Май 26, 2023
На це питання шукали відповідь 80 керівників/ць кіноклубів Docudays UA, що діють при секторах/відділах пробації в усій Україні.
25 травня кіноклуб медіапросвіти з прав людини при ГО «Докудейз» запросив їх на онлайн-зустріч та перегляд документальної стрічки «Точка відліку» (Польща).
Анета «бунтувала по повній» й опинилася у 19 років у в’язниці за вбивство. 9 років потому пенітенціарна практика приводить її до будинку престарілих, де їй доводиться доглядати за Геленою, що була хворою з раннього дитинства. І Гелена, чиї знання про світ обмежені «вікнами лікарень і диванами», з жадобою цікавиться життям Анети та допомагає їй зрозуміти саму себе…
Модератором заходу виступив правозахисник, керівник пересувного кіноклубу Docudays UA «ДУМАй!» Юрій Чумак.
Глядачки прийняли жваву участь в обговоренні. Наводимо лише низку знакових цитат:
Марина Зінчук: «Точка відліку – це завжди початок чогось, що спонукає до дій рухатися вперед. Буде важко, проте був час обдумати попередні вчинки і далі боротися, і будувати краще життя».
Вікторія: «На мою думку, точка відліку почалась з непорозуміння між дитиною та батьками, коли героїня шукала підтримку, а потім здійснила вчинок, від усвідомлення наслідків якого вона переосмислила власне життя».
Валентина Борисовець: «Точка відліку – це життя на волі. Бабуся-реалістка донесла до неї інший сенс буття».
Наталія Перепелиця: «Бабуся, за якою вона доглядала, для мене стала, як наша Леся Українка, яка писала: «Як дитиною бувало. я була малою горда, щоб не плакать, я сміялась». Вона жила, незважаючи на поганий стан здоров’я, і хотіла жити».
Альона: «Багато що залежить від героїні, певною мірою доля залежить і від соціуму».
Анна: «Я вважаю, що дівчина зможе жити повноцінним життям, адже важливо усвідомити свою проблему і працювати над нею. Дуже класно, що вона допомагає людям похилого віку! А проблеми з рідними будуть вирішуватися поступово, вони з часом побачать, що дівчина змінилась. Дуже багато успішних людей мають важку долю і «неідеальне» минуле…».
Тетяна Шевченко: «Потрібна також фахова допомога психолога – бо є велике почуття провини».
Тетяна Назаренко: «Шлях виправлення їй буде легше долати у випадку підтримки, налагодження відносин з дитиною. Адже це буде її перша велика, така бажана перемога після складного досвіду перебування за ґратами. Вірю, у неї все вийде!
Вікторія: «Така практика була б корисною і в Україні – і для суспільства, і для засуджених».
Отже,було цікаво та пізнавально!
Георгій Кобзар
Мар 23, 2023
Юрій Чумак – харківський правозахисник. Через повномасштабне вторгнення він ось уже майже рік живе на Черкащині. На рідній Харківщині громадський діяч представляє Мандрівний міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Приїхавши в Черкаси, Юрій дізнався, що наша область – єдина, яка не має регіонального координатора цього фестивалю. Тож нині він «курує» дистанційно його діяльність на Харківщині, а також розвиває на Черкащині.
Ми зустрічаємось із Юрієм через кілька днів після церемонії нагородження головною кінопремією світу «Оскар». Тоді перемогу в номінації «Документальне кіно» здобув фільм про російського опозиціонера Навального, що дуже розчарувало багатьох українців. Адже серед претендентів була і стрічка «Будинок зі скалок», герої якої – діти з Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації. До слова, у 2022 році фільм був у репертуарі Мандрівного Docudays UA.
У новій статті «18000» – розповідь Юрія Чумака про важливість документального кіно, переїзд на Черкащину і перспективи розвитку тут Docudays UA.
Історія появи Docudays UA
Уперше фестиваль відбувся у 2003 році у Києві під назвою «Дні документального кіно в Україні». Здебільшого там були представлені українські документальні фільми. Згодом, коли участь у фестивалі почали брати режисери і режисерки з усіх куточків світу, його назву вирішили перекласти на мову, яка буде зрозуміла в усьому світі. Так «Дні документального кіно в Україні» трансформувалося у Docudays UA.
Як правило, фестиваль проходить у березні в Києві. Серед подій – не лише показ фільмів, а й зустрічі з режисерами, акторами, правозахисниками, а також перфоменси та виставки.
