно без сторонньої допомоги і в міру своїх можливостей».

Без сторонньої допомоги! Іншими словами – скориставшись розумними пристосуваннями, на кшталт пандусу, підйомного пристрою, ліфту. А не так, як часто трапляється у нас: дитину з інвалідністю, людину на візку, стареньку з паличкою ледь не волоком тягнуть по сходах на ганок, а то й на 2-й чи 3-й поверх установи/організації.

У Харкові та в інших містах і містечках України минулого року на виборах були неодноразові випадки, коли громадяни, не бажаючи втрачати свою гідність, не погоджувалися на таку «допомогу» з боку членів виборчих комісій та «волонтерів» від влади й взагалі відмовлялися від голосування.

3. Якось мені довелося побувати у США. І там мене найбільше вразило, наскільки пристосовані до активного життя місцеві люди з інвалідністю. Для них створені всі необхідні умови, щоб відвідувати суспільні заклади, школи, магазини, бібліотеки, користуватися транспортом, туалетом. Таких людей скрізь чимало. Особи з інвалідністю та представники інших маломобільних груп населення працюють, беруть участь у громадському житті, обираються депутатами.

Коли я спитав у речників організації, що опікуються правами таких осіб, через що людей на інвалідних візках так багато на вулицях та в публічних місцях, мені відповіли лаконічно: «Їх у нас у відсотковому вираженні, не більше, ніж в Україні. Проте ваші вимушені сидіти вдома, а наші соціально адаптовані, адже для них створили умови доступності. І вони не почувають себе вразливими».

Але таке становище не впало їм з неба, американські МГН домоглися його шляхом довготривалої й широкої громадянської боротьби за свої права у 2-й половині XX століття. І одним із основних правових механізмів досягнення доступності стали численні судові позови. Людина хотіла придбати ліки, але, через відсутність пандусу, не змогла потрапити до аптеки. Любитель кіно мав квитки, але був не в змозі вдертися по сходах до кінотеатру. Хтось через завузькі двері не в’їхав на інвалідному візку до державної чи муніципальної установи… І вони зверталися до суду. Власники закладів та чиновники вимушені були за судовими рішеннями сплачувати чималі суми на відшкодування завданої шкоди. І схаменулися. Та вирішили, що дешевше буде облаштувати пандуси й підйомники та задіяти інші необхідні заходи.

Сьогодні Закон у США вимагає забезпечувати рівність можливостей в участі у громадському житті, незалежному існуванні та економічній самодостатності. Сюди включається доступ до тротуарів і громадського транспорту, ширина дверей та з’їзди зі сходів, написи шрифтом Брайля для незрячих тощо.

А в Україні й дотепер мільйони громадян вимушені залишатися у власних домівках, приречені ледь не на довічне позбавлення можливості вільно пересуватися, що, безумовно, є дискримінацією по відношенню до них.

Отже, настала пора й українцям, посилаючись на закарбовану у ст. 24 Конституції України норму про рівність прав і свобод громадян, а також на Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», стаття 15 якого встановлює право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданих унаслідок дискримінації, позиватися до недбалих та неквапливих чиновників і власників установ та закладів.

Якщо таких позовів будуть тисячі, певен – крига скресне, себто, ситуація з доступністю покращиться, набагато раніше, ніж настане 2025 рік.

P.S. А допоки раджу внести зміни у виборче законодавство, відповідно до яких у витягу зі списку виборців для організації голосування за місцем перебування, замість блюзнірської позначки «не здатний пересуватися самостійно» писати «держава не здатна забезпечити умови доступності».

P.P.S. Для владників, які вирішили, що право на доступність виборчих дільниць почекає до 2025 року, пропоную так само почекати зі службовим автотранспортом. Бо це ж неправильно, коли народ не може навіть нормально пересуватися, щоб дістатися проголосувати за своїх «слуг», у той час як останні носяться вулицями з кортежами та мигалками.

Юрій Чумак, голова Центру правових та політичних досліджень «ДУМА», громадський омбудсмен Громадянської мережі ОПОРА з захисту виборчих прав у Харківській області

Славко здався без бою

Славко здався без бою

«Вождю світового пролетаріату» Леніну приписують вислів, що «кожну кухарку можна навчити управляти державою». Втім, навіть він при цьому не згадував представників шоу-бізнесу…

У 2019 я, з деяким розчуленням, але без особливого подиву, спостерігав, як наші співгромадяни віддавали свої голоси за симпатичні (й не дуже) «мордашки» – за коміків, співаків, спортсменів тощо – керуючись одним лише принципом: «аби не з обридлих політиків».

Не маючи чіткої програми і певної команди, виступаючи «за все хороше і проти всього поганого», нові зірки українського шоу-політикуму, різко зійшли на «п’єдестал».

Не знаю, як би склалися розклади в минулому році, якби Вакарчук наважився тоді піти в президенти… Але він довго думав, «прокинувся» лише на парламентських виборах і завів до Верховної Ради фракцію «Голос». Голосу якої, на жаль, так досі й не було виразно чутно.