«Вперше я потрапив на фестиваль у 2005 році, після помаранчевої революції. Ніколи не знав, що документальне кіно може так захоплювати, може бути настільки сильним! Документальне кіно – це фільми, де немає акторів. Це історії людей, які проживають своє реальне життя. Це те, що відбувається у конкретний момент. Для мене досі здається фантастикою, як вдається режисеру, оператору влитися у життя інших людей і показати його зсередини. Для мене це міракл, диво», – розповідає про своє знайомство із документальним кіно Юрій Чумак.
У 2020 році фестиваль уперше в історії відбувався онлайн через COVID-19. Пандемія почалась якраз у березні. За словами Юрія, фестиваль став першою потужною подією в Україні, яка пройшла в онлайні за часів карантину. У такому ж форматі фестиваль відбувся й у 2021-му.
У 2022 році запланований початок фестивалю збігся із початком повномасштабної війни. Через це організатори ухвалили рішення перенести його на осінь. Він, хоч і не в такому широкому форматі, як завжди, відбувся у листопаді в Києві.
«Так сталося, що багато людей із оргкомітету фестивалю родом із Херсона. І от уявіть: 11 листопада відкривається фестиваль, виходить ведучий і каже: сьогодні Херсон визволили! Люди плакали, сміялися, аплодували. Це було неймовірно емоційно», – пригадує Юрій Чумак.
Цього року фестиваль Docudays UA запланований на червень.
З Києва – в регіони: як працює мандрівний фестиваль
Під час фестивалю в Києві журі визначає переможців та лауреатів у низці номінацій. Ближче до Міжнародного дня прав людини (10 грудня) фестиваль вирушає як мандрівний, аби з фільмами мала змогу ознайомитися більша кількість людей.
«На основному фестивалі я гість. Натомість у контексті мандрівного – я координую дві області: Харківську і віднедавна Черкаську», – пояснює активіст.
За його словами, на мандрівний фестиваль обирають ті фільми, які найбільше «зайшли» публіці і команді фестивалю. Якщо на Docudays UA в Києві показують 30-40 фільмів, на мандрівному – близько 20. Як правило, це фільми-новинки. Їх демонструють у школах, бібліотеках, музеях, виставкових залах, коледжах, вишах, пенітенціарних закладах (виправних колоніях), військових частинах, поліцейських відділках.
«Словом, ми йдемо скрізь, де нас готові бачити», – додає Юрій.
Мандрівний фестиваль має кілька головних принципів. Він не комерційний і не політичний. Водночас коли Docudays UA домовляється з кінотеатрами, вхід на такі сеанси – платний за квитками. У такому разі виручені гроші беруть не організатори фестивалю, а кінотеатр, адже він витрачає кошти на опалення, електроенергію, персонал тощо. Третє правило фестивалю: покази передбачають обов’язкове обговорення, дискусію.
«Немає такого, що люди просто подивилися фільм, далі чорний екран – і всі розійшлися», – говорить представник кінофестивалю.
Протягом двох років на рідній Харківщині Юрій проводив фестивалі в хабах, молодіжних центрах і просторах.
«У мене одна з цілей була – йти з Харкова, де культурне життя вирує. Натомість намагатися робити покази в містечках, в селищах області, де ще «не ступала нога» кіно про права людини і взагалі будь-які кіно і культурні заходи «ступають» дуже рідко», – пояснює Юрій Чумак.
Правозахисник говорить, що деякі покази він запам’ятав на все життя. Наприклад, одного разу на Харківщині він показував фільм у місцевій сільській школі. Неочікувано, на нього прийшли чи не всі школярі: від 1 до 11 класу.
«Від захоплення вони сиділи з відкритими ротиками. Вони дивилися кіно, а я на них. І я захоплювався від того, що бачу. Коли ми вже їхали, вони поприлипали до вікон і махали нам ручками. Я бачив, що для них це була справді велика подія», – з усмішкою пригадує харків’янин.
Ще один його спогад пов’язаний із фільмом режисерки Аліси Коваленко «Домашні ігри». Це історія про дівчину, яка грає в жіночий футбол. Після смерті матері на її утриманні лишаються менші братик і сестричка, яким вона має замінити матір, поєднуючи це з футболом.
«Ми цей фільм привезли в невеличке містечко Харківської області. Зазвичай у селах людей складно розговорити. Тут же всі так бурхливо обговорювали побачене. Виявилося, у них теж є своя шкільна футбольна команда, яка призові місця на рівні області займає, і для них ця тема надзвичайна близька», – згадує Юрій Чумак.
Оточений Чугуїв і переїзд у Черкаси
Окрім хобі під назвою «Docudays UA» Юрій має основну роботу – у міжнародній організації. Чоловік говорить, що там його попереджали про підготовку росії до нападу. Проте вірити в це не хотілося. Попри певний скепсис, він виконав кілька рекомендацій на випадок небезпеки: купив павербанк, а також додаткову картку іншого оператора. Склав тривожну валізку. Хоч, як з’ясувалося пізніше, зібрав туди не все необхідне, навіть не всі документи.