У той час як більш розторопний Зеленський не тільки завоював пост президента, але й зумів «на хайп» провести до парламенту найбільшу фракцію, зібрану з різних людей, які назвалися «Слугами народу», і сформувати свій уряд. «Слуги» допоки, скажімо прямо, теж особливо нічого видатного (якщо не брати до уваги, звичайно ж, численних скандалів) не «наслужили».

І ось недавно Зеленський заявив, що «подумує» про те, чи не піти йому на другий термін президентства, звісно, «якщо народ попросить».

А В’ячеслав теж замислився про те, чи не піти йому вдруге на… складання повноважень народного депутата. Та 11 червня оголосив про це. З одного боку, без бою здався, а з іншого – добре, що вчасно зізнався: кухарка (музикант, комік, артист, спортсмен, танцюрист та інші) без належного досвіду не здатні ефективно керувати державою.

Очевидно, Вакарчук вирішив повернутися на свою набагато більш щасливу стежку рок-вокаліста в групі «Океан Ельзи», в очікуванні подальших послаблень карантину і швидкого дозволу на проведення масових концертів.

Щоправда, 11 червня в Україні зафіксували антирекорд з захворюваності на коронавірус. І карантин, навпаки, цілком можуть ще й посилити. Але це вже зовсім інша історія…

Юрій Чумак, Голова Громадського центру «ДУМА»

Рубрика

Дискримінація та стигматизація: що це таке та як їм протидіяти

Дискримінація та стигматизація: що це таке та як їм протидіяти

Голова Центру правових та політичних досліджень «ДУМА», речник Чугуївського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги Юрій Чумак виступив одним із спікерів на вебінарі «Не стигматизуй і не стигматизованим будеш», організованому Благодійним фондом «Карітас Харків».

Правник роз’яснив складні терміни «дискримінація» та «стигматизація» простою, не зарозумілою мовою, а також надав поради щодо того, куди звертатися в разі, якщо особа стикнулася з цими ганебними проявами.

Разом із ним, свої рекомендації давали експерт з питань протидії торгівлі людьми Ігор Тридуб та психолог Лариса Силантьєва:

Отель «СИЗО». В Харьковском изоляторе открыли вип-камеру

Отель «СИЗО». В Харьковском изоляторе открыли вип-камеру

Арестанты в следственном изоляторе могут заплатить 1000 гривен в сутки и переехать из общей камеры на 20 человек в двухместный номер с телевизором и душем.  Такая роскошь будет доступна не всем даже за деньги.

Вип-камера в  Харьковском изоляторе похожа на комнату в очень хорошем студенческом общежитии. На 18 квадратных метрах уместились две кровати и тумбочки, в обеденной зоне – холодильник, чайник и микроволновка, сверху нависает телевизор с плоским экраном, в отдельных комнатках – туалет и душевая кабина. Теперь ждать вердикта суда можно в комфортных условиях.

Цена вопроса – 1000 гривен за сутки и 3500 гривен за неделю. Примечательно, что выгоднее «снимать» камеру на месяц, потому что цена за этот период отличается от недельной всего на 250 гривен. Открывать платную камеру в Харьков приезжала замминистра юстиции Елена Высоцкая. По ее словам, Харьковское СИЗО – еще ничего по сравнению с Киевским, Херсонским и Одесским. Чиновница рассказала, что именно плохие условия содержания задержанных натолкнули команду Минюста на мысль о том, что надо сделать ремонты и найти на это деньги.

«Следственные изоляторы по всей Украине у нас в ужасном состоянии. Быстро мы эту проблему никак не решим. Мы изыскиваем резервы внутри системы. В Киеве и раньше  были подобные камеры. У политических заключенных и известных людей условия содержания в Лукьяновском СИЗО были лучше, такие камеры существовали давно, мы даже не знаем, когда они появились», – рассказала Елена Высоцкая.

Проект пилотный и рассчитан до конца года. Если все пойдет гладко, в Минюсте собираются закрепить существование вип-камер на законодательном уровне.

В Министерстве юстиции придумали брать деньги за хорошие камеры, чтобы вывести продажу мест получше в следственных изоляторах из тени. Теперь, якобы, все, у кого есть деньги, могут на равных конкурировать за право пожить в камере экстра-класса. На деле же в системе распределения мест есть масса подводных камней…

Инициатива Минюста вызывает много вопросов у правозащитников. Юрий Чумак полагает, что таким образом чиновники просто легализовали уже существующую в тюрьмах коррупцию.

«Это нарушает 24 статью Конституции, где говорится, что граждане равны в правах и привилегий быть не может. Вместо того, чтобы создать нормальную жизнеспособную систему, сделать все для того, чтобы условия содержания людей оставались человеческими, создаются какие-то «платные потемкинские деревни». Давайте тогда введем плату за занос наркотиков в изолятор, а на эти деньги купим арестованным  лекарства», – заявил правозащитник KHARKIV Today.

По мнению Юрия Чумака, деньги на ремонт в камерах можно найти, если провести мониторинг средств, которые поступают от производственных предприятий, существующих в колониях. Правозащитник говорит, что прибыль колоний довольно часто идет «мимо кассы».

Елена Павленко

Kharkiv Today