Ще до вторгнення Юрій усвідомлював, що в разі наступу росії його рідному місту Чугуїв «буде непереливки». Причиною тому є аеродром, розміщений біля багатоповерхівок, а також дислокація в місті однієї з бригад українських військових.
«Чугуїв били ракетами, бомбили з літаків. Коли відбувається вибух, будинок трясеться. Думаєш, що це десь поряд, а виявляється – за кілька кілометрів влучили», – каже Юрій.
За його словами, ворог пройшов через Чугуїв «транзитом». Натомість, ставши в селищі Мала Рогань, почав обстрілювати Харків. Рідне місто Юрія не захопили, проте воно опинилося у повному оточенні. У магазинах майже зникли продукти, в аптеках – ліки. Разом із дружиною Юрій пробув у Чугуєві до 7 березня.
«Виїжджаючи, не знали з жінкою, куди напоремося: на російський блокпост чи все ж таки нам вдасться якось через поля їх об’їхати, і проїхати до Харкова. І от відкриваються дверцята буса, яким ми їхали, і нам усміхається сонце та українські військові. Це було щастя», – пригадує свої тодішні емоції чоловік.
Далі була складна поїздка в евакуаційному потязі на Західну Україну. У переповнених вагонах людям доводилося їхати буквально «на голові» одне в одного.
«На все життя запам’ятав, як мене попросила жінка, щоб я їхнього сина провів у туалет. Йому було років 10-12. Це прохання усвідомив уже пізніше. Люди стояли так, що ми по спинках сидінь, комусь на плече наступили, щоб пролізти до того туалету», – зазначає Юрій.
Дружина, донька та внучки чоловіка евакуювалися за кордон. Сам же харків’янин певний час залишався на Західній Україні. Через проблеми з житлом місяць він жив у лікарні в палаті для вояків УПА. Чоловік став для лікарні прессекретарем, писав статті та інтерв’ю, натомість отримавши тимчасовий притулок. Згодом до нього зателефонував товариш, повідомивши, що в Черкасах можна орендувати половину будинку. Так Юрій Чумак опинився у Черкасах. Місто одразу прийшло йому до душі.
«Мій батько – військовий, тож життя його добряче покидало. І мене, відповідно, теж. Я жив три роки в Чернігові, потім батька перевели в Чугуїв. А зараз я приїхав у Черкаси. Всі міста – на букву «ч» починаються. Тож мені тепер або в Чернівці, або в Чикаго. Але я не збираюся», – з усмішкою каже Юрій.
Нині час від часу він навідується додому. Проте говорить, що працювати там не може – психологічно складно. Там, чуючи звуки сирени, розумієш, що «прилетіти» може в будь-який момент. Мозок від цих думок «паралізує».
Два нові кіноклуби на Черкащині
Переїхавши в Черкаси, Юрій Чумак дізнався, що ця область – єдина на всю Україну, де не було регіонального координатора Мандрівного фестивалю Docudays UA.
«Мені подобаються Черкаси, але тут стиль життя схожий на Іспанію, часто можна побачити таку собі «сієсту»: люди не спішать. Я собі поставив за мету: якщо я в Черкаській області, і тут не було мандрівного фестивалю, то він буде», – ділиться першими враженнями про місто Юрій.
Минулого року йому вдалося показати фільми в кількох містах, зокрема, у Золотоноші, Каневі, Чигирині, Смілі та в самих Черкасах. У цьому, зокрема, допомогла місцева громадська діячка із ГО «Горизонт змін» Тетяна Кавальчук.
Кінопоказ у Чигирині відбувся попри вимкнення світла та опалення. Фільм «Літургія протитанкових перешкод» дивилися на ноутбуці та зігрівалися чаєм з термоса
Після кінопоказу у Каневі там народився docu клуб. Кіноклуби – ще один формат діяльності Docudays UA.
«Під час мандрівного фестивалю ми організовуємо кінопокази нетривалий час. А потім нам дзвонять люди з проханням показати якийсь фільм, наприклад, до Дня прав дитини. А ми ж відповідальні за тих, кого приручили до документальних фільмів (сміється). Так у нас народилася ініціатива – мережа docu клубів. Кіноклуби працюють весь час, 365 днів на рік можуть показувати документальні стрічки», – пояснює суть цієї ініціативи Юрій Чумак.
За його словами, зараз у каталозі кіноклубів Docudays UA близько 160 стрічок. Час від часу вони змінюються. Наприклад, коли права на якийсь фільм закінчуються або навпаки до колекції додаються нові.
Зазвичай кіноклуби створюють при певних організаціях. Для цього треба лише заповнити анкету і підписати договір, яким організації надають право показувати фільми. Детально про це можна почитати на сайті DocuClub.
Юрій надихнув створити на Черкащині два нові кіноклуби. У Каневі проєкт реалізує організація «Разом» на чолі з модераторкою Діаною Майлат. Оскільки в місті є ще місцевий коледж культури і мистецтв, на покази приходять студенти цього навчального закладу, для них це певна «родзинка». Ще один кіноклуб створили у Вознесенській сільській громаді на Золотоніщині. Там його координаторка – заступниця сільського голови Любов Новак.
«На моїй пам’яті вперше таке, щоб заступниця голови вирішила створити кіноклуб! Чиновники, як правило, на рівні керівника і заступників можуть прийти на показ, щоб про них у медіа написали, але щоб вони самі тягли цей правозахисний «віз» – я вперше бачу таке», – каже Юрій.
За його словами, в Черкасах є ціла мережа кіноклубів, але не всі вони активні. Люди інколи відкривають кіноклуб, але не наважуються проводити там покази. Тож ціль Юрія Чумака на цей рік – побувати в усіх кіноклубах Черкащини, щоб «розворушити їх» і допомогти почати кінопокази.
Більше ніж фільми: кіно як елемент адвокації
За словами представника Docudays UA, документальні фільми – це не лише інструмент просування цінностей прав людини, а й певний елемент адвокації. Показ стрічок допомагає зробити зміни у громаді, яких складно досягти в інший спосіб.
Як приклад, Юрій Чумак пригадує минулорічну адвокаційну кампанію. Для її реалізації він узяв один зі своїх улюблених фільмів «Лізо, ходи додому», що розповідає про дівчинку, у сім’ї якої відбувається психологічне насильство. Завдяки Юрію фільм переглянули різні категорії: батьки, діти, представники пробації, поліцейські, соціальні працівники міськвиконкому, служби у справах дітей.
«Для нас важливо було зробити так, щоб видимими стали діти, які є свідками домашнього насильства. Адже вони теж є постраждалими. Це де-юре, а де-факто залишаються поза увагою. Приміром, відбулося насильство, чоловік побив дружину, приїхала поліція, опитала дружину, опитали цього чоловіка – аб’юзера, у кращому випадку склали адмінпротокол про правопорушення, у гіршому – обмежились попередженням, і поїхали. А те, що в сусідній кімнаті ридає дитина, бо в неї світ зруйнувався, адже люди, яких вона найбільше любить, на її очах билися, залишається поза увагою», – констатує Юрій.
Завдяки показу фільму йому вдалося зібрати інформацію з різних джерел. Опісля він залучив експертку, професорку з психології харківського вишу Наталію Мілорадову. Разом вони розробили брошуру і рекомендації, які ухвалила місцева влада.
Під час цієї кампанії він дізнався про ще одну проблему. В Україні існує безоплатна вторинна правова допомога, яка є державною. Її надають певним пільговим категоріям громадян. Зокрема, на неї мають право постраждалі від домашнього насильства. Підставою для надання такої допомоги є або документи з поліції, або направлення від соціальних служб.
Як з’ясував Юрій, документів від поліції у постраждалих від насильства зазвичай немає. Наприклад, копію протоколу про адміністративне порушення дають кривдникам, а не постраждалим. А форми направлення від соціальних служб просто не існувало, тому що її мало розробити Мінсоцполітики, але чиновники так і не дійшли до того. Спочатку правозахисник звернувся до міністерства з проханням нарешті зробити це, але отримав відписку. Проте Юрій не зупинився і звернувся вже до Катерини Левченко, урядової уповноваженої з гендерних питань. Зрештою вона написала листа до Мінсоцполітики і вони ухвалили цю форму.
«Завдяки тому, що ми не зупинилися, продовжили бити в ці зачинені двері, зараз постраждалі від домашнього насильства люди по всій Україні отримати механізм отримання безоплатної вторинної правової допомоги, – каже Юрій Чумак. – І ми радимо всім проводити адвокаційні кампанії! Одна справа прийти і сказати: ось у нас є така проблема, давайте цим займатись. Воно може не «торкнути» людей. А коли принесли фільм, з живими історіями, воно чіпляє, люди починають рухатися. В нас є чимало адвокаційних кампаній, завдяки яким на місцевому рівні вдалося зрушити якісь проблеми. І це важливо».
Єлєна Щепак
18000